Розділ «Тема 11. Українська культура XIX ст.»

1. Проблеми і суперечності розвитку української культури в XIX ст.

У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською імперіями, які мали різні рівні соціально-економічного і культурного розвитку.

У першій половині XIX ст. соціально-економічна ситуація в Російській імперії характеризувалася занепадом феодально-кріпосницької системи та активним упровадженням капіталістичних відносин. Унаслідок економічних перетворень поступово змінювалася соціальна структура українського суспільства - формувався торговельно-промисловий прошарок буржуазії. Більшу частину населення, як і раніше, складало селянство, котре зберігало традиційні основи української культури. Однак через аграрну реформу і скасування кріпацтва (1861 р.) у житті селян також відбувалися зміни - нестача землі спонукала їх шукати заробітків у містах, перетворювало на вільнонайманих робітників (у господарствах поміщиків, заможних селян, промисловості). Відповідно збільшувалася кількість міського населення. Якщо наприкінці XVIII ст. воно становило близько 7 % всього населення, то до середини XIX ст. зросло в 2,5 раза. Також у цей час спостерігався "відтік" українців до Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, де створювалися нові ринки робочої сили.

Протягом 1860-1870 рр. було проведено низку реформ державного устрою Російської імперії, які сприяли утвердженню капіталістичного ладу. Другу половину XIX ст. в Україні відзначено промисловим переворотом - розвитком важкої промисловості (вугільної, металургійної, машинобудівної, видобувної, металообробної), значними досягненнями в галузі перероблення сільськогосподарської продукції, будівництвом залізничної мережі, створенням телеграфної мережі, появою газового та електричного освітлення.

Збільшилася кількість українських міст, активно розбудовувалися Київ, Харків, Суми, Чернігів, Херсон, Одеса. Навколо заводів і шахт виникали промислові селища - Маріуполь, Юзівка (нині - Донецьк), Каменське (нині - Дніпродзержинськ).

Наслідками процесу розвитку капіталістичних відносин у другій половині XIX ст. були соціальні зміни: завершилося формування верств постійних робітників та торговельно-промислової буржуазії. Наприкінці століття кількість робітників в Україні становила 17 % усього населення, проте лише 13 % населення було міським.

Українські землі у складі Австрійської імперії (Буковина та Закарпаття) протягом першої половини XIX ст. залишалися найвідсталішими аграрними австрійськими провінціями. Розвитку промисловості і сільського господарства заважало кріпосництво, панівним було велике феодальне землеволодіння. Сільське господарство мало екстенсивний характер.

Певні зміни у соціально-економічному житті в Західній Україні відбулись у другій половині XIX ст. у зв'язку із запровадженням капіталістичних відносин. Починала розвиватися фабрично-заводська промисловість, зростали видобуток та перероблення нафти, високими темпами розвивалася деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, розбудовувалася залізниця. Негативним наслідком розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві стали втрата землі селянами та аграрне перенаселення. Саме це спричинило наприкінці XIX ст. масову еміграцію населення до Бразилії, Канади та Сполучених Штатів.

Імперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на культурну уніфікацію та не сприяла збереженню і розвитку національних культур. У XIX ст. відбувалося подальше розшарування української культури, поглибився розрив між культурами села і міста, еліти і простих людей. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою відзначали життя міського населення, дворянства, у той час як селяни в цілому зберігали традиційні основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української інтелігенції.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX ст. охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під владою імперії Габсбургів.

Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований, зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору свого народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості", сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських мислителів, розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-нації, як соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали пов'язувати не з належністю до певного політичного утворення (держави), а зі своєрідністю менталітету, національного характеру, особливістю мови, неповторними рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна 1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-1849 рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження. Суттєве значення мало й формування нової української літературної мови на народній основі наприкінці XVIII ст. у творчості /. Котляревського. Адже саме збереження єдиної мови в умовах недержавного існування сприяло збереженню і консолідації нації. "Енеїда" І.Котляревського стала найбільш значущим аргументом на користь української мови в дискусії щодо її статусу та самостійності, які були в подальшому блискуче доведеш творчістю Т. Шевченка.

У 1830-1840 рр. розквітла літературна творчість українською мовою, що було демонстрацією самобутності і самостійності національної культури. Український національно-культурний рух, як і більшість слов'янських, забарвлений романтичним духом, підносив мову як одну з головних етноідентифікуючих ознак. Цим можна пояснити те, що література відігравала визначальну роль в українській культурі XIX ст. Вона перебрала на себе не тільки художньо-естетичні, а й суспільно-політичні функції, виступила в ролі соціального судді, здатного порушувати і розв'язувати болісні і суспільно значущі проблеми.

Зв'язання національних проблем в Україні взяла на себе національно свідома інтелігенція, яка розуміла загрозу асиміляції та уніфікації української культури в межах обох імперій і згубність наслідків цього. Вона вважала, що однією з необхідних умов повноцінного буття нації, її консолідації є збереження і вивчення народної культури, звернення до народних першоджерел та ідеалів. Саме в цей час розгорнулася науково-етнографічна діяльність М. Максимовича, М. Цертелева, М. Костомарова, І. Срезневського, В. Залеського та ін., спрямована на збирання, дослідження та збереження культурно-історичної спадщини українського народу.

Усвідомлюючи свій "борг" перед народом, який зберіг національну культуру і виступав, на їх думку, потужною культуротворчою силою, представники інтелігенції вважали за необхідне проводити культурно-освітню роботу, поширювати грамотність, сприяти пробудженню національної свідомості простих людей, що в цілому мало забезпечити консолідацію нації.

Актуальними в контексті національно-визвольного руху стали давні архетипи українського народу: Неньки-України, Долі, Правди, Волі. Вони втілені в художніх творах українських митців, працях ідеологів різних громадських і політичних організацій. Збереження цих духовних настанов забезпечувало відчуття єдності українського народу і національної культури. Однак процес формування цієї єдності нації був тривалим та неоднозначним.

2. Духовне життя в Україні у ХІХ ст.

В українському духовному житті у XIX ст. виокремлюють три періоди.