Розділ «I. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

Давньогрецький міф про лабіринт – палац критського владики Міноса із заплутаними ходами, в якому мешкало чудовисько Мінотавр, переможене афінським героєм Тесеєм, – оживає на розписах залишків кносського палацу з острова Крит (XVI ст. до н. е.) з його асиметричним плануванням, розміщенням на різних рівнях, з'єднаних пандусами та сходами, з нерівномірним освітленням, з так званими ірраціональними колонами, що звужуються донизу. Примхлива живописність архітектурних об'ємів підкреслювалась напрочуд декоративними розписами кносського палацу. За мотивами й темами вони, за давньосхідною традицією, занурюються у знайомий світ людських діянь, ритуальних танців юнаків та дівчат, полювань на диких тварин.

На критських фресках гордовито крокує квітучим лугом юнак, увінчаний ліліями (фреска “Крокуючий принц із Кноссу”, приблизно 1500 р. до н. е.). Невимушено спілкуються святково вбрані жінки у відкритих, багато декорованих сукнях та з пишними зачісками (фреска “Дами у блакитному”. У пластичному стрибку перелітають через бика акробати. Зачаровує кокетлива грація профілю темноволосої дівчини, яку названо "Парижанка”. Зображення людини тут підкорене канону розпластування тіла на площині, однак карбована ієрогліфіка давньоєгипетського образу поступається місцем невимушеній декоративності візерунчастого плетіння. Мажорне, радісно-безпосереднє ставлення до світу (на відміну від похмурого космосу давньоєгипетської моделі світу) природне для мешканців цих благодатних, родючих земель.

Легенди про однооких велетнів-циклопів живилися враженнями від оборонних стін Мікен та Тирінфу, складених з велетенських грубо оброблених каменів. “Левова брама ” багатоярусної фортеці у Мікенах (XIV–

XIII ст. до н. е.) споруджена у формі грандіозних вертикальних плит, перекритих монолітом. Сувора могутність їх архітектурної форми підтримувана геральдичною композицією із зображенням грізних левиць.

Досягнення античної цивілізації (І тис. до н. е. – V ст. н. е.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура – це тип європейської раціональної культури. Її шлях – це шлях від міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення їх на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової та фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції та зв'язку речей, які отримували математичне вираження. В одухотвореному, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв'ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Так, музику розуміли як знання про рух, який створює звучання. Оскільки в ній вбачали ті самі закономірності, що в зміні пір року або рухах небесних тіл, то її метою було пізнання основ світобудови. Вивчення розмірностей неможливе без числа як суті всіх речей, тому музика апелювала до арифметики, геометрії, астрономії, виявляючи тим самим тяжіння до раціонального пізнання світу.

Антична культура – космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космос – це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які правильно рухаються над нерухомою землею (Платон). За О. Лосевим, рабовласництво з сутністю раба як фізичної істоти, що спрямована сторонньою волею та позбавлена власної ініціативи, як живої речі, що виконувала фізичну роботу й створювала фізичні тіла, в кінцевому узагальненні породжувало уявлення про світ як про матеріальний. Пластичність античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні мистецтва. Наукові знання також були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами (“Початки” Евкліда).

Античний космос – це чуттєво сприйняті, зримі небосхили з небесними тілами, земля з її тваринами та рослинами (не випадково грецьке слово “ідея” має той самий корінь, що й латинське “бачити”: воно позначає лише те, що сприймається зором). Платон у знаменитому діалозі “Тімей” сформулював це так: “Вмістивши у собі смертні та безсмертні живі істоти й сповнившися ними, наш космос став зримою, живою істотою, що обіймає все видиме, чуттєвим богом...” Одухотворене тіло людини – головний предмет античного мислення, тому, за Платоном, античний космос набуває антропоморфного характеру, стає граничним узагальненням людського організму (на противагу давньоєгипетському космосу).

У такій культурі бути означало знайти естетично завершену форму. Це відобразилось у вченні Арістотеля про ентелехію, сутність якої в тому, що будь-яке поняття є водночас і розумовим уявленням, і об'єктивною реальністю. Предмети і явища отримують справжнє буття, коли набувають форми.

Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Людина безпорадна, її життєвий шлях, доля наперед визначені богами. Боги персоналізували коло року, фатуму, циклічного руху людських вчинків. Так, герої античної міфології і літератури завжди звертаються до богів з проханням визначити не тільки життєвий шлях, а й найменший вчинок. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному поверненні до першооснов виникав образ вічності, циклічного часу, часу – кола.

