Розділ «Тема 9. Духовне життя в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.»

1. Умови розвитку та особливості української культури другої половини ХУІІ - XVIII ст.

Друга половина ХУІІ-XVIII ст. - надзвичайно складний час в історії України, що був позначений соціально-політичними, релігійними рухами, насичений подіями, які змінили уявлення про світ і людину, вплинули на розвиток культурного життя.

Національно-визвольна боротьба народу під проводом Богдана Хмельницького призвела до суттєвих соціально-політичних і духовних змін. Саме протягом цієї боротьби кристалізувалася орієнтація на розбудову єдиної держави у межах етнічних територій, що зумовило створення незалежної козацької республіки. Політика Я Хмельницького щодо державності знайшла широку підтримку перш за все у козацькому середовищі, яке на той час виявилося найактивнішою та значущою соціальною верствою, котра була не тільки відносно самостійною політично і економічно, а й згуртованою спільними цінностями. Серед козацтва культивувались ідеали справедливості, демократизму, мужності, вірності спільній справі тощо. Завдяки авторитетності і впливовості козацтва у широких колах українського населення ці ідеали і цінності активно вкорінювалися в суспільстві. Доба Хмельниччини була позначена надзвичайним духовним підйомом. Утягуючись у вир національно-визвольних подій, українці почали усвідомлювати сутність і необхідність національної самовизначеності, утверджувалися в розумінні демократичного характеру громадського ладу, формували уявлення про владу, правові засади її функціонування тощо.

Влада козацької республіки концентрувалась у руках гетьмана та козацької старшини і контролювала територію, межі якої не були усталеними. Політико-адміністративний устрій передбачав поділ територій на полки та сотні. Правління ними здійснював старшинський уряд, вищим органом якого була Генеральна рада. Вищим законодавчим органом була загальна козацька рада. Вона ж виконувала й судові функції. Судова система козацької республіки спиралася на Литовські статути, Магдебурзьке право та водночас норми козацького звичаєвого права, а також гетьманські універсали, чинні на території Гетьманщини.

З метою захисту православної віри та здобутків у справі державотворення Україна була вимушена звернутися до Росії. У січні 1654 р. на Переяславській Раді було ухвалено рішення прийняти протекторат Росії, юридично закріплений того самого року Березневими статтями царського уряду. Проте царська Росія відтепер проводила політику ігнорування укладених угод - державні питання щодо України царський уряд вирішував через Посольський наказ, у складі якого діяла спеціальна канцелярія - Малоросійський наказ. Він мав широкі повноваження та виступав посередником між царським урядом і запорізьким, лівобережним та правобережним козацтвом. Водночас щодо українських земель не згасали "посягання" Польщі і Туреччини, які періодично ставали союзниками гетьманів та старшинських угруповань в їхній політичній боротьбі за владу.

Специфіка соціокультурної ситуації того часу зумовлювалася також різноспрямованістю соціально-політичних орієнтирів владного козацтва, відсутністю єдиної політики козацької верхівки та її політичною заангажованістю, жорстокою боротьбою за гетьманську булаву, орієнтованістю на допомогу різних держав. Все це призвело до того, що в 1658-1663 рр. відбувся розкол України на Лівобережну та Правобережну. Лівобережна старшина орієнтувалася на Росію, правобережна-на Польщу. Зрештою, 1676 р. гетьман П. Дорошенко, який вболівав за автономію козацької держави, присягнув на вірність російському цареві і склав свої повноваження. Після Карловицького конгресу 1698-1699 рр. Лівобережна Україна і Київ перейшли під протекторат Росії, Правобережна із Прикарпаттям - до Польщі, Закарпаття і Буковина залишилися в Угорщині, що перейшла під Австрію.

Політичні та економічні проблеми стимулювали соціальний та духовний розкол усередині українського суспільства. Під час визвольної війни 1648-1654 рр. козацтво як її рушійна сила виборювало собі привілейоване становище. Козацька старшина поступово перетворювалася на великого землевласника. Як і польська шляхта, вона почала панувати, незважаючи на потреби та інтереси зубожілих козацьких та селянських низів. Це спричинило до загострення соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну і мала багато негативних наслідків, зокрема, подальше поглиблення соціальної диференціації, станового розшарування суспільства.

Поглиблення духовних суперечностей усередині українства було зумовлено також міжконфесійним протистоянням римо-католицької, греко-католицької та православної церков, розірваністю українських земель. Унаслідок цього частина населення схилялася до католицизму, частина - зберігала вірність православ'ю. До того ж, українська православна церква втратила свою самостійність. З 1686 р. вона була підпорядкована Московському патріархату, що відкривало російському урядові більш широкий простір для впливу на Україну. За нових умов російською церквою нівелювалося національне забарвлення релігійної свідомості українців і наголошувалося на їх належності до спільної православної конфесії. Гострого протистояння в народних колах це підпорядкування церкви не викликало, оскільки росіяни й українці сповідували православ'я. Однак російська влада використовувала цю єдність як інструмент денаціоналізації, засіб русифікаторської культурної політики.

