Розділ «Тема 8. Культурні парадигми в Західній Європі та Росії ХVІІ-ХVІІІ ст.»

Виняткова емоційна насиченість, напруженість і видовищність барокового мистецтва були пов'язані з такими його рисами, як ансамблевість, тяжіння до універсального впливу, синтетичного поєднання різних видів мистецтва.

В архітектурі це позначилося у формуванні загальноміських, палацових і паркових ансамблів, декоративності монументальних споруд таких архітекторів, як Л. Берніні, П. де Кортона, Ф. Борроміні, Г. Гваріні, М. Пеппельман та ін. Нерозривно пов'язана зі скульптурою та живописом, барокова архітектура рясніла багатокольоровими скульптурами-алегоріями, рельєфами, ліпниною.

Алегоричність і символічність, метафоричність-важливі ознаки барокового художнього мислення. У поєднанні з багатофігурністю, намаганням відтворити складний, емоційно виразний, експресивний рух ці риси зумовили специфіку барокової скульптури (зокрема у творчості Л. Берніні).

Показовими для літератури стали "малі" жанри - епіграма, панегірик, гербовий вірш, сповнені багатства метафор, агнозій, гри слів, асоціацій. Варіативність барокових настанов у різних національних художніх культурах відбилася у формуванні різних творчих орієнтирів.

Французька література містила повчальну (Ф. Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр) та розважально-гедоністичну (М. де Скюдері, Ф. Кіно) течії. Зерниною творчості англійця Дж. Мільтона було осягнення суперечливості, трагічної забарвленості буття людини. Критична, соціальна спрямованість і гротескова сатиричність насичували творчість німецького письменника Г. Я. Гріммельсгаузена.

Бароко сформувало уявлення про світ як театр, у якому розгортається нескінченна та непередбачена гра, що спричинило "розквіт" театрального мистецтва. Трагічні, драматичні та комічні образи злились у творчості видатних драматургів доби - П. Кальдерона, Т. де Моліни, А. Гріфіуса, які зверталися як до історичної, так і до побутової тематики.

Винятково різнобарвною була музика бароко. Й. С. Бах і Г. Ф. Гендель (у першій половині XVIII ст.) закріпили значущість принципів поліфонії і жанрів хорової сакральної (меса, пасіон, ораторія) та світської (кантата) музики. Поступово складалися італійська, англійська, німецька та французька національні інструментальні школи, що різнилися жанровими та інструментальними пріоритетами. Надбанням барокової музики став розвиток музичного театру - жанру опери у творчості К. Монтеверді, М. Честі, А. Скарлатті та ін.

Живопис бароко тяжів до образу людини в стані напружених, суперечливих духовних пошуків і водночас до образу представника еліти. Пріоритетними стали жанр парадного портрета та складні, багатофігурні композиції на релігійну або міфологічну тематику, сповнені алегоричності, динамічності, бурхливої емоційності, насичені деталями. Антиномічність барокового світобачення відбилася в живопису в поєднанні в межах одного твору як реалістичних, так і релігійних, і міфологічних образів.

Шедеври живопису, створені Д. Веласкесом, П.-П. Рубенсом, Я. Йордансом, А. еон Дейком, Рембрандтом, X. Ріберою, Ф. Сурбараном та ін., містили як барокові настанови, так і "відгомін" класичних тенденцій, і реалістичне та демократичне начало, закладаючи підвалини подальшої плюралістичності мистецького опанування світу.

Своєрідну опозицію цим настановам склав класицизм (від лат. classicus - зразковий) - художній напрямок, що постав на початку XVII ст. і набув вершинного втілення у мистецтві Франції у XVIII ст. Підґрунтям класицизму як художнього аналога ідеології абсолютистської монархії були ідеї всеосяжної впорядкованості, гармонійності, раціональної організованості соціального життя та осмислення людини як розумного, відповідального громадянина. Зразком такого образу людини для класицизму була антропоцентрична культура Античності, що стверджувала людину як втілення калокагатії та водночас як невід'ємну частину спільноти. Показовою для класицизму стали атмосфера громадянського пафосу, насиченість громадянською та етичною тематикою. Притаманні цьому напряму ясність, декларативність, певна дидактичність відповідали його спрямованості на виховання ідеального громадянина, здатного пожертвувати власними інтересами та бажаннями в ім'я держави, відмовитися від емоцій заради раціонального, розумного розв'язання проблем.

