Розділ «Тема 11. Українська культура XIX ст.»

Перший період (остання чверть XVIII ст. - 1840-ті рр.) - час "становлення" національної інтелігенції, її звернення до історичної спадщини, вивчення історичного, етнографічного та фольклорного надбання, час формування нових осередків духовного життя.

Другий період (1840-1890-ті рр.) відзначено зростанням національної свідомості й активізацією процесу національної самоідентифікації в найширших колах суспільства.

Третій період (1890-1917 рр.) - виникнення політичних об'єднань і партій, приєднання більш широких народних сил до національно-визвольного руху, теоретичне розроблення ідеї політичної незалежності України та перші спроби її втілення.

Осередками духовного єднання української інтелігенції в першій половині XIX ст. стали Харківський і Київський університети. Питання про відкриття університету в Україні на початку XIX ст. постало дуже гостро. Києво-Могилянську академію було перетворено на звичайну духовну академію, колегіуми в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали пересічними духовними семінаріями, Львівський університет було тимчасово закрито. Завдяки наполегливим зусиллям вченого і громадського діяча В. Каразіна 1804р. У Харкові було засновано університет. 1834 р. було відкрито університет у Києві. Ці вищі навчальні заклади стали центрами культури, у яких не втрачали актуальності ідеї Просвітництва, пропагувалися романтичні ідеї, зокрема, вивчення народної культури, звернення до історичних, духовних джерел свого народу.

Унаслідок заборони навчання українською мовою основною мовою викладання в університетах була російська, іноземні професори читали лекції рідними мовами, українською тривалий час викладали лише курс риторики. Незважаючи на це, університети були культурно-освітніми і науковими центрами, у яких викладали відомі вчені, склалися самобутні наукові школи, діяли численні громадські та наукові організації, друкувалися наукові і популярні видання, орієнтовані на українське життя, потреби українського суспільства.

У Харківському університеті було сформовано нове покоління української інтелігенції, яке з кінця 1820-х років відігравало велику роль у піднесенні української національної свідомості. Саме в діяльності харківської університетської спільноти масштабно втілено актуальну для української культури ідею збирання, дослідження та систематизації історико-культурної спадщини українського народу. Заради цього було організовано етнографічні експедиції, видавалася науково-популярна література, діяли наукові гуртки.

За сприянням першого ректора Київського університету М. Максимовича також розгорнулася наукова, просвітницька, організаційна діяльність, спрямована на збереження "українського", "народного": друкувалися науково-популярні видання, поширювалися ідеї слов'янської єдності і відродження України в родині слов'янських народів.

У першій половині XIX ст. інтенсифікація духовного життя відбувалася і в Західній Україні. У 1830-х роках серед української студентської молоді Львівського університету і вихованців греко-католицької духовної семінарії сформувалося громадсько-культурне об'єднання "Руська трійця", очолюване М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким. Під впливом романтичних ідей вони прагнули до піднесення освітнього рівня народу, національної свідомості галичан, сповідували ідеї відродження національної культури, єдності слов'янських вільних народів, у зв'язку з чим приділяли велику увагу дослідженню фольклору, історичного минулого свого народу. Багатогранна діяльність "Руської трійці" мала великий громадський резонанс, сприяла розвитку фольклористики, етнографії, літературознавства, історії, педагогіки, журналістики в Західній Україні, відображена в альманахах "Зорі" та "Русалка Дністрова".

Своєрідну культурну орієнтацію західноукраїнської інтелігенції репрезентували "москвофіли" - мовно-літературна і суспільно-політична течія, очолювана Д. Зубрицьким, Б. Дідицьким, М. Малиновським, А. Добрянським та ін. "Москвофіли" визнавали концепцію "єдиного загальноруського народу", захоплювалися російською мовою і культурою, що було реакцією на посилення польського впливу в краї, користувались "язичієм" (сумішшю церковнослов'янської, російської, української та польської мов). Підтримуючи політику царського уряду Росії щодо української культури, вони схвалювали заходи, спрямовані на русифікацію і нівелювання національних ознак. Під впливом "москвофілів" діяли культурно-освітні товариства "Галицько-руська матиця", Ставропігійський інститут, "Народний дім" та ін., виходили газета "Слово", журнали "Галичанин", "Лада".

Упродовж другого етапу (1840-1890 pp.) культурно-політичні орієнтації українського національного руху найбільш чітко виявилися в ідеології Кирило-Мефодіївського товариства, яке склалося 1845 р. Лідером та ідеологом гуртка був М. Костомаров, наукова і літературна діяльність якого починалася в Харківському університеті. До товариства входили М. Гулак, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, М. Савич та ін. Ліберальні і слов'янофільські ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено у "Книзі буття українського народу", "Статуті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія", зверненнях "До братів українців", "До братів росіян", "До братів поляків", історичних працях М. Костомарова "Мьісли об истории Малороссии", "Славянская мифология".