Проте це не призвело до зменшення значущості релігійних настанов українського народу, адже завдяки ортодоксальності та традиціоналізму селян релігійні традиції та звичаї були глибоко укорінені в народному житті.

Попри всі негаразди протягом XVIII ст. Гетьманщина ще зберігала ознаки державності, орієнтуючись на демократичний устрій влади, встановлення рівноваги між місцевими та центральними структурами влади, обгрунтування і впровадження правових засад у життя суспільства. Завдяки діяльності гетьманів П. Орлика і Д. Апостола, які домагалися створення Української держави, в національній свідомості зберігалися надії на зміни соціально-політичного становища України.

У контексті політики царського уряду протягом XVIII ст. відбувалося підпорядкування фінансової системи України, реформувався за зразком імперської судово-адміністративний апарат, запроваджувалася нова контролююча структура - Малоросійська колегія - вища фінансова, касаційна установа, яка фактично наглядала за всією діяльністю гетьмана та старшини. 1764 р. Катерина II ліквідувала інститут гетьманства. 1775 р. зруйновано Запорізьку Січ. Козацькі полки були перетворені на регулярні полки царської армії. Частині козаків було надано статус державних селян, а козацька старшина 1781 р. отримала статус дворянства, 1783 р. було запроваджене кріпацтво - усі ці події стали свідченням остаточної втрати Україною своєї автономії і прав самостійного управління. Вона стала колоніальною частиною Російської імперії, у якій власне нове дворянство відокремилося від суспільства, а політична еліта виявляла інертність та становий егоїзм.

Однак уся історія Гетьманської держави, Запорозької Січі засвідчила наявність великого духовного потенціалу народу. Українство, насамперед козацтво, зуміло збудувати державу на республіканських засадах, яка відіграла значну роль у процесі консолідації різних верств населення, сприяла зростанню національної самосвідомості. Панівними стали такі духовні настанови, як повага до свого минулого, віра у можливість перетворення життя на краще, особиста свобода, людська гідність, визнання первинної значущості суспільних інтересів порівняно з особистими тощо. І якщо раніше визначну роль духовного провідника народу відігравала церква, то тепер майже до кінця XVIII ст. "національним ватажком" української духовності разом із церквою було козацтво.

За таких складних політичних і соціально-економічних умов головною особливістю культури були різновекторність духовних спрямувань та домінування барокового світогляду. Зберігаючи у своїй основі риси релігійної культури часів Київської Русі, українська культура толерантно і гармонійно увібрала в себе і розвивала нові духовні, світські за своїм характером тенденції європейської культури - бароко, Просвітництво.

Епоха українського бароко майже повністю збігається з часом існування Гетьманської держави (40-ві рр. XVII - 70-ті рр. XVIII ст.). Піднесеність духовної атмосфери часів Гетьманської держави сприяла тому, що притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української культури відсунулася на другий план. Специфіка українського бароко полягала у життєстверджуючому сприйнятті дійсності та протистоянні ворожим силам. Провідними духовними орієнтирами для українства стали героїзм і патріотизм, воїнська слава, подвиг, лицарські чесноти, свята жертва тощо.

Типовим для бароко було специфічне засвоєння античності через її християнське перетлумачення. Українське бароко наслідувало ранньохристиянську ідею світла як головного принципу світобудови, освітлення тілесності духовним світлом.

Українське бароко, як і західноєвропейське, мало синтетичний характер. Його специфікою було те, що тяжіння до Античності та міфологічних образів поєднувалося з традиціями Київської Русі та ренесансними тенденціями - вона активно набувала світського характеру, зберігаючи релігійне забарвлення; осмислювала людську досконалість переважно як явище духовне, не відкидаючи культу сильної людини. В українському бароко також протиставлялися середньовічний ідеал аскетизму та ренесансний гедонізм, що розумівся як нестримне задоволення потреб і бажань, прагнення насолоди, багатства, влади тощо. Певні ідеї Реформації (зокрема ідеї релігійного оновлення) засвоювалися в національному варіанті барокового світогляду в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом.

Особливістю українського бароко було також усвідомлення дисгармонійності та складності світу, катастрофічності та парадоксальності буття, його нездоланної конфліктності. Крім того, бароко були притаманні бурхливість, динамізм, мінливість, трагічне напруження, певний авантюризм.

Типовим для українського бароко було уявлення про двоїстість характеру людського буття: вище, духовне буття було пов'язане із сакральними цінностями, а нижче, земне - з багатством, соціальним становищем, громадським визнанням тощо.

Українське бароко, живлячись традиційним християнським світоглядом, у красі й довершеності матеріального світу, силі "земних" насолод вбачало відображення краси і довершеності духовного світу та насолод майбутнього духовного буття.