Розуміння мистецтва як важливого чинника громадянського виховання позначилося в тому, що держава починає опікуватися організацією художнього життя. Так, 1634 р. було засновано Французьку академію, яка об'єднала науковців (філософів) та митців (письменників), 1648 р. - Королівську академію живопису та скульптури тощо.

Класицизм став першим художнім напрямом, у якому мистецька практика існувала одночасно з її теоретичним обґрунтуванням. Фундаторами теорії класицизму були художник Н. Пуссен і літератор Н. Буало-Депрео, які створили ієрархію жанрів - їх розподіл на високі (картини на історичний, міфологічний і релігійний сюжет, ода, трагедія) та низькі (портрет, пейзаж, комедія, байка, сатира), утвердили значущість принципів наслідування природі та трьох єдностей (місця, часу та дії). Тому класицистичні настанови були первинно заданими та певним чином канонічними, що інколи унеможливлювало індивідуальні художні пошуки.

У XVIII ст. склалися академічний, просвітительський, неокласичний та національні варіанти класицизму.

В архітектурі класицизм позначився в пануванні гармонії, симетричності, врівноваженості, поверненні до античної ордерної системи та давньоримських форм. Масштабні палацові ансамблі з парками Во ле Віконт (архітектори Л. Лево та А. Ленотр) і Версаль (Л. Лево, А. Ленотр, А. Маневр), організовані за законами симетрії, гармонії, стали наочним втіленням раціональної організації природи" підкорення її розуму людини. Своєрідними англійськими варіантами класицистської архітектури були собор Св. Павла (архітектор К. Рен) і численні споруди в дусі античних жилих будинків, прикрашені орнаментом з використанням римських мотивів.

Всеосяжність ідеї гармонії та порядку зумовила особливу увагу до організації міського середовища як єдиного цілого з центром - міською площею, до якої стягувалися всі "лінії" міста. У Франції надання міському плануванню державної значущості закарбувало утворення 1793 р. Комісії художників, яка на замовлення Конвенту мала розпочати перепланування Парижа.

Література та театр класицизму тяжіли до античної, міфологічної та релігійної тематики, яка, втім, поставала як віддзеркалення сучасних реалій, як засіб виховання громадянина. Дидактичність літератури зумовила поширення жанру байки, зокрема у творчості Лафонтена. У провідному жанрі трагедії у творчості П. Корнеля та Ж. Расіна панував образ героя-громадянина, який вирішував конфлікт обов'язку та почуттів на користь суспільного начала.

У XVIII ст. у літературі виявилися нові тенденції. Так, Ж.-Ж. Руссо зберігав зв'язок із настановами класицизму і водночас порушував їх бажанням позбавити почуття людей від влади розуму, повернути їх від цивілізації до природи. Критичність пронизувала творчість ПІ. Л. Монтеск'є і особливо Ф. Вольтера. Визнання ним активної соціальної ролі митця, здатного і прославляти державу, і критикувати її недоліки та вади, передбачало месіанську роль художника в наступну добу романтизму. Ж. Б. Мольєр максимально зблизив класицистичні та реалістичні принципи художнього світобачення, фактично вперше створив негативний образ аристократії та "вивів" на сцену нового головного героя - представника третього стану.

У живопису основоположного значення набули антична тематика, громадянські та героїчні образи, раціоналістичність композицій та ясність колориту, що відбила творчість Н. Пуссена, Каналетто, Дж. Панніні на ін. Напередодні Великої Французької буржуазної революції живопис наповнився демократичними, революційними образами та темами. Виразником цих змін був Ж.-Л. Давід, який поєднав античну героїку, сучасний революційний дух оновлення, напружену емоційність і психологічну достовірність.

Утвердженню настанов класицизму в музиці Франції сприяла державна підтримка - заснування оперного театру "Королівська академія музики". Французький варіант жанру опери (лірична трагедія на античний міфологічний сюжет) створили Ж. Люллі, англійський-Г. Перселл і Г. Гендель, німецький - Г. Телеман і Р. Кайзер, італійський -К. Глюком.

Вершинного втілення та особистісної інтерпретації принципи класицизму в музиці знайшли у творах представників віденської класичної симфонічної школи - Й Гайдна, В. А. Моцарта і особливо Л. вам Бетховена, які створили підґрунтя для становлення та розквіту жанрів симфонії, сонати, квартету тощо. Емоційна насиченість і природність образів їх творів заклали підвалини індивідуалізму мистецького світобачення епохи романтизму.