Розділ «I. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

Отже, античною свідомістю як абсолют сприймався саме чуттєво-матеріальний, просторово обмежений космос, кругообіг якого керований також чуттєво-матеріальними принципами та богами, які подібно до людей підкоряються непізнаній і непідвладній долі, року.

Географічні особливості Балканського півострова, масштаби оточення, його простота й завершеність сприяли розумінню співрозмірності людини і природи, характерної для культури Стародавньої Греції. Це виявилося у формуванні особливого типу державного устрою полісу, міста-держави, громадської спільноти з республіканською формою правління. Полісна система виховала у греків особливе світосприйняття. Найвищою цінністю була сама спільнота, яка забезпечувала добробут кожного громадянина. Для елліна поліс був тим єдиним місцем, де він відчував себе повновладною людиною, що була під покровительством богів. Руйнування громадянської спільноти сприймалося як руйнування впорядкованої законом світобудови. Не було нічого страшнішого для елліна за вигнання з рідного міста, позбавлення громадянських прав.

Демократична традиція виявляла себе в такому принципі культури як змагальність. Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного грека, який реалізував свою свободу в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх. Агон утверджував ідею перемоги в змаганні як найвищої цінності, що уславлює переможця й забезпечує йому повагу та пошану. З агону починається діалектика як уміння вести бесіду, спростовуючи міркування противника, відстоюючи власні докази. Агон став складовою театрального дійства (трагедій і комедій), побудованого на діалозі хору й акторів, яке принесло невмирущу славу грецьким драматургам Есхілу, Софоклу, Евріпіду, Арістофану. Змагальність визначила принципи побудови системи освіти, що орієнтувалася на виховання повноцінного громадянина, особистості, лідера.

Антична світомодель матеріалізувалася в архітектурі давньогрецького храму, що увібрав у себе її найважливіші риси. Храм був центром суспільного життя поліса, сховищем громадської скарбниці, місцем відправлення релігійних ритуалів, торжеств.

Архітектурні форми давньогрецького храму зазнали певної еволюції – від найпростішого архаїчного “храму в антах” у вигляді невеликого прямокутного приміщення з двома колонами між виступами-антами на фасаді (.скарбниця у Дельфах) до класичного периптеру, конструктивний образ якого вражає гармонійністю та досконалістю.

Давньогрецький периптер – це будова з двосхилою покрівлею, що спиралася на розміщені на східчастому постаменті (стилобаті) колони, які з усіх боків оточували (“оперяли”) замкнений простір святилища (наоса). Простота об'єму споруди підбадьорювала людину відчуттям легкості сприймання (особливо це відчутно поряд з важкими терасними масивами передньоазійських зикуратів та велетенських давньоєгипетських пірамід з їх архетипом гори світу або похмурого заплутаного простору колонних залів давньоєгипетських храмів, що упредметнювали образи лісових хащ). Це враження посилювалося завдяки світлим, ніжним (світло-блакитний, рожевий, жовтуватий) відтінкам мармуру, з якого витесували колони та інші архітектурні елементи храму, що забарвлювалися насиченими кольорами (фарбування нині втрачене). Це надавало храму радісного, мажорного характеру.

Оскільки греки вважали храм оселею божества, з яким могли мати безпосереднє спілкування лише посвячені, релігійні ритуали відбувалися на майдані біля храму. Особливої уваги надавали оформленню його екстер'єру – колон, фризу, карнизу, фронтону тощо. Поєднання багато декорованого екстер'єру та майже не оздобленого інтер'єру святилища було певним упредметненням співвідношення тілесного (зовнішнього) та духовного (внутрішнього) в античному світоуявленні.

Тілесність храму пов'язувалася з його антропоморфністю. Структура колон як основного конструктивного елемента храму виходила з побудови людської фігури: вона мала своє тіло – стовбур і увінчання, голову – капітель. Прорізані на тілі колони жолобки – канелюри – нагадували складки драпірованого хітона. Потовщення колони на третині її висоти (ентазис) матеріалізувало відчуття напруження, подібного до того, що виявляється у мускульній реакції руки людини, коли вона несе вагу.

Система грецьких ордерів (порядок співвідношення конструктивних частин архітектури) відповідала антропоморфному прообразу. Мужній, осадкуватий доричний ордер грунтувався на пропорціях чоловічої фігури. Легкий, стрункий іонічний ордер виходив з пропорцій жіночої фігури. Виразність ордерів базувалася на їх пропорційності, гармонійному співвідношенню частин, що утворювали єдине ціле.

Дорична колона не мала бази і стояла прямо на стилобаті; її капітель, що вінчала стовбур колони, утворювалася круглою кам'яною подушкою ехіном і невисокою квадратною плитою абакою. Антаблемент, що несе вагу перекриття храму, у доричному ордері не декорувався. Висока і тонка колона іонічного ордера мала базу, ехін її капітелі прикрашали двома завитками волютами, а частини антаблементу багато декорували.

