Розділ «Тема 11. Українська культура XIX ст.»

У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.

XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав на подальші історичні події.

В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав щодо народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи стало істотним чинником і показником національно-культурного відродження в Україні.

Українська етнографічна наука була започаткована працями Г. Калиновського ("Описание свадебных украинских простонародных обрядов", яка вийшла у Петербурзі 1777 р.) та Я. Маркевича (перший том енциклопедії українознавства "Записки о Малороссии, ее жителях и производстве", 1798 р.). Розквіт активності щодо збирання скарбів народної культури припав на початок ХІХ ст. І з цього часу збирання і вивчення етнографічного матеріалу стали однією з домінуючих сфер діяльності української інтелігенції.

Основи української фольклористики було закладено збіркою М. Цертелєва "Опыт собрания старинних малороссийских песен" (1819 p.). Вивчення народної творчості продовжив М. Максимович, якому належать змістовні збірки "Малороссийские песни" (1827 p.), "Украинские народные песни" (1834 р.), "Сборник украинских песен" (1849 р.). Плідно працював у цьому напрямі І. Срезневський, який 1831 р. видав збірки народних пісень, а також поезій харківських поетів "Український альманах". їх своєрідним продовженням була збірка "Запорожская старина", шість випусків якої з'явилися протягом 1833-1838 pp. У Львові 1833 р. В. Залеський оприлюднив збірку галицьких пісень.

П. Куліш не обмежував свої пошуки лише фольклорним матеріалом, а намагався різнобічно висвітлити народне життя і побут. Матеріал збірки "Украинские народные предания", на жаль, забороненої цензурою, було використано в розширеному вигляді в "Записках о Южной Руси" (1856-1857 pp.).

Значним явищем в українській етнографії стала публікація результатів діяльності етнографічної експедиції під керівництвом П. Чубинського, яка у 1869-1870 pp. досліджувала правобережну Україну. Матеріали експедиції з'явилися у 1872-1877 pp. під назвою "Труды этнографическо-статистической экспедиции в западноруський край, снаряженной Русским Географическим обществом. Юго-западный отдел".

Діяльність київського "Південно-Західного відділу Російського географічного товариства" (1873 p.), який очолив найвидатніший український етнограф ХГХ ст. П, Чубинський, значно стимулювала розвиток етнографічної науки. Але підвищена зацікавленість до українознавства спричинила репресії і закриття київського Південно-Західного відділу Російського географічного товариства через три роки після заснування.

У 1880-ті роки провідну роль в українознавстві відігравав гурток "Киевская старина", який видавав журнал з такою самою назвою. Історичні проблеми в журналі висвітлювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Багалій та ін., етнографічні -М. Драгоманов, О. Єфименко, І. Манжура, І.Митецький, філологічні роботи друкували М. Сумцов, Г. Житецький, І. Франко, А. Кримський та ін.

Таким чином, українознавство протягом XIX ст. пройшло великий шлях становлення і розвитку від окремих розвідок народної культури до ґрунтовних наукових праць, присвячених розкриттю самобутності традицій, побуту, народної творчості, етнічної індивідуальності українського народу.

XIX ст. також стало часом становлення нової літературної української мови. Наприкінці XVIII ст. більшість дворянства, чиновників, духовенства зневажливо ставилася до української мови як до мови простого люду. Певні зміни відбулися з публікацією 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського. Від самого початку вона була схвально сприйнята лівобережним дворянством, а згодом її популярність зросла і в Україні, і в російських освічених колах. Для них поема стала свого роду презентацією української мови, її співучості, самодостатності.

На початку XIX ст. з'явилися роботи, присвячені дослідженню української мови. На захист її самобутності стали такі відомі вчені, як І.Срезневський, М. Максимович, які у 30-х роках XIX ст. виступили зі статтями, в яких аргументовано доводилося її давнє походження, відстоювалося право на самостійне існування і використання в літературі та науці.

Найважливіше місце у становленні українського мовознавства належить філологу О. Потебні. Починаючи з 1860-х років, виходить низка його ґрунтовних праць з проблем діалектології та граматики. Значним є внесок філолога і в теорію літератури завдяки дослідженням поетики і символіки народної поезії та класичної художньої літератури. Науковець обгрунтував взаємозв'язок мови та мислення, відстоював ідею, що мова є посередником між світом і думкою, знанням про нього. Велику увагу О. Потебня приділяв проблемі "народ і мова".

Для розвитку української філології багато зробив І. Франко, який оприлюднив і проаналізував низку староукраїнських пам'яток і фольклорних текстів, залишив глибокі літературознавчі та мовознавчі дослідження.

XIX ст. відзначено активним розвитком української філософської думки. Філософські проблеми порушувалися багатьма українськими письменниками, істориками, філологами тощо.

Розвиток академічної філософії в Україні був пов'язаний з діяльністю П. Лодія, И. Шада, представників релігійної філософи О. Новицького, И. Міхневича, П. Авсєнєва, С. Гогоцького та ін.

Завдяки романтичним тенденціям в українській філософії постала проблема "людина-нація", розроблялася філософія національної ідеї. Науковці розмірковували про сенс і зміст існування нації, можливості самовизначення людини у світі як представника етнічної спільноти, усвідомлення народом своєї індивідуальності, самобутності тощо.

Розвиток філософії національної ідеї виявився у творчості М. Драгоманова, який пропонував ідеал спілки вільних самоврядованих громад. За його переконанням, майбутнє людства - це спільнота спільнот, утворена волею вільних особистостей. Водночас М. Драгоманов розглядав націю як певну спільноту, яка є носієм своєрідних особливостей, ознак, які не можна ігнорувати і руйнувати, адже це знесилює кожного індивіда і спільноту в цілому. Філософ був упевнений, що досягнення соціально-культурного ідеалу добробуту і справедливості повинно домінувати над національним началом.

Теоретичне обґрунтування "філософії серця", започаткованої Г. Сковородою, належить представнику школи київської релігійної філософії П. Юркевичу. За його переконанням, філософія спрямована на осмислення душі. Вмістилищем душі в людському тілі він вважав серце, яке визначає сутність людської особистості та є осереддям духовності людини.

Значними були досягнення українських учених у галузі точних та природничих наук. Так, математик О. Ляпунов створив загальну теорію сталості руху механічних систем. Розвиток хімічної науки в Україні був пов'язаний з іменами В. Каразіна, М. Бекетова та ін. Зокрема, М. Бекетов став одним із засновників нової науки - фізичної хімії.