Розділ «Тема 7. Духовні процеси в Україні XIV - першої половини XVII ст.»

На межі XVI-XVII ст. гостро постала проблема зміцнення позицій православної церкви. Цей процес відбувався у двох напрямах. Представники першого обстоювали ідею максимальної замкнутості української духовної традиції, протиставляли візантійсько-києворуську та західноєвропейську культури. Прихильники другого наголошували на необхідності засвоєння і використання на вітчизняній культурній основі досвіду інших християнських конфесій. Означені протилежні культурні орієнтації (прозахідна і традиціоналістська) характеризували розвиток української культури цього часу і в подальшому.

У другій чверті XVII ст. зусиллями Київського митрополита П. Могили, який стояв на позиціях міжконфесійної толерантності, здійснювалася консолідація церковних сил, збільшувався вплив церковної верхівки, впорядковувалася літургія, обмежувалося втручання братств імиряну церковне управління. Справі зміцнення позицій православ'я також було підпорядковано діяльність деяких культурних установ, зокрема, Київського колегіуму та друкарні Києво-Печерської лаври. Посилення впливовості, зміцнення позицій православної церкви стали важливими чинниками збереження самобутності української культури.

Складність культурних процесів на українських теренах у цей час була зумовлена також неоднозначною мовною ситуацією. Згадаємо, що в часи Київської держави вживалися дві мови - церковнослов'янська (що прийшла до нас із Болгарії) та специфічне поєднання церковнослов'янської і староруської.

У часи підпорядкування Литовській державі в Україні також зберігалася двомовність - уживалися старослов'янська та офіційна руська мова литовського зразка, що постала на основі книжної руської мови Київської держави. Нею писали акти, грамоти, літописи, правові документи, літературні твори тощо.

За часів польського володарювання мовний простір урізноманітнився ще й латинською та польською мовами. Народна розмовна мова була побутовою.

У XVI ст. формувалася книжна українська мова. її основою стали руська мова литовського зразка, церковнослов'янська та народна українська мова. Кінець XVI ст. характеризується мовною "строкатістю" - як літературні вживаються слов'янська, книжна українська, латинська, польська та грецька мови, а побутовою мовою є народна українська.

Культурною подією часу стало створення рукописного перекладу Священного Писання з болгарської мови на тогочасну українську - Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.), яке є одночасно й зразком утілення реформаційних процесів в українській культурі.

Значним імпульсам щодо дифамації культурних процесів в українських землях стало книгодрукування, яке одночасно було виявом як гуманістичних тенденцій, так і своєрідною зброєю в боротьбі української спільноти за національну ідентичність. Зразком українських першодруків є одні з перших видань І. Федорова - "Буквар" (1574 р.) (який сприяв утвердженню авторитету та значення слов'янської мови, що тривалий час принижувалася католицькими богословами) та "Апостол" (1574 р.). Сучасні історики пропонують також й іншу версію виникнення українського друкарства, за якою першість належить українському друкарю С. Дропану (Драпану) - власнику друкарні у Львові, який подарував її 1460 р. Львівському Свято-Онуфріївському монастирю.

Із середини XVI ст. значущими центрами книгодрукування в Україні були не тільки освітні осередки, а й Києво-Печерська лавра, монастирі Кременця, Чернігова, Новгород-Сіверського та інших українських міст. Слід відзначити, що в Києві працювали й приватні українські та польські друкарні. Поширення друкування зумовило створення численних бібліотек.

Таким чином, еволюція української культури XIV - першої половини XVII ст. відзначається складністю культурних процесів. Розвиваючись у діалозі з європейською культурою, українська культура залучилася до європейського культурного досвіду, який був переосмислений і трансформований на вітчизняному грунті. Водночас в українській культурі не втратили актуальності настанови і цінності візантійсько-києворуського світу. Взаємодія і синтез києворуського та західноєвропейського, усталеного та нового в українській культурі того часу надають їй поліфонічності і неоднорідності, виявляються в різноспрямованості духовних пошуків і культурних орієнтацій.

Духовна експансія спричинила пробудження національної свідомості і самосвідомості українського народу, що призвело до національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Ренесанс в Україні, яків країнах Північної Європи, синтезуючись із реформаційним рухом, набув специфічного національного виявлення.

3. Прагнення духовного єднання українського народу. Духовні осередки в Україні XIV - першої половини XVII ст.

Відповідно до основоположних культурних тенденцій епохи культурне життя української спільноти було ознаменовано пробудженням національної свідомості, ствердженням національного начала та прагненням зберегти духовні цінності українського народу за умов панування іноземних культур.

Усвідомлення своєї своєрідності, національної ідентичності в українців ґрунтувалося на відчутті причетності до певної культурної традиції (релігійної, мовної тощо). Отже, українська нація в умовах недержавного існування формувалася передусім як соціально-історична спільнота. Такі особливості формування української нації не можна назвати винятковими, адже вони характеризують становлення багатьох європейських націй того періоду.

Підкреслюючи свою самобутність і водночас спорідненість з культурою Київської Русі, мешканці українських земель іменували себе русинами, рутенами, роксоланами. Відоме з давньоруських часів визначення "Україна" передусім у зв'язку зі зростанням ролі козацтва утверджується як топонім (назва місцевості), даючи Імпульс до формування етноніму "українці" (самоназва народу).

Процес становлення української нації був пов'язаний а прагненням національної незалежності, національно-визвольним рухом, боротьбою українського народу за православну віру. Особливої гостроти ця боротьба набула після прийняття Брестської церковної унії. Козацько-селянські повстання кінця XVI - першої половини XVII ст., визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. під проводом

Богдана Хмельницького проходили під гаслом "За віру!". Православна віра у той час поставала як зернина нації, саме та фундаментальна основа, що забезпечує її існування та консолідацію.

У процесі національного самовизначення розгорталася збройна боротьба за соціальне визволення українського народу, початком якої стали повстання на Подніпров'ї 1591 р. та повстання 1594-1596 рр. під проводом С. Наливайка.

Слід зазначити, що в ситуації активного впливу інших культур позиції різних верств населення щодо духовних орієнтирів були неоднозначними. Упродовж тривалого часу одна частина еліти (шляхти, верхівки духовенства) зберігала києворуські традиції, інша піддавалась впливам інших культур, зрікаючись православ'я та спираючись на європейські культурні цінності. Це створювало загрозу втрати самобутніх культурних рис, гальмувало процес становлення нації. Проте традиційний, усталений уклад життя та віками накопичений духовний досвід сприяли "консервації" світоглядних настанов українців, забезпечуючи їх духовну єдність.

Національна самобутність зберігалася значною мірою завдяки селянству та міщанству, частині національно свідомої еліти та духовенства. Потужною суспільною силою стало козацтво, яке виконувало не тільки військові, а й культуротворчі функції. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, спрямована на вирішення багатьох завдань: утвердження власної державності, розвиток освіти, а також опікування мистецтвом. Козацькі гетьмани Д. Байда-Вишневецький, П. Конашевич-Сагайдачний, Б.-З. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа відстоювали конфесійні права українців, дбали про церкву, будуючи та оздоблюючи храми, сприяли національному книгодрукуванню, фінансували освіту тощо.