Розділ «I. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

Еллінська традиція явила нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом з такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути. За Ю. Павленком, давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто взаємини в принципі рівноцінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.

Історія спрямувала розвиток давньогрецького рабовласницького суспільства на шлях республіканського правління, де влада належала не деспотові (як у давньосхідних цивілізаціях), а певному колективу вільних громадян міста (держави-поліса). Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малої Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів. Грецькі поліси вели постійні жорстокі війни – це піднесло на рівень ідеалу людину дії. Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав. Вільні громадяни брали активну участь в управлінні державою, пов'язуючи власний добробут із процвітанням держави-поліса, яка не сприймалась як абстрактна, оскільки саме народне зібрання визначало стратегію й тактику державотворення. Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов'язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка реально впливала на оточення. Всі чоловіки поліса, за винятком рабів, мали виборче право і могли посісти будь-яку державну посаду. Громадянська діяльність відмежовувала особистість вільної людини від раба, який не мав жодних прав. Це пояснює незначний інтерес класичної античності до приватного життя людини, унеможливлюючи появу репрезентативних житлових форм, психологічної повісті або портрета.

Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного – ось основа полісного існування. Приватне життя індивіда розчинялось у

Ерехтейон. 421–406 pp. до н. е.

громадському, як сімейне переміщувалося у відкрите для очей кожного внутрішнє подвір'я – атріум.

Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим. Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим змістом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів. Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно зі спокійною смертю в ліжку: смерть – доля спільна для всіх, геройство – тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків. Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі (“Іліада” та “Одісея” Гомера, “Прикутий Прометей” і “Орестея” Есхіла).

Утвердження демократичного ладу збіглося з розквітом давньогрецького театру, творчістю Есхіла, Софокла та Еврипіда. Саме театр був найпершим вихователем демократичного світогляду еллінів (визнанням його суспільного значення можна вважати той факт, що бідноті видавали спеціальні жетони на відвідування театральних вистав). У класичній драматургії людина поставала полем боротьби різних сил: тих, що живуть у самій людині (її пристрасті), і тих, що діють поза нею (боги та рок). Трагедійне протистояння людини цим грізним й безжалісним силам захоплювало глядачів, вселяло в них почуття причетності до когорти вільних людей, які реалізували себе в активних діях, у боротьбі з непідвладними таємничими виявами, у громадянських пориваннях душі.

Демократизм суспільного ладу привчив елліна визнавати реальні можливості земної людини, які й були піднесені до рівня естетичного ідеалу. Давньогрецький філософ Протагор декларував: “Людина є мірою усіх речей”. Класична антична міфологія є антропоморфною: олімпійці наділені людською подобою, людськими чеснотами й вадами, міфологічні герої – нескорені завдяки власне людській силі й хитрощам. Антропоморфно позначені й архітектурні форми. Людина ставала майже єдиною темою у мистецтві: лише у більш пізню добу з'являються зародки пейзажних композицій та елементи натюрморту.

Визнання греками людської краси проявилося у скульптурі, яка вже в архаїчну добу таїла в собі зародження прекрасної тілесної сили і мажорне відчуття буття. Якщо статуя Гери з острова Самос (бл. 560 р. до н. е.) ще характерна величним спокоєм фронтальної пози, то в статуях сильних, мужніх юнаків – куросів сміливо втілена нагота вже не приховує дієву силу. У статуях Аполлона Тенейського (бл. 560 р. до н. е.), куросу з мису Суніон (бл. 600 р. до н. е.) попри певний схематизм умовно переданого кроку в цілісності плавних контурів, правильності пропорцій і об'ємів передано потенційну енергію сильного тіла. Життєрадісності образу надає знаменита “архаїчна посмішка”. Стрункі, драпіровані пеплосами фігури дівчат (так звані кори, наприклад “Кора у пеплосі" (бл. 530 р. до н. е.) стверджували цінність людського існування в його поетичних формах; ніжне обличчя, легка здивована посмішка, струмливі шати та пасма волосся.

