Розділ «Тема 4. Культура Середньовіччя»

Історія української культури


1. Ознаки культури Середньовіччя


Тривалий і складний процес формування середньовічного типу культури, що грунтується на християнській парадигмі світобачення, сягав пізньої Античності. Ключове значення в ньому мали визнання в 313 р. римським імператором Костянтином офіційності та законності християнської церкви, розподіл Римської імперії на Східну та Західну. Поразка Римської імперії від германських племен і передача символічних ознак римської влади в Константинополь 476 р. ознаменували фінал Античності та початок нової, середньовічної епохи. Усвідомлення її світоглядної новизни, втім, було ретроспективним - термін "Середньовіччя" було введено в науковий обіг італійськими гуманістами XV ст. для відокремлення періоду від розпаду Римської імперії до нової, сучасної їм культури.

Культура Візантії охоплює ІУ-Х V ст., межі культури західноєвропейського Середньовіччя дослідники умовно окреслюють V-XIV століттями (оскільки започаткування буржуазних відносин, що характеризує наступну епоху - Відродження, в різних європейських країнах відбувалося в різний час).

Культурні орієнтири Візантії та Західної Європи середніх віків за наявності відмінних рис мали єднальним стрижнем монотеїзм. Численність божественних сил політеїстичної давнини вже не відповідала феодальним настановам. їх релігійним відповідником став монотеїзм - віра в єдиного Бога, незмінного і одвічного творця Всесвіту, явленого світові в образі Христа. Бачення світу в цілому крізь призму верховенства Бога зумовило значення теоцентризму як фундаментальної ознаки культури.

Цілісність і єдність античної картини світу доби змінилися дуалізмом. Вищим значенням наділявся світ небесний, сакральний, втілення вищих християнських цінностей. Інша складова картини світу - світ земний, людський, світський, сповнений гріха, страждань. Усвідомлення земного світу як слабкого відбиття світу небесного нівелювало власний сенс усіх земних речей, явищ і подій. Вони наповнювалися символічним, алегоричним сенсом, що відповідав їх значенню та функціонуванню у світі сакральному.

Дуалізм картини світу позначився на диференціації культури на панівну сакральну та світську складові. Основою першої були релігійні цінності. їх безумовну значущість, незмінність, даність від Бога, як і необхідність установлення єдності та гегемонії церкви, єдності християнського світу, відбивав писемний характер сакральної культури. Аксіологічні орієнтації, пов'язані із земним життям людини, накладалися на загальний релігійний світоглядний фунт у світській культурі. її переважно усний характер передбачав певну варіативність і підкреслював її вторинність щодо сакральної.

Складності середньовічній картині світу надавала її ієрархічність. Щаблями умоглядної світової піраміди були неодухотворена земля, рослини, тварини, прості миряни, духовні чини, чини божественної ієрархії та Бог як триєдність і постатей Отця, Сина та Святого Духа. Ієрархічна феодальна система соціальних відносин спиралася на принцип станової підлеглості - незмінності стану людини, засад сюзеренітету та васалітету, адекватних незмінності створеного богом світу. Тому людина мала жити у покорі, втілюючи ідею служіння Богу та сеньйору, в разі праведного життя - сподіваючись на спасіння в майбутньому.

Специфічною для культури епохи стала розмаїта мовна атмосфера, що склалася внаслідок Великого переселення народів на європейських теренах і багатоетнічності культури Візантії. Це "багатоголосся" мов етносів відбивала усна світська культура. Утвердження ж єдності, непорушності церкви та її духовної влади потребувало мовної єдності. У Візантії мовним чинником об'єднання етносів та підтвердження зв'язків візантійської культури з античною стала грецька мова, у Західній Європі - латинська мова.

Теоцентризм зумовив особливості розуміння простору і часу. Згідно з геоцентричною моделлю Всесвіт обертався навколо створеної Богом нерухомої Землі. Це відповідало даності та незмінності настанов християнського світогляду. Єдиним "володарем" часу стала церква, розділивши його на земний (плинний) і сакральний (статичну вічність, адекватну вічності та незмінності Бога та його влади). Церква визначала і ритм буття людини протягом дня (за допомогою служб) та року (за допомогою церковного календаря).

У контексті християнської парадигми світобачення було сформовано нове розуміння історії людства - як руху від акту створіння світу до неминучого Страшного Суду. Невідомість часу його настання спричинила есхатологічніть (від грець. - останній, кінцевий) - постійне очікування кінця світу та розплати за гріховне буття. Це просякало земне життя людини трагізмом і драматизмом і водночас ставало для неї пересторогою, спрямовувало буття індивіда на втілення християнських чеснот, духовне вдосконалення, прилучення до непорушних вищих духовних релігійних цінностей.

Їх одвічна значущість, як і статичність геоцентричної моделі світу, який був створений Богом у досконалості, закарбовували сталість, канонічність духовних орієнтацій. Людина, дотримуючись традицій, уникала новацій, збагачення наукового знання про світ, оскільки освячена авторитетом (отців церкви зокрема) точка зору для неї була безперечною.

