Розділ «Тема 2. Українська культура як самобутнє явище»

1. Україна і українці

Питання, пов'язані з характеристикою української культури, визначенням її особливостей, не можна повністю осягнути без усвідомлення того, що є Україна й українці.

На думку науковців, певну частину Руської землі називали Україною ще в Х-ХІ ст. (можливо, й раніше). У літописах, починаючи з XII ст., для позначення території, на якій проживає нині український народ, уживаються назви Країна, Вкраїна, Україна. У них також згадується про Київську, Переяславську, Чорну, Білу, Червону Русь, Волинську, Подільську, Холмську Україну. Уперше про Україну як про край говориться в Іпатіївському літописі (за різними джерелами кінець XIII - перше десятиліття XIV ст.). З нею швидше за все була пов'язана вся руська етнічна територія, а поняття "Русь" і "Україна" використовувалися як тотожні. У літописі "Повість временних літ" (друге десятиліття ХІІ ст.) згадується про Галицьку Україну, Країну Галицьку як про країну, частину території. Подібне значення має слово Окраїна в Пересопницькому Євангелії (1556-1561 рр.).

У ХІV-ХVст. Україною називали території, що простягалися від Сіверщини й Переяславщини до Белзчини, Холмщини та Закарпаття. В іноземних джерелах слово Україна вживали для назви земель по Дніпру. Як визначення певної історико-етнографічної території слово Україна використано в Густинському літописі (початок XVII ст.).

Наприкінці XVII- на початку XVIII ст. назва "Україна", слова "український народ", "український" насичують літописи Самовидця і Самійла Велична. Так, у літописі Самовидця з Україною пов'язуються землі південно-східної території Русі, які протиставлені іншим землям. У значенні назви країни-території слово Україна вживали в мистецьких творах: думі про Байду, чумацьких піснях тощо. "Гетьманом всея по обоїх сторонах сущея України Малоросійської", "Гетьманом Українським" величали Богдана Хмельницького. Слово "малоросійський" використовували для визначення належності населення України до православного християнства.

У ХVІ-ХVІІ спи тих, хто мешкав на території сучасної України, називали українцями, русинами, руськими, часто ототожнюючи їх із козаками. Використання слова український практично стало нормою у XVIII спи, а на межі ХІХ-ХХ ст. слова Україна, українці набули етнічного значення, використовувалися постійно.

Сучасні культурологи вважають, що українці як своєрідний етнос заявили про себе за часів козацтва у ХVІ-ХУІІІ ст. У цей час сформувався український етнокультурний комплекс, коріння якого сягають давньослов'янських часів і поліетнічної культури Київської Русі.

Як і більшість європейських етносів, український етнос складається з окремих груп (субетносів), які різняться, зокрема, за мовно-діалектними й культурно-побутовими особливостями. їхня наявність обумовлена специфікою територіальних, природно-ландшафтних, соціальних умов проживання, характером міграційних процесів, міжетнічними контактами та ін. Незважаючи на яскраві відмінності, субетноси України ніколи не виходили за межі українського етносу, не виступали загрозою його єдності. До цього часу в країні зберегли самобутність такі етнографічні групи, як бойки, лемки, гуцули, русини тощо. Етнографічна (субетнічна) група бойків (мешкає на території Карпат від північних і південних схилів річок Лімниця й Тересьва на сході до річок Уж і Сян на заході) традиційно пов'язана з гірським скотарством, землеробством, лісовими промислами, солеварінням, художніми промислами. Лемки (назву дістали від сусідів за вживання в розмовній мові частки "лем", тобто "лише", "тільки"), які займалися і займаються землеробством та тваринництвом, ткацтвом, гончарством тощо, також з давніх часів живуть у Карпатах на сходах Низьких Бескидів (між річками Уж, Сян на сході, а на заході - між річками Попрад і Дунаєць). Субетнічна група гуцулів (живе в південно-східній, середній і високогірській частинах Карпат - від річок Лімниця, Торець на південному сході до державного кордону з Румунією) орієнтована на заняття скотарством, лісовими й художніми промислами. Етнографічна група українців, яка проживає на території Закарпатської області, Східної Словаччини, Угорщини, з часу входження до складу Київської Русі називає себе русинами, а також руснаками, підкарпатськими русинами, карпаторуськими руснаками, рутенами. За однією з версій, ця назва є свідченням походження цієї групи українців безпосередньо від народу русі в.

Сучасна Україна складається з декількох надрегіонів, що об'єднують окремі історико-етнографічні регіони, історичні зони, етнографічні регіони та ін. Надрегіонами України є: Центральний (або Центрально-Східний - Середня Наддніпрянщина та Слобожанщина); Північний (або Поліський - Полісся і Сіверщина); Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина); Південний (Бессарабія з Анкерманщиною, Хотинщиною, Буджаком, Крим з Таврією, Донщина або українське Подоння).

Український етнос утверджувався і розвивався в умовах взаємодії з представниками багатьох інших етносів, постійних міграційних процесів на території України, що зумовлювало поширення поліетнічності України.

2. Менталітет українців та основні детермінанти його становлення

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходить їхнє життя, уважаються визначальними умовами формування своєрідного характеру українського народу та його менталітету.

Більшість філософів і культурологів визначають менталітет як доведений до підсвідомого автоматизму тип мислення, виявленням якого є система цінностей, що виступають фундаментом змісту буття спільноти та окремої людини. Менталітет є дуальним за своєю природою: це водночас психічне, безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації, окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Отже, менталітет актуалізується у змісті будь-якої діяльності етносу (а також його окремих представників), починаючи від спілкування і закінчуючи самопізнанням. Зміни в менталітеті, зумовлені природними і соціально-історичними чинниками, відбуваються дуже повільно, непомітно.

Фундаментом менталітету є архетипи - безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш вагамими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному, у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі - родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий чуттєвий анархізм українського народу);

- архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом "у кожного своя доля і свій шлях широкий". Він спричиняє неприйняття нав'язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у родинному житті;

- архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих результатів;