Розділ «Тема 8. Культурні парадигми в Західній Європі та Росії ХVІІ-ХVІІІ ст.»

Не маючи змоги затвердити свою значущість у контексті об'єктивних, незалежних від самої людини законів Всесвіту, втрачаючи свою роль у процесі праці, людина ствердила площиною свого панування - розум. Це піднесло раціональне бачення світу, на утвердження якого був спрямований потужний ідейний рух - Просвітництво, який охопив Європу та Америку.

Просвітництво мало на меті як подолання релігійних пріоритетів, невігластва та марновірства, так і передусім пропаганду знання, наукового мислення, поширення його в усіх колах соціуму. Освіта та наукова діяльність поставали як необхідна умова реформування суспільства, створення нового соціуму на засадах всезагальної рівності, запорука культурного та соціального поступу. Основним виразником просвітницького, певним чином антифеодально спрямованого мислення стала буржуазія - третій стан, що мріяв про втілення ідей суспільної рівності та забезпечення свобод індивіда в державі. Однак буржуазія, "озброєна" знанням і чималим капіталом, була позбавлена спадкових привілеїв аристократії та дворянства. Незадоволеність соціальним статусом спонукала її виступити проти цих привілеїв та суспільного устрою, що їх забезпечував. Це продемонстрували гасла Великої Французької буржуазної революції та Декларація незалежності СІНА.

Передусім увага просвітителів Франції (Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах, К. Гельвецій), Німеччини (Г. Лессінг, І. Гердер, Ф. Шиллер, Й. Гете), Англії (Дж. Локк, А. Шефтсбері), США (Т. Джефферсон, Б. Франклін), Росії (О. Радищев, В. Бєлінський, М. Чернишевський, О. Герцен) була зосереджена на осмисленні сутності людини, створенні концепцій прав людини і громадянина, обґрунтуванні принципів індивідуального буття людини.

Значущості при цьому набули утопічні погляди, сповнені вірою у виняткову силу розуму, можливість вдосконалення особи раціоналізацією суспільних і політичних настанов, створення таких умов соціального буття людини, що забезпечують суцільну гармонію. Тому в поглядах просвітителів склався умоглядний образ "природного" суспільства, що жило за настановами розуму, було позбавлено поділу на соціальні стани і майнової нерівності.

Культ розуму зумовив науковий і раціоналістичний характер культури епохи. Остаточно склалося природознавство (в опорі на принцип природної детермінованості всіх явищ природи), подальшого розвитку набули точні науки. Накопичення наукового знання, проекція його раціональних настанов на буття людини та суспільства мали такі наслідки: переконання щодо можливості досягнення абсолютного знання та усвідомлення людини як індивіда, що розумно діє заради раціональної побудови соціуму.

Масштабність накопиченого наукового доробку викликала необхідність його впорядкування та узагальнення. На це був спрямований такий інтелектуальний рух, як. енциклопедизм. Протягом 1751-1780 рр. провідні науковці Франції, Німеччини, Голландії, Англії під керівництвом французького мислителя Д. Дідро здійснили грандіозний інтелектуальний проект - створили 35-томну "Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел".

Проте Просвітництво не відмовилося остаточно від релігійних опор, створивши своєрідне релігійно-філософське вчення - деїзм, що визнавав акт творіння, а Бога - універсальним творцем Всесвіту. Подальший розвиток природи і суспільства осмислювався як зумовлений природними причинами та незалежний від Бога. Деїзм заперечував християнське одкровення, чудеса і, не скасовуючи віри в цілому, відокремлював її від "чистого" знання.

На цьому світоглядному фунті Просвітництво склало нову, "висхідну" концепцію історії людства. Вона мала основою запропоновану Ж. де Кондорсе ідею прогресу - непохитну віру в природний і неминучий поступ людства на основі вдосконаленого, "окультуреного" розуму, його невичерпні можливості та безмежність знання як загальнолюдського блага.

Ідея прогресу вперше дозволила людству звільнити історію свого буття від релігійного ореолу. Згідно з історизмом людство само творить свою історію - накопичує знання, невпинно просуваючись до майбутнього торжества розуму. Саме тому Ж. -Ж. Руссо декларував можливість теоретичного, філософського, раціонального пізнання людської історії, її періодизації та сутності її рушійних сил. Питання визначення закономірностей історії, її рушійних сил, особливостей різних етапів історичного шляху людства мали велике значення і в науковій діяльності Ж. де Кондорсе.

