Розділ «Тема 9. Духовне життя в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.»

Байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку вивів Г. Сковорода. Він написав ЗО прозових байок - "Байки харківські", в основі яких лежать морально-етичні ідеї, філософські роздуми, що випливають із його філософських поглядів на світ та людину.

Велике значення для подальшого розвитку української поезії мала збірка Г. Сковороди "Сад божественних пісень", що об'єднала ЗО поетичних творів, переважно ліричного змісту, кожний з яких мав мелодію, складену автором.

Друга половина ХУІІ-XVIII ст. - час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Характерною постаттю доби став козак-бандурист, який втілював ідеали козацтва. Одним із явищ музичного життя народу того часу було ансамблеве виконавство (зокрема "троїсті музики"). В Україні музичні колективи існували практично при всіх навчальних закладах, поміщицьких садибах, у військах тощо.

У той час українські співаки, музиканти запрошувалися в інші країни, зокрема в Росію, де вони були вчителями співу, регентами, співаками, знавцями музичного мистецтва.

У ХУІІ ст. почала формуватися музична освіта. З 30-х р. XVII ст. її головним центром була Києво-Могилянська академія, у якій готували регентів, учителів співу, виконавців, педагогів-теоретиків. При академії існували хор і оркестр. Саме з її стін вийшли відомі композитори М. Березовський та А. Ведель, регенти і педагоги Й. Мохов, В. Сербжинський, С. Лободовський, Г. Баранович. Значну роль у розвитку музичної освіти в Україні відігравала створена 1738 р. музична школа у Глухові. В ній готували співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. У Глухівській музичній школі здобували освіту видатні композитори М. Березовський та Д. Бортнянський.

Велике значення для музичної освіти мала діяльність видатного теоретика музики і композитора М. Дилецького, який у трактаті "Мусикійська граматика" узагальнив практику партесного співу і композиції.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. професійна українська музика Існувала і розвивалась у двох виявах: як музика духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок виявився у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалась у хорових формах без інструментального супроводу. В церковній музиці того часу поступово поширювалася і поглиблювалася тенденція до секуляризації партесного співу, канта та його різновиду - псальми.

На другу половину ХУН-XVIII ст. припадає розквіт побутової міської пісні (канта), розвиток інструментальної та театральної музики. М. Березовський та Д. Бортнянський працювали над створенням світських вокальних, інструментальних та оперних композицій (наприклад, опери "Демофонт" М. Березовського, "Алкід" Д. Бортнянського та ін.).

Світська тематика закріпилася в урочистих і віватних хорах, хорових обробках народних пісень. Виник жанр невеликої п'єси для різних інструментів, переважно складеної на основі народних пісенних чи танцювальних мелодій. На основі селянського фольклору і міської побутової пісні, романсу ґрунтувалася музика, яка звучала у драматичному театрі.

У цей час професійні музики-інструменталісти почали об'єднуватися в музичні цехи, завданням яких було впорядкування повсякденної праці своїх членів, захист їх професіональних інтересів. Такі цехи виникали в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах. Члени цехів грали на весіллях, народних забавах, брали участь у різних урочистостях. Основу їх репертуару складали танці, марші, п'єси для слухання.

Багато музичних колективів (переважно з кріпаків) утримувалися поміщиками. При їх маєтках діяли хорові колективи, симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, подекуди музичні і театральні школи. В їх репертуарі були твори західноєвропейських і дуже рідко вітчизняних композиторів. Є відомості про те, що деякі оркестри виконували твори музикантів-кріпаків (однак їх імена, на жаль, до нас не дійшли).

Головними явищами театрального мистецтва у другій половині XVII-XVIII ст. були народний, шкільний та кріпацький театр.

Народний театр існував у формі вертепу, балагану та райка. Вертепні вистави демонструвалися під час свят (у першу чергу різдвяних), ярмарок, торгів, ними захоплювалися всі верстви населення від простого люду до панства. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, разом із ним у виставі брали участь його помічники - музики, які співали та грали на музичних інструментах. Двоповерховий будиночок-скриня надавав можливість розчленувати зміст вертепної дії на дві частини: релігійну, повчальну та народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети "виконувалися" ляльками на другому поверсі, народно-побутові - на першому. Це свідчить про те, що вертепні вистави як явище культури бароко поєднували "високі" містерійні сюжети різдвяного змісту і "низькі" інтермедійні сцени на побутові сюжети.

Балаганний театр поєднував елементи народної драми та шкільних вистав. Його репертуар складали інтермедії, п'єси (наприклад, "Чорний ворон, або Криваве весілля", "Воскресіння мертвих" Г. Кониського), твори російських, польських авторів, а також комедійні сцени, гумористичні, сатиричні монологи, пісні тощо. Акторами театру балагана була переважно молодь - ремісники, різночинці, колишні студенти Київської академії та семінарій, письменні дворові люди і заїжджі лицедії, які виступали в селянських садибах, на ярмарках. Вистави розпочиналися після служби в церквах і тривали протягом дня.

Театр балагана використовував мистецьку спадщину своїх попередників, у тому числі досягнення, сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з'являється нова форма народного театру - райок. Це була невеличка, барвисто розмальована скринька з двома барабанчиками, на які намотувалася стрічка із літографованих картинок. Через збільшувальне скло, яке містилося в центрі райка, можна було бачити різні краєвиди, баталії, жанрові сцени та ін. Раєшник, перемотуючи стрічку, коментував зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками та віршованими жартами.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. розвивався шкільний театр, головними осередками якого були Києво-Могилянська академія та різні шкільні заклади. Шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Викладачі Києво-Могилянської академії в курсах поетики розробляли теорію драми. Так, Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Виконавцями драматургічних творів були студенти. Шкільні вистави, які приурочувалися до релігійних та інших свят, візитів видатних персон, іспитів тощо, відбувалися або в школі, або просто неба. У виставах застосовувалися декорації, реквізит, костюми, використовувалися звукові та світлові ефекти. Акторами шкільних вистав були хлопці, глядачами - студенти, вчителі, городяни, козацька старшина, гості школи.

З кінця XVIII ст. в Україні з'явився кріпацький театр. Наслідуючи російських царедворців, українське панство влаштовувало у своїх маєтках хори та театри на кшталт придворних. Деякі з магнатів організовували власні музичні і театральні "школи", у яких навчались і кріпаки-актори сусідніх поміщиків, що поповнювали склад поміщицьких "капелій" - театрів. їх репертуар складався з вертепних вистав, а також опер, балетів, п'єс на міфологічні сюжети, трагедій, водевілів та комедій. У зв'язку з відсутністю вітчизняної драматургії для такого типу театру виконувалися переважно іноземні п'єси, перекладені російською мовою.

У тогочасному українському театрі вже наявним було розмежування виконавця і глядача (сцена відокремлена від глядача завісою), виникла зародкова форма антрепризного театру, основою видовища поступово ставав писаний текст, з'явився організатор вистави, закріплювалися акторські амплуа.