Значущим для епохи було надання образу людини конфліктності, дуалістичності. Як найвище створіння Бога вона душею належала сакральному світу, тілом - земному. Засобом вирішення цього конфлікту став аскетизм - свідоме зречення земних благ, насолоди земним буттям заради торжества духу. Аскетизм проголошував першість ідеалу духовної краси, духовного звеличення людини, яке досягалося усамітненням і самообмеженням, приборканням пристрастей тощо. Одним із утілень аскетизму було чернецтво, яке демонструвало втілення християнських чеснот самим монастирським життям. Однак монастирі стали не тільки "оазами" світу сакрального на землі, а й осередками організованого господарства, що в подальшому зробило церкву одним із основних землевласників.

Глобальні зміни характеризували художню культуру, якій була притаманна диференційованість. Сакральне мистецтво в канонічних формах, спрямоване на втілення релігійної образності та ствердження первісної значущості душі, зосереджувалося в монастирях і церквах. Переважно в усних, варіативних формах існувало світське мистецтво. Орієнтоване на втілення земного начала, воно переважно малоцехову організацію. Тільки в цих осередках було можливим становлення засад професійної освіти, що надзвичайно важливо з огляду на зростання значущості професіоналізму в мистецтві. Однак у цілому мистецтво розумілося як ремесло.

Змінилися роль і місце митця в соціумі. Теоцентричні уявлення унеможливлювали індивідуальність мистецького бачення та відтворення світу, формуючи уявлення про художника як анонімного посередника між небесним і земним світами, інструмент у руках Бога-творця.

Церква як головний замовник мистецтва визначала й систему засобів і принципів художньої виразності, відповідних дохристиянській ідеології. Фундаментального значення набули алегоризм і символічність, які дозволяли трактувати світ земний як відбиття світу небесного і надавали мистецтву епохи, крім наявного, ще й прихованого, таємного змісту.

Теоцентричні орієнтації епохи позначилися і в наданні першості ідеологічній, виховній, сугестивній (навіювання) та дидактичній функціям сакрального мистецтва. Для церкви воно стало одним із засобів утвердження у свідомості неписемних, неосвічених мас неземної величі божественного начала та значущості релігійних настанов. У доступних і водночас вражаючих уяву образах мистецтво "розповідало" людині сакральну історію та виховувало її в належному дусі, створюючи перед нею картини як небесної благодаті, так і Страшного Суду.


2. Культура Візантії


У 395 р. Римська імперія розпалася на Східну та Західну. Вигідне геополітичне положення східної її частини - Візантії, масштабність її земель, численність великих торговельних і промислових центрів на тривалий час обумовили її високу значущість в історії культури. У Візантії - могутній багатоетнічній імперії було синтезовано культурні надбання багатьох етносів (греків, вірмен, грузинів, арабів, сирійців, євреїв, іллірійців тощо), елементи західної та східної культур.

Візантійська культура синтезувала в єдине ціле минуле та сучасність, зберегла зв'язок з античним - давньогрецьким - надбанням. Антична спадщина найдовше зберігалася в освіті - її складовою було вивчення праць Гесіода, Піндара, Езопа, Арістофана, Геродота, Фукідіда, Плутарха та ін. У 425 р. було засновано Константинопольський університет світської спрямованості - "Аудиторій", у якому на ґрунті античних досягнень викладалися філософія, фізика, біологія, медицина і право. Вчення Геракліта про Логос, погляди епікурійської школи щодо сутності духовної насолоди та школи кініків стосовно граничного аскетизму, античні уявлення про ієрархічність світу склали підгрупи християнської філософії. Поєднання християнських настанов із філософськими поглядами, що сягають Античності, позначилося у поглядах Василя Великого, Григорія Ниського та ін.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія української культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 4. Культура Середньовіччя“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Частина І. Феномен української культури та її генеза з давніх часів до Середньовіччя

  • Тема 2. Українська культура як самобутнє явище

  • Тема 3. Культурні процеси на території України у давні часи

  • Тема 4. Культура Середньовіччя
  • Тема 5. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства як середньовічний тип культури

  • Частина II. Українська культура ХІV - ХVІІІ ст. та європейський культурний простір

  • Тема 7. Духовні процеси в Україні XIV - першої половини XVII ст.

  • Тема 8. Культурні парадигми в Західній Європі та Росії ХVІІ-ХVІІІ ст.

  • Тема 9. Духовне життя в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.

  • Частина III. Розвиток української культури у взаємодії з європейською і російською культурами (XIX - початку XXI ст.)

  • Тема 11. Українська культура XIX ст.

  • Тема 12. Мистецтво України як втілення духовних пошуків XIX ст.

  • Тема 13. Характеристика світового культурного простору XX ст.

  • Тема 14. Культура України XX ст.

  • Тема 15. Українська культура часів незалежності