Мистецтво Стародавньої Греції пройшло у своєму розвитку такі основні періоди:

• гомерівський – 11–8 ст. до н. е.;

• архаїчний – 7–6 ст. до н. е.;

• класичний – 5–4 ст. до н. е.;

• елліністичний – кінець 4–1 ст. до н. е.

Грецька культура бере початок із життєдіяльності племен, що населяли Балканський півострів, острови Егейського моря, вузьке малоазійське побережжя. У так званий гомерівський період (за ім'ям легендарного автора епічних поем “Іліада” та “Одіссея”) різні суспільні та етнічні групи поступово асимілювалися, утворивши певну спільноту. Нерозчленованість колективізму доби родового ладу зумовила процес перенесення родових відносин на природне та соціальне довкілля. Світомодель стала граничним узагальненням родової громади, що є серцевиною міфологічного способу мислення.

Грецька міфологія розвивалася разом з історією родової формації. Найдавніші форми міфомислення подають світ невпорядженим, дисгармонійним, невиразним, страшним (у “Теогонії” давньогрецького поета Гесіода – це Хаос, із розверзнутої пащі якого народилися Ніч та Морок; могутня стихія Еросу і похмурий Тартар, тератоморфне (від слова “чудовисько”) потомство матері-землі – сестри Горгони, Лернейська гідра, Кербер (Цербер), Еринії, Гарпії тощо. Це зрозуміло для людини, яка виявляла себе в оточенні природи досить пасивно і сприймала її як ворожу й неструктуровану. Архаїчна людина чітко не розмежовувала “я” та “не- я”, вона відчувала себе у злитті з природою, породженням однієї з нею матері-землі Геї. Нероздільність людського буття і природного сприяла виникненню у поетиці міксантропічних форм: кентавр як сполучення людини й коня, єхидна – людини та змії, сфінкс – людини, грифона, лева. Природними є міфи про метаморфози істот (перетворення німфи Дафни, яка тікала від закоханого Аполлона, що переслідував її, на дерево лавр; метаморфози Діоніса, на якого напали морські розбійники, але, злякавшись його дивовижних перетворень (на ведмедицю, лева), кинулися в море й обернулися на дельфінів).

Поступова патріархалізація родової громади викликала до життя нові міфи. Як консолідувалася родова спільнота під владою вождя, чоловіка, батька, так об'єдналися грецькі боги під владою єдиного володаря Зевса. Класичне міфомислення бореться з міфологією землі, її породженням (суперництво Зевса і Геї, походи героїв Геракла, Тесея проти амазонок). Не випадково класичні боги мешкають на горі Олімп, вершина якої начебто торкається неба. Вони б'ються також з тератоморфним прадавнім світом (повалення титанів олімпійськими богами), вносячи у його стихійне буття упорядкованість, закономірність, гармонію, перетворюючи хаос на космос (ієрархія олімпійських богів упредметнювала його структурованість). Волю олімпійців на землі покликані були виконувати герої, діти або нащадки божеств та смертних (Геракл, Тесей, Ясон, Одіссей та ін.). Вони були уособленням тієї ролі упорядника мирного життя, ватажка воєнних справ, що пов'язувалась у патріархальному суспільстві з чоловіком, батьком, вождем. Водночас герої, як і олімпійські боги, надавали класичній міфології антропоморфного характеру (на противагу зооморфності, міксантропічності архаїчної міфології).

Звільнення від родових відносин в архаїчний період стало звільненням свідомості від міфології, заміною її розумовими структурами на турфілософського способу мислення: еволюція свідомості рухалась від міфу (нерозчленована, цілісна, чуттєва) до логосу (аналітична, розумово диференційована). У давньогрецькій філософії саме логос встановлював порядок у неупорядкованій природі, трансформуючи її у структурований космос (так, Платон пов'язував стихії з певними багатогранниками: земля – гексаедр, вода – ікосаедр, всесвіт – додекаедр, а Демокрит розумів простір як атомістично-дискретний).

Як будь-яке тіло, космос мав чіткі просторові межі: давньогрецька культура сформована у специфічному еколого-географічному середовищі Балканського півострова – нерівна місцевість світу гір і долин, численні невеликі острови, що губляться в морських просторах. Це позначилося на акцентуванні в античній традиції естетики межі (вже згадувані багатогранні моделі платонових стихій, відокремленість поліса, замкненість архітектурного простору, самодостатня завершеність античної скульптури тощо).