Розділ «Тема 9. Духовне життя в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.»

У той час у мистецтві формувався новий тип художника, який вирізнявся чуйністю до громадських потреб, завзятістю, усвідомленням суспільної значущості та складності своєї праці. Поряд з анонімними творами мистецтва все частіше з'являлися твори, що мали підпис автора.

Суттєві зміни в розумінні мистецтва відбувалися вже на початку XVIII ст., про що свідчать спроби його теоретичного осягнення, осмислення сутності та природи різних його видів. Так, якщо С. Яворський та Ф. Прокопович у класифікації мистецтв не згадують про малярство і скульптуру, то Г. Кониський вже зазначає, що малювання можна віднести як до "високих" (геометрії), так і до будь-якого з низьких мистецтв. Ю. Щербацький однозначно стверджує, що скульптурою, живописом і мистецтвом гри на музичному інструменті "займаються шляхетні ЛЮДИ"'

Органічно цілісний художній процес другої половини XVII-XVIII ст. мав численні місцеві варіанти на теренах кожного зі сформованих упродовж попередніх століть історико-культурних регіонів України. Однак попри регіональні своєрідності, українське мистецтво, як і раніше, залишалося внутрішньо цілісним.

Розвиток української літератури у другій половині XVII-XVIII ст. був відзначений усвідомленням її як самостійного виду мистецтва. Про це свідчить теоретичне обґрунтування притаманного їй у той час барокового стилю в навчальних курсах поетики і риторики, які викладали в українських школах, зокрема в Києво-Могилянській академії.

Друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст. характеризувалася подальшим розвитком усної літератури. З одного боку, вона була представлена тими жанрами, які склалися ще в давнину: казки, легенди, перекази, обрядова поезія, духовні вірші, приказки тощо; а з другого - усна словесність, як і писемна література, змінювалася за рахунок поширення тематики, виникнення нових жанрів, нової стилістики.

В усній літературній творчості провідне місце посіли думи. Більшість з них присвячувалися подіям визвольної війни та її героям (думи про Хмельницького, Барабаша, корсунську перемогу, Богуна та ін.), однак поширеними були й думи на побутові сюжети, гумористичні та сатиричні думи.

Розвивався жанр пісні, у першу чергу історичної та військової. З'явилися цикли пісень, присвячені визвольній війні, козацьким полководцям та рядовим козакам. Разом із тим існували й цикли чумацьких, опришківських, родинних, любовних, кріпацьких, гайдамацьких тощо пісень. їх головними темами були боротьба проти польсько-шляхетської, турецько-татарської агресії, осудження панів, кохання і вірність тощо.

В усній словесності склалася низка улюблених народом образів, серед яких найвідомішими були образи козака-запорожця, козака бандуриста, мандрівного дяка-вчителя, селянина, попа, ченця та ін. Характерним для літературного процесу того часу було й утвердження образу ліричного героя.

Фахівці вважають, що в той час українська письмова література взаємодіяла з польською, а пізніше й з російською. Про засвоєння західноєвропейського художнього доробку говорить те, що літературні твори в Україні писалися як латиною, так і польською, частково угорською, російською, церковнослов'янською та книжною давньоукраїнською мовами.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. тривав розвиток полемічної літератури, спрямованої на захист православ'я, відстоювання ідеї щодо його істинності. Серед тих, хто особливо активно закликав до боротьби за православну віру, були члени києво-чернігівського гуртка, церковні діячі, вчені, письменники - Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський та ін. Полемісти у своїх творах зосереджували увагу не тільки на суто теологічних питаннях, а й на філософських, соціально-політичних проблемах.

Здавна українські літератори пов'язували свої творчі пошуки з ораторсько-вчительною прозою. Головним її жанром були церковні проповіді, які виконували як релігійні, так і просвітительські, публіцистичні, естетичні та інші функції. Фактично всі проповіді відповідно до барокового стилю ґрунтувалися на порівнянні, аналогії, метафорі, алегорії, велика увага в них приділялася осудженню грішного життя. Проповіді інколи містили осмислення реальних політичних проблем, критичне оцінювання тогочасної соціальної дійсності. Одним з яскравих представників проповідників у бароковому стилі був С. Яворський.

Одним із най видати інших літераторів другої половини ХУП-XVIII ст. вважається Ф. Прокопович, який вніс суттєві зміни в теорію і практику ораторсько-вчительної прози. Свої естетичні та літературні погляди він виклав у курсах лекцій "Три книги про поетичне мистецтво" (1705 р.), "Про мистецтво риторики" (1706-1707 рр.).

Видатним явищем літератури цього часу вважається створена Ф. Прокоповичем трагедокомедія "Володимир", у якій він першим у драматургії звернувся до історичної тематики, до події, пов'язаної з уведенням християнства на Русі. П'єса поєднувала настанови бароко та класицизму - насичена складною метафоричністю, вона відповідала класицистичним вимогам єдності часу, дії та місця.

Література другої половини ХУІІ-XVIII ст. репрезентована також агіографічною прозою. Стиль бароко в ній виявився в насиченні чутливістю, зворушливістю, моралізаторським змістом, витіюватістю, про що свідчать збірки/. Галятовського, Д. Туптала, Л. Барановича. Письменники і в цьому жанрі виявляють зацікавленість ідеями бароко -багато княжих житій, наприклад, зазнають нового оригінального барокового перероблення (житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Паломницька проза у другій половині ХУІІ-XVIII ст. продовжувала традиції паломницького жанру минулих часів, її найкращими зразками були "Ходіння ігумена Даниїла" та "Мандрівки" В. Григоровича-Барського.

У літературному житті доби козацтва значне місце посідала історична проза, близька до жанрів літопису та хроніки. Серед її зразків -"Хроніка о Русі" Ф. Сафоновича, так звані козацькі літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та анонімна "Історія русів".

Особливість поезії того часу - багатоманітність, про що свідчать наявність релігійно-філософської (молитовна і покаянна лірика, роздуми на релігійно-філософські теми, роздуми про добро і зло, сутність людського щастя тощо), панегіричної (гімни на честь Трійці, Христа, Богородиці тощо), святкової (вірші на честь релігійних свят), полемічно-публіцистичної (полемічні вірші) поезії. До плеяди поетів тієї доби належать Л. Баранович, Д. Туптало, С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Величковський та ін.

Панегірична спадщина була пов'язана зі стилем бароко, однак сприяла формуванню в поезії основ класицизму через жанр оди, який набув розвитку в другій половині XVIII ст. До зразків жанру оди можна віднести "Оду на перший день травня 1761 року" І. Максимовича.

Друга половина ХУП-ХУІІІ ст. ознаменувалася збагаченням української літератури поезією інтимних почуттів - музично-поетичною любовною лірикою (авторами якої були мандрівні дяки, козаки, легендарна Маруся Чурай та ін.).

На часи козацтва припав розвиток драматургії - жанру шкільної драми (у творчості Д. Туптала, С. Ляскоронського, М. Довгалевського та ін.). Вона мала повчальний характер та спиралася на релігійні, а також історичні образи.