Осягнення історичного процесу поза релігійними постулатами дало змогу Ж.-Ж Руссо, Дж. Віко, И. Гердеру визначити його як прогресивно спрямований і незворотний, як невпинне просування від варварства до культури. Починаючи з праць С. Пуфендорфа, численними стають інтерпретації поняття культури як атрибута людства, результату його прогресивного розвитку. Й. Гердер також уперше висунув тези щодо внутрішньої суперечливості історичного процесу, багатоманіття культур різних народів, плідності їх взаємодії та взаємодоповнюваності.

Чільна роль розуму, віра в прогрес, можливість побудови ідеального суспільства та критичне осмислення недоліків і вад суспільства актуалізували питання соціального виховання. Просвітителі були переконані, що людина будь-якої віри, соціального стану, національності має від природи добру натуру, а належне виховання декількох поколінь уможливить створення ідеального соціуму та звільнить людство від тягаря застиглих традицій, що гальмують його прогресивний поступ.

Орієнтацію на створення нової, вільної особи, формування соціуму на засадах рівності громадянських прав людей закріпили конституція Північно-Американських штатів та Велика Французька буржуазна революція. У німецькій класичній філософи ці орієнтації відбилися в актуалізації осмислення сутності людини та її свободи. Ці питання були варіативно вирішені в поглядах І.Канта, Г. Гегеля, відзначених визнанням безумовного значення моралі та моральності.

Утім, у культурі XVIII ст. на противагу ідеям Просвітництва тривало розповсюдження містичних ідей, поширення дістав масонський рух, що спирався на філософсько-релігійні позиції.

Таким чином, культурі XVII ст. притаманні суперечливість, риноспрямованість і динаміт цім культурних процесів, розвиток національних культур, раціоналізм, опора на наукову картину світу, культивування розуму (пов'язане з його очищенням, удосконаленням та осмисленням як необхідного підґрунтя соціального виховання) тяжіння до містицизму, а також формування нового образу людини, яка втрачає ренесансний статус титана та віру в безмежність своїх сил і здібностей.

Культура Просвітництва характеризується такими ознаками: космополітизм, деантропоморфізація культурних процесів, опора на ідею суспільного прогресу, історизм, культ розуму, науковість і раціоналістичність, значущість енциклопедизму, абсолютизація значущості виховання.

2. Мистецтво Західної Європи XVII-ХVIIIст.

Глобальні зміни культурної парадигми відбилися в художній культурі ХУП-ХУІП ст. її ознакою стала розмаїтість, обумовлена намаганням національних культур закріпити особливості власного осмислення світу, виразити своє національне "я" художніми засобами та одночасним існуванням різних художніх напрямів. Бароко, класицизм і реалізм, маючи різний світоглядний фундамент, охоплювали фактично всі види мистецтва. Художня панорама ускладнювалася й не менш виразними та значущими своєрідними художніми течіями - рококо та сентименталізмом.

Мистецтво цього часу, закріплюючи тенденції, започатковані Відродженням, мало своїм підґрунтям особистісне творче начало, позбавлене, однак, титанізму, універсальності творчого самовираження. Динамізація буття людини та соціуму, прискорення темпів наукового, технічного розвитку зумовили те, що творчі стилі митців були відзначені тяжінням до трансформації та поєднання різних світоглядних настанов. Домінування світського начала в культурі, пильна увага мистецтва до окремої особистості, її переживань і почуттів також урізнобарвили художні пошуки, надавши неповторності та унікальності кожному мистецькому витвору.

Дослідники вважають бароко (від італ. - дивний, химерний, вибагливий) фактично першим загальноєвропейським художнім напрямом. Пануючи в усіх національних художніх культурах і всіх видах мистецтва, бароко втілювалося в них різним чином. Проте його єдиними ознаками були драматизм і контрастність, спричинені тим, що людина в той час позиціонувала себе як велика розумом, здатна пізнати універсальні закони існування Всесвіту та водночас неспроможна змінити жоден із них. Своєрідна песимістична "аура" культури епохи, зумовлена втратою сталих традицій світорозуміння, осмисленням бурхливості та плинності буття, відбилася в особливій мистецькій увазі до трагічних тем і образів, часто в гіперболізованому, афектованому втіленні.

Первинний драматизм і контрастність образу людини зумовили й винятково емоційне, бурхливе бачення світу крізь призму антиномій - нерозривного поєднання в образах протилежних начал. Утвердження краси як універсального начала, як пишності, помпезності, розкоші було спричинено потребами абсолютної монархії у створенні мистецького аналога її величі та блиску. Водночас католицька церква також відчувала необхідність у підкріпленні своєї ідеологічної влади за допомогою вражаючих, грандіозних, пишних, монументальних образів. Зміцнення релігійних основ у бароковому мистецтві відобразилося у відновленні значущості сакральної образності та тематики.