Саме членами Кирило-Мефодіївського товариства було започатковано розроблення української національної ідеї - створення української держави, утвердження права на розвиток самобутньої української культури. Члени товариства сформували власну концепцію культурно-історичного розвитку українського народу, теоретичні положення щодо особливих рис української культури; також товариство рішуче утверджувало етнонім "українці". Майбутнє українського народу члени братства розглядали в контексті федеративної єдності християнських слов'янських народів, у якій панував би демократичний лад. Слов'янська єдність для братчиків не виключала релігійних розходжень, вони декларували можливість примирення християнських церков. Члени товариства обґрунтовували необхідність визнання рівних прав усіх народів, які населяли Україну, на національну самобутність, вільний розвиток мов та національних культур. Водночас вони проголошували ідеї щодо знищення царизму, скасування кріпацтва, усунення соціальної нерівності, утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян. М. Костомаров відповідно до романтичних ідей вбачав у народі ту духовну силу, яка спроможна забезпечити поступ історії, виступати рушійною силою культурного розвитку.

Ідеї і задуми кирило-мефодіївців справили значний вплив на національно-визвольний рух українського народу. Діяльність товариства викликала різку негативну реакцію - царський уряд заборонив поширювати твори братчиків, у березні-квітні 1847 р. більшість учасників товариства було заарештовано та заслано.

Із Кирило-Мефодіївським товариством була пов'язана діяльність Т.Шевченка. Його творчість, відбиваючи дух часу, сприяла активізації національно-визвольних настроїв української спільноти, консолідації українського народу, його політичній активності. У своїх творах він одним із перших намагався відобразити в усій повноті українську національну ідею та зробити її надбанням усього народу.

На 1860-ті роки припадає зародження руху громад - ліберально-буржуазних організацій української інтелігенції. У 1870-ті роки вони стали потужною культуротворчою силою і породили нову плеяду української інтелігенції. Започаткували рух громад звільнені із заслання члени Кирило-Мефодіївського товариства - М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, які в Петербурзі згуртували навколо себе молодих українців, утворивши так звану Громаду. До неї увійшли відомий правник О. Кістяківський, письменник О. Стороженко, історик і судовий діяч О. Лазаревський та ін. Поміркована програма її діяльності зводилася передусім до культурно-просвітницьких заходів. 1861 р.

зусиллями М. Костомарова та П. Куліша почав видаватися перший у Російській імперії український часопис "Основа", який протягом свого нетривалого існування послужив розвитку національної самосвідомості української інтелігенції.

Громади утворювалися в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громадівці вели масштабну освітню роботу, досліджували історичне минуле, звичаєвість, обрядовість, традиції, музичний та літературний фольклор українського народу. До числа громадівці в належали як молодь, студенти, так і відомі вчені, митці, громадські і культурні діячі - В. Антонович, О. Кониський, Т. Рильський, М. Драгоманов, М Старицький, М. Лисенко та ін.

На початку 1870-х років у Києві діяла так звана "Стара громада". Назва підкреслювала відмінність від громад, які в той час засновувала студентська молодь. її легальним осередком стало засноване у Києві 1873 р. Російське географічне товариство. "Стара громада" проводила дослідницьку роботу, вивчала і видавала архівні історичні матеріали та газету "Киевский телеграф", створила музей, бібліотеку тощо.

У другій половині XIX ст. поряд із національно-визвольним рухом в Україні розгорталися й суспільно-політичні рухи, які за своєю сутністю збігалися із загальноросійськими. У 1860-1880-х рр. в Україні поширилося народництво. Членами гуртків народовців у Києві, Чернігові, Одесі та інших містах була радикально налаштована різночинна молодь. Програмною основою руху були ідеї знищення старого суспільного ладу революційним шляхом, залучення селянства до активного суспільного життя, визнання селянства головною рушійною силою історії.

В останній чверті XIX ст. виникають перші організації робітничого класу, які спиралися на ідеї марксизму. Наприкінці 1890-х років виникли марксистські гуртки в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, члени яких (такі, як Ю. Мельников. П. Точиський, П. Запорожець та ін.) пропагували близькі до ідеології народництва ідеї, однак наполягали на визнанні пролетаріату головною рушійною суспільною силою.

На діяльність українських національно свідомих і соціально активних сил уряд царської Росії відповів репресіями. 1863 р. російський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону наукових, релігійних і педагогічних видань українською мовою. "Малоросійським наречієм" дозволялося друкувати лише твори художньої літератури. Громади було розпущено, часопис "Основа" закрито, багато українських діячів заслано у віддалені райони імперії. Емським актом 1876 р. уводилася жорстка цензура на українську літературу, що ввозилася з-за кордону, заборонялося вживання слів "Україна", "український", вживання української мови на театральній сцені, встановлювався суворий контроль над художніми творами українських авторів, було закрито "Юго-западный отдел русского географического общества", переслідувалися члени громад, зокрема, було заборонено "Стару громаду", закрито газету "Киевский телеграф". Метою такої урядової політики було вилучення всього українського з усіх сфер життя, штучне зведення української культури до провінційного рівня, лінгвоцид.