Розділ «Тема 9. Духовне життя в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.»

У той же час людина барокової культури почала усвідомлювати, що в ній самій ховаються непоборні суперечності біологічного і соціального, колективного й індивідуального, усвідомлюваного та неусвідомлюваного, "небесного" і "земного", вічного і швидкоплинного. Складність проблеми полягала у тому, що людина в той час осмислювалася як така, що перебуває на перетині духовного і тілесного, божественного і диявольського та не здатна бути до кінця ні "духовною", ні "тілесною". Разом з тим вона вірила у можливість подолати гріховні вади своєї природи і прагнула цього. Сум людини за втраченою ілюзією гармонії і внутрішньої досконалості віддаляє її від Ренесансу і є основою трагічного гуманізму українського бароко.

Усе це яскраво відбилося у проповідницькій літературі того часу, зокрема у творах Д. Туптала та І.Галятовського.

Українські мислителі припускали можливість співіснування в одній особистості християнської набожності й сатанізму, поєднання в душі людини "сяйливо світлих та непроглядно чорних" начал. Людина була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Згодом такі уявлення витіснили раціоналістичні твердження просвітителів про вроджену, природну доброту людини, яка переборює егоїстичні пристрасті і розумність, коли розум "неодмінно" перемагає тваринні інстинкти.

Отже, бароковий ідеал особистості в Україні - людина, яка у бідності і багатстві, у славі та безчесті, у владі й підвладності здатна врятувати свою душу, досягнути високого рівня духовної досконалості.

На жаль, історичні, політичні та соціальні умови існування українського народу у XVIII ст. не сприяли створенню благодатного фунту для укорінення ідей Просвітництва в Україні. Тому вони не знайшли широкого втілення в українській культурі та були переосмислені, трансформовані або відкинуті майбутніми епохами.

Ідеї доби Просвітництва в Україні поширювалися завдяки діяльності переважно професорів Києво-Могилянської академії (С. Тодорського, В. Лящевського та ін.) і виявилися актуальними лише для окремих представників української духовної еліти. Філософи зверталися до осмислення сутності людини, меж її можливостей, сенсу життя, людського щастя, пріоритету освіти та виховання тощо. Значна увага приділялася питанням походження суспільства, соціальної нерівності, проблемам державності, власності, релігії. Робилися спроби розв'язати окреслені проблеми з позиції теорії "природного права", "суспільної угоди" тощо. Просвітницькі ідеї також віддзеркалилися у філософських поглядах Ф. Прокоповича та Г. Сковороди.

2. Система освіти в Україні другої половини ХVІІ-XVIII ст.

Друга половина ХVІІ-XVIII ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти. Особливого розвитку освітній системі надав вагомий вплив російської та європейської культур (так, у числі закладів освіти поряд із братськими та приходськими православними школами були й уніатські, єзуїтські та протестантські).

Початкові, середні та вищі навчальні заклали не мали єдиної програми освіти, оскільки створювалися з ініціативи представників різних верств населення.

Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу. Вміння каліграфічно писати не вважалося необхідним на цьому етапі освіти, тому учні засвоювали тільки навички спрощеного письма.

Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною. Багато з них не поверталися до свого навчального закладу, приставали до приходських шкіл і навчали дітей, наймалися приватними вчителями, заробляючи цим на життя та розповсюджуючи знання, які іноді виходили за межі тих, що їх надавали церковні школи.

В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.

Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У XVIII ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи, і 786 р. Катерина II затвердила "Статут народних училищ", згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця XVIII ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.

До середини XVII ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його "основою" була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія. Диплом короля Яна II Казимира надавав їй "гідність академії і титул університету" з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Таким чином, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.

Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералу єзуїтів у Римі. Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці XVI ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині XVIII ст.

У Львівському університеті в різний час працювали відомі вчені: історик К. Несецький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Сєкержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красицький та ін.

Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Иосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.

Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Це було підтверджено за сприяння гетьмана І.Мазепи грамотою Петра І у 1701 р. Структура академії та зміст навчальних програм забезпечили їй такий просвітницький рівень, який дозволив вважати її одним із найкращих вищих навчальних закладів Європи того часу. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.

Початок XVIII ст., був часом розквіту академії. У цей час тут навчалося до 2 тис. студентів. Навчальний процес був добре організований, виважено і послідовно спрямований на ґрунтовне засвоєння матеріалу, детальний контроль знань та передбачав публічну демонстрацію рівня підготовки вихованців. Велика увага в академії приділялася виховній роботі, яка була спрямована на формування благочестя, відданості православ'ю, Батьківщині, поваги до старших тощо.