Не випадково іноді у доричних храмах колони замінювали чоловічими фігурами – атлантами, а в іонічних – жіночими, каріатидами. Храми доричного ордера з'явилися, коли боги сприймалися як захисники, а їхня оселя мала втілювати ідею суворої мужності. Саме у добу архаїки найчастіше використовували доричний ордер, що відповідав ідеям громадянської звитяги, напруженню духовних сил (базиліка в Пестумі (сер. VI ст. до н. е.), храм Аполлона у Коринфі (бл. 540 р. до н. е.), храм Гери в Олімпії, кінець VII – поч. VI ст. до н. е., храм Гери у Пестумі, VI ст. до н. е.). Храми іонічного ордера набули поширення, коли виникла необхідність упредметнення торжества богів, що дарували благополучне буття своїм земним дітям, а їхні оселі мали стати підтвердженням мажорного характеру (храм Ніки Аптерос, 420 р. до н. е.).

Третій ордер – коринфський – відрізнявся ще більшою витонченістю, стрункістю та легкістю стовбура колони, увінчаної капітеллю у вигляді корзини з листям аканта. Історично він є значно пізнішим архітектурним ордером.

Розміщення колон у давньогрецькому периптері, їх висота і товщина не підпорядковувалися математично вирахованому еталону. Колони мали більшу висоту посередині кожної сторони, кутові – масивніші, ніж ті, що сприймалися на тлі стіни святилища, проміжки між колонами були різні. З одного боку, ці прийоми завдяки оптичним ілюзіям ліквідовували можливі викривлення сприймання, з іншого – надавали храму характеру органічної, живої матерії. Так, рух колон нагадував вільну процесію людей, яка сприймалась як метафорична матеріалізація ідеї розумного громадянського суспільства вільних, рівних, незалежних індивідів.

Відчуття значущості, самостійності, самодостатності людини у просторі грецького храму посилювалося його антропоморфним модулем: сходи цоколя храму, відстані між колонами та їх висота відповідали пропорціям людського тіла та довжині кроку людини. Орієнтуючи простір на людину, архітектура позначала ціннісні акценти, залучаючи особистість до світу високих громадянських ідей.

Саме громадянська ідея загальноеллінської єдності надихала давньо грецького скульптора і архітектора Фідія, коли пін керував плануванням та побудовою славетного афінського Акрополя. Святилища афінян стали органічним увінчанням пагорба Акрополя. Витончений геометризм їх форм, ніжний мармур колон протиставлявся хаосу темних кам'яних мас схилу Акрополя, нижнього міста – Агори та місця поховання померлих – мертвого міста Некрополя, утверджуючи опозицію верху і низу, центру і периферії, життя і смерті, в цілому – вищість людського творіння над природним хаосом.

Своєрідним прологом афінського Акрополя слугували величні вхідні ворота – Пропілеї (437–432 pp. до н. е., арх. Мнесикл), дорична колонада яких своїми суворо-могутніми формами мала нагадувати про доблесне минуле греків. У лівому павільйоні Пропілей – Пінакотеці були зображені епізоди Троянської війни. Правий павільйон слугував постаментом для невеликого храму Ніки Аптерос (449–420 pp. до н.е., арх. Каллікрат). Витончена легкість його іонічної колонади посилена контрастом з могутніми Пропілеями. Цей храм уособлював переможну силу еллінської громади, що була насамперед духовною силою (на рельєфі храму богиня Ніка зображена без військового обладунку та безкрилою).

Пропілеї розкривалися на широкий майдан, в центрі якого височіла статуя Афіни Промахос (“Воїтельки", 465–455 pp. до н. е„ скульптор Фідій), що слугувала вертикальною віссю ансамблю. Головним храмом Акрополя, що символізував процвітання, добробут суспільства і присвячувався покровительці міста Афіни – Афіні Парфеиос ("Діві"), –

Парфенон. 447–438 pp. до н.е.

Парфенон (447–438 pp. до н. е., арх. Іктин і Каллікрат) Він відкривався зору з кута, і це змушувало глядачів обходити його навколо, уможливлюючи переймання величною героїкою храму. Досконалість форм Парфенону, гармонійне співвідношення частин, простота і ясність об'ємів, відчуття антропоморфної міри, героїчна монументальність його доричної колонади посилювалися зіставленням з примхливо-вільним за композицією храмом Ерехтейоном (421–406 pp. до н. е.). Ерехтейон, присвячений Афіні та Посейдону, мав чотири різні асиметричні фасади, серед яких – відомий портик каріатид. Живописність об'ємів, контрасти гладі стін і світлотіньового моделювання, різновисотність просторових форм, змагальність архітектурних і скульптурних прийомів, динамічна свобода композиції викликають у сприйнятті Ерехтейона тему повернення у хаос, що логічно завершав смислову драматургію афінського Акрополя.

Заміна громадянської героїки заземленням та інтимізацією образу знаменувала процеси, характерні для архітектури пізньої класики та еллінізму. Давньогрецька архітектура цієї доби вийшла за межі храмового будівництва. Великої уваги афіняни надавали спорудженню видовищних будівель. Так, у середині IV ст. до н. е. в Епідаврі було побудовано Фімелу (або Толос), призначену для театральних постановок та виконання культової музики. Її відкрита біломармурова чаша органічно поєднувалася з довкіллям. Відомим був також театр Діоніса в Афінах (IV ст. до н. е.). Поширювалося будівництво меморіальних споруд, прикладом яких є Галлікарнаський мавзолей (сер. IV ст. до н. е., архітектори Сатир та Піфей), Філіпейон в Олімпії (330-ті pp. до н. е.). Серед архітектурних шедеврів часів еллінізму слід назвати вівтар Зевса у Пергамі (близько 180 р. до н. е.) з його вражаючим скульптурним декором, а також великий маяк Фарос в Олександрії.