Розділ «V. МИСТЕЦТБО XVII–XVIII СТОЛІТЬ»

5.1. Європейське мистецтво XVII ст.

5.2. Європейське мистецтво XVIII ст.

5.3. Мистецтво XVII–XVIII ст. в Україні.

Культура Нового часу (XVII–XIX ст.) відмовилася від статичної антропоморфної картини світу. Формування капіталістичного виробництва сприяло утвердженню високих темпів економічного й технічного розвитку. Буржуазні революції в Нідерландах, Англії, Франції, становлення європейських держав започаткували період соціальної нестабільності. Реформаційний і контрреформаційний рухи розхитали цілісність середньовічної ідеологічної системи. Поширення протестантської етики релігійно освяченої самоцінності праці, накопичення та підприємливості сприяло нагромадженню власності, капіталізації соціальних стосунків при принциповому осуді витрати прибутків на позаекономічні сфери буття (М. Вебер). Це сформувало класичні європейські ринкові відносини, прагнення до поширення яких зумовило географічні відкриття, що надали світові грандіозності, поклали кінець євроцентричності.

Утвердження в XVII ст. коперніанської системи світобудови стало утвердженням динамічної моделі світу, побудованої на зіткненні протилежностей. Проблема руху визначилась як сутнісна для більшості філософських вчень. Наука зосередилася на питанні динамічності матерії: основні закони механіки (Ньютон), закон падіння тіл (Галілей), механіка рідин і газів (Паскаль), закон руху планет (Кеплер), кровообіг (Гарвей), у XVIII ст. – теорія Канта – Лапласа про розвиток сонячної системи з туманності, у XIX ст. – теорія мінливості видів Ламарка, еволюційна теорії! Дарвіна, закон збереження й перетворення енергії.

Відчуття плинності, руху стало характерним для Нового часу. Сформувався жанр роману як хронометражу людського життя, в музиці – фуга та сонатно-симфонічна форма зі змаганням тем, у живописі – портрети відобразили мінливість образів людського буття і вікові зміни людини. У побуті міцно утвердився годинник, означаючи орієнтацію культури на час теперішнього, на час-мить. Відповідно, часові мистецтва посіли домінуючу позицію в Новій культурі.

Новий час витворив механістичну картину світу, в якій образ світу як організму було замінено на уявлення про універсум як механізм. Оречевлення суспільних відносин при капіталізмі викликало деантропоморфізацію світомоделі. Поступилися місцем суспільно-виробничим зв'язкам патріархально-родові, просте виробництво – розширеному з відчуженням людини від результату праці. Абстракція капіталу стала домінувати над чуттєвою, матеріальною діяльністю людини. Коперніанська система перетворила ставлення космічних об'єктів із сакральних на суто фізичні, позбавила їх чуттєвої достовірності. Реформація за допомогою концепції Лютера і Кальвіна зруйнувала середньовічну ієрархічну систему світу, благородний верх і гріховний низ стали рівними між собою. Природу було позбавлено антропоморфної одухотвореності. Світ розглядався як велетенська система машин: Бог створив Всесвіт, визначив механістичні закони його руху, після чого той існує сам по собі.

Англієць Ф. Бекон постулював емпіризм як джерело знань. Француз Р. Декарт проголосив розум головним знаряддям пізнання. Голландець Б. Спіноза утверджував ідею розумної побудови держави. Українець Г. Сковорода уподібнював суспільство машині. Раціоналізм передбачав абсолютизацію математичної логіки й емпіричного природознавства, Їхню проекцію на всі сфери духовного і матеріального життя. Природний закон розумівся в кінцевому підсумку як всесвітній розум типу позаособистісного “світового духу” Гегеля. Образами раціоналістичної утопії насичувалися навіть пластичні мистецтва: ідеальне штучне місто Петербург виникло як заперечення всього природного. Класичний роман переніс події в розумову, уявну сферу. Музична форма підкорилася закономірностям симетричної, циклічної, гармонійної світобудови, а також абстракції слова (виникає опера).

