Розділ «Тема 11. Українська культура XIX ст.»

Санкції проти української мови, всієї української культури зумовили переміщення центру українського культурного життя до регіонів Австро-Угорської імперії, уряд якої проводив більш ліберальну національно-культурну політику.

У 1860-х роках у Галичині активізувався національно-визвольний рух. "Молода" інтелігенція захопилася ідеями народовства, що сформувалося на противагу "москвофільству" на фунті ідей національного відродження та продовжило справу "Руської трійці" і Кирило-Мефодіївського товариства. Головними ідеологами народовців були В. Барвінський, О. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, A. Box-нянин та ін. На перших етапах свого існування діяльність народовців живилася ліберальними і романтичними ідеями: вони проголошували українців окремою нацією, виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народної. Народовці організовували громади на кшталт київської, влаштовували літературні вечори і концерти, проводили дослідницьку роботу, вивчали українську історію, відкривали бібліотеки, читальні, видавали твори українських письменників, підручники тощо. Рупорами народовського руху стали журнали "Вечерниці", "Мета", "Нива", "Русалка".

Закони австро-угорського уряду дозволяли засновувати культурно-освітні товариства, чим скористалися народовці. 1861 р. було засновано товариство "Руська бесіда", 1868 р. - громадське товариство "Просвіта", на чолі якого постав А. Вахнянин. Члени "Просвіти" опікувалися діяльністю бібліотек, читалень, драматичних, музичних гуртків, видавали журнали, газети, популярні книжечки, підручники для шкіл, налагодили книгообмін з освітніми товариствами Польщі та Чехії. Силами "Просвіти" було видано також декілька літературних альманахів і творів таких українських письменників, як Т. Шевченко, Ю. Федькович, Марко Вовчок, С, Руданський.

Помітний внесок у національно-визвольний рух, справу відродження української культури зробило Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, створене у Львові 1873 р. з ініціативи М. Драгоманова та О. Кониського. Це було перше об'єднання вчених, громадських І культурних діячів, митців, яке, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, було названо його ім'ям. За мету товариство ставило сприяння розвитку освіти і науки.

Третій період національного відродження (1890-1917 рр.) характеризується актуалізацією ідеї докорінних перетворень у суспільстві. У той час молодь поривала з аполітичним культурництвом і українофільством, залучалася до політичної діяльності, схиляючися до радикальних ідей, насильницького повалення існуючої влади. Під тиском урядових переслідувань деякі культурні і громадські діячі емігрували за кордон. Та ж українська інтелігенція, яка залишилася на Батьківщині, не була єдиною в світоглядних орієнтаціях, її ідеологічна дезорієнтованість спричиняла ще більше розшарування української культури.

Діяльність українських суспільно-політичних рухів у землях, підпорядкованих Російській імперії, гальмувалася утисками і репресіями з боку влади, у Галичині ж вона активізувалася. Зокрема, 1885 р. народовці створили нову політичну організацію Народна Рада. Після розколу у стані народовців 1890 р. була організована Русько-Українська Радикальна партія, опозиційна щодо політики Австро-Угорської імперії. 1899 р. вона розкололася: основна частина народовців та помірковані радикали організували Українську Національно-Демократичну партію. Значну роль в діяльності цих партій відіграли І.Франко, М Пав-лик, О. Терлецький.

Наприкінці XIX ст. активізувалося політичне життя на Лівобережжі. 1891 р. у Каневі виникло таємне товариство "Братство тарасівців" на чолі з І. Липою, Б. Грінченком, М. Коцюбинським.

На межі ХІХ-ХХ ст. у Східній Україні виникло чимало політичних організацій і об'єднань націоналістичного, соціалістичного, ліберально-демократичного спрямувань: Революційна українська партія (РУП, 1900 р.), до якої увійшли Д. Антонович, І. Стешенко та ін.; Українська народна партія (УШІ, 1902 р.), заснована М. Махновським. 1904 р. РУП розпалась на численні угруповання. Одне з них - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р.), лідерами якої були Д. Донцов, В. Винниченко, С. Петлюра. Представники ліберального руху об'єдналися в Українську демократичну партію (УДП, 1904 р.), виникла Українська радикально-демократична партія (УРДП, 1905 р.).

У Західній Україні на межі століть національно-визвольний рух активно протистояв антиукраїнським силам у різних напрямах: було створено молодіжні гімнастичні товариства "Січ" та "Сокіл", таємне товариство "Січові стрільці", молодіжну організацію "Пласт". Продовжували плідно працювати наукові і просвітительські товариства - мережа "Просвіти" та Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке згідно з новим статутом 1892 р. перетворилося на багатопрофільну академію наук із пріоритетом українознавства. Величезну роботу в галузях історії, мовознавства, літератури, етнографії та фольклористики проводили М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк та ін. Діяльність Літературного товариства ім. Т Г. Шевченка, яке виконувало значну роль у консолідації національно свідомих сил у Західній Україні, тривала до 1940 р.

Дієвою формою вираження соціального протесту українського народу були страйки робітників і селян, студентів та інтелігенції. 1901 р. львівські студенти висунули перед урядом вимоги щодо створення українського університету, скасування обмежень вільного культурного розвитку українців, забезпечення права навчатися українською мовою. На знак протесту 500 львівських студентів залишили навчання у Львівському університеті.

Таким чином, національно-визвольний рух на межі XIX-XX ст. поступово набув сили, політичної забарвленості та організованості в усіх українських землях, охопив не тільки інтелігенцію, а й інші верстви населення. Його активізації сприяли події буржуазної революції в Росії 1905-1907 рр., під тиском яких царський уряд був змушений скасувати укази 1863 та 1876 рр., розширити сферу вживання української мови, дозволити друковані видання українською мовою і діяльність українських громадських організацій, що в цілому зумовило виникнення легальної української преси. Активізація національного руху мала наслідком і розширення мережі "Просвіти" в Наддніпрянській Україні, у діяльності якої активну участь брали М. Аркас, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, Д. Яворницький та ін.

1907 р. унаслідок політичної реакції в Росії розпочався новий період історії української культури, позначений соціальними і національними утисками: заборонялося викладання українською мовою, закривалися українські громадські організації, частину українських періодичних видань було ліквідовано. Однак хвиля репресій не призупинила національний рух, не придушила ідею національного і соціального визволення. Українська інтелігенція продовжувала свою політичну, наукову, просвітницьку діяльність. Проте різні культурні, суспільно-політичні сили були розпорошеними і діяли неузгоджено, не маючи чіткої моделі майбутнього України. Українська спільнота не мала централізованої об'єднуючої сили, здатної втілити в життя її сподівання та прагнення.

Логічним результатом національного відродження мало стати утвердження політичної незалежності України. Спробою втілити цю ідею було проголошення У HP (1917 р.), однак історичні та політичні умови не сприяли утвердженню незалежної української держави. Національне відродження, не маючи логічного завершення, було перервано. Українська культура вступила в якісно новий період свого розвитку.

3. Освіта і наука в духовному житті України XIX ст.

Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних, російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл, підготовки нових кадрів науковців і викладачів.

Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології, філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із соціальними та економічними змінами.

Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.

1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.

Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.

У 1842-1843 рр. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.