Динамізм механістичної картини світу вимагав зміни в ній статусу людини. Світогляд пронизувало відчуття розчинення індивіда в універсумі, його підкореності середовищу, суспільству. Вже Реформація викликала до життя ідею нікчемності людини. Почуття етичного релятивізму й відчуження отримало підтримку в атомістичній картині світу (Т. Гоббс). Індивідуалізм і природничо-науковий атомізм сприймались як різні аспекти єдиного світовідчуття, відповідно до якого елементами природного і соціального буття є самостійні індивіди (атоми), взаємодія між якими здійснюється зовні механістично і підкоряється жорстким законам. Матеріальний світ сам по собі не має розумності, мети, тому моральне завдання людини – бути “острівцем” розумності в цьому світі, носієм думки і свідомо цілеспрямованої діяльності.

Парадоксально, але оречевлення зв'язків між людьми відкрило можливості для становлення всебічного, універсального індивіда – соціального атома. Міфом новоєвропейської людини сприймався роман Д. Дефо “Робінзон Крузо”, в якому ситуація життя на безлюдному острові означала замкнений на собі індивідуалізм присвоєння світу буржуазною особистістю. Світ земних переживань людини став центральною темою композиторської творчості в італійця К. Монтеверді (опера “Орфей”). Комедія характерів остаточно закріпила завершену цілісність індивідуального (французи Ж.-Б. Мольєр і П. Бомарше, італієць К. Гольдоні, англієць Р. Шерідан).

Відмова від антропоцентризму відкрила багатозначні зв'язки людини з оточенням, ознакою яких стала поява жанрів пейзажу, натюрморту, побутової теми. В цю добу також завершився процес локалізації великих національних художніх шкіл Італії, Франції, Голандії, Фландрії, Іспанії, Німеччини. Заміна цілісної моделі світобудови антиномічною відобразилася в культурному протиборстві стилів як різних образів світу.

5.1. Європейське мистецтво XVII ст.

Наукові пошуки XVII ст. породили почуття непорівнянності безодні космосу і минущості беззахисного людського життя. Це й стало духовним змістом мистецтва бароко. Домінування барокового мислення характерне для тих країн, в яких панували феодальні тенденції і релігійні суперечності (Італія, Іспанія, Фландрія, Німеччина, Англія, Східна Європа). В Україні осмислення історичної ситуації (експансія османської імперії і католицького світу, втни за гетьманську владу) також відбувалося в категоріях барокової моделі світобудови.

Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту, що народжується й існує у боротьбі протилежностей. У літературі примхливі повороти думки, її орнаментальне оздоблення алегоріями та метафорами змушували рухатися лабіринтами заплутаної фабули. Динаміка музичної тканини створювала ситуацію вознесения на небо або падіння в пекло (ля-мінорна прелюдія Й.-С. Баха з II тому “Добре темперованого клавіра”). В українській музиці на зміну лінійній одноголосній монодії

Л. Берніні. Площа перед собором св. Петра у Римі. 1656–1667

прийшов поліфонічний партесний хор з драматургічною концепцією руху думок і почуттів героя.

Динаміка світу народжувалася в антиноміях буття і смерті, почуття і розуму, тілесного і духовного, у співіснуванні земної звукозображальної програмності “Пір року” А. Вівальді і духовних кантат Баха; в розвитку полемічної літератури в Україні (І. Вишенський, М. Смотрицький, З. Копистенський). Антиномії виявляють себе і на рівні художнього мислення: мажор і мінор, світло і пітьма, ствердження і заперечення, контрасти темпів.

Розум, який відкрив безодню Всесвіту, сам загубився в ньому. Це викликало почуття метафізичної тривоги, світоглядного песимізму, образ “time is out”, “вивихнутого часу”. Гіркотою сповнені роздуми про світобуття французького філософа Б. Паскаля й англійського поета Дж. Донна. Для героя книги “Сімпліціссімус” німецького автора X. Гріммельсгаузена світ став хаосом зла. Герой драми іспанського драматурга П. Кальдерона “Життя є сон” прийшов до висновку, що лише смерть пробуджує до життя.

Образ людини, яка кораблем мчить морем (символ плинності світу) до вічної пристані царства небесного, був провідним в українській бароковій поезії Д. Туптала, Л. Барановича, К. Транквіліона-Ставровецького.