Нарядна декоративність архаїчної скульптури з її геометричним спрощенням і схематизмом поступилась у добу ранньої класики гармонійному співвідношенню життєвості тіла та повноти образу. Безтрепетна прямовисність постави скульптури “Дельфійського візничого" (477 р. до н. е.) з вертикалями спадаючих складок одягу увиразнює мужній спокій людини, якій підкорені баскі коні. Активне силуетне рішення бронзової статуї “Посейдон" (бл. 460 р. до н. е.) підкреслює героїчну войовничість образу підкорювача простору. Стримана краса хвилястих ліній рельєфу так званого “Трону Людовізі” (бл. 460 р. до н. е.) втілює тремтливість дива народження з вод богині любові та кохання Афродіти.

Специфіка існування давньогрецького соціуму потребувала від вільної людини дієвої активності. Так, традиційну модель давньогрецької біографії, прикладом якої можна вважати біографію міфічного героя, становила низка подвигів (в історії Геракла – його знамениті дванадцять подвигів: вбивство Немейського лева та Лернейської гідри, очищення авгієвих стаєнь, приборкання критського бика тощо). Порівняння однакових за композицією давньогрецької та давньоєгипетської статуй, наприклад фараона Хефрена та Зевса Олімпійського з його храму в Олімпії скульптора Фідія, увиразнює в Зевсі ак-

Курос. Близько 530 р. до н.е.

тивну дію, готовність тілесного напруження як потенцію руху на противагу узагальненим монолітним формам давньоєгипетської скульптури.

Виховання юнака також акцентувало дієву активність як громадянську доблесть, що виявлялося у засвоєнні азів політичної та філософської науки, легендарної історії предків, громадянської та патріотичної літератури, а також у фізичній підготовці. Тілесна сила юнака була його власною справою: у більшості полісів не було регулярної армії, кожний чоловік за будь-якої ситуації мав стати воїном. У давньогрецького письменника Лукіана є характеристика ідеального громадянина: “Більш за все ми намагаємося, щоб громадяни були прекрасними душею й сильними тілом, оскільки саме такі люди добре живуть разом у мирний час, а під час війни рятують державу й охороняють її свободу та щастя”. Тому образ енергійного, сильного, мужнього атлета якнайкраще відповідав громадянським ідеалам Давньої Греції.

Коли давньогрецький скульптор класичної доби Поліклет вирішив відтворити ідеальний характер в ідеальному тілі як своєрідну ілюстрацію до свого теоретичного трактату “Канон” про досконалі пропорції людської фігури та закони її зображення, то героєм він обрав саме мужнього й сильного атлета-списоносія, тобто Дорифора (сер. V ст. до н. е.). Цей мускулястий, енергійний юнак, який несе на плечі спис, має дійсно гармонійне тіло, яке вільно підкорює собі. Його стихія – активна дія: рішучий крок підкреслений опорою усієї фігури лише на праву ногу, ліва ледве торкається пальцями землі. Спокійна сила різко напружених м'язів втілена у рівновазі композиційного контрапосту – піднятому правому стегну відповідає опущене праве плече, навпаки, опущеному лівому стегну – підняте ліве плече. Полиск відполірованої бронзи посилює відчуття

Поліклет. Дорифор. Сер. V ст. до н.е.

металевої міці його тіла. Прекрасна оголеність тіла Дорифора сприймалась як знак піднесення над буденним, увиразнювала героїчний характер образу. За традицією грецькі атлети були оголеними під час олімпійських змагань та перед земляками, коли поверталися на батьківщину переможцями. У скульптурі їх теж зображували оголеними.

Однак уся енергія скульптури міститься у тілі атлета: обличчя залишається психологічно невмотивованим, мало індивідуалізованим, замкненим у собі, відчуженим. Особливо це помітно у статуї "Дискобол” (бл. 450 р. до н. е.) скульптора Мирона. У ній вражає контраст напруженого тіла, що за секунду розпрямиться, віддавши свою енергію польоту диска, та безтрепетний вираз обличчя. Саме так утверджувалася суто еллінська етична цінність розумної волі, що стримує силу пристрастей. Цей принцип блискуче втілено у скульптурній групі Мирона “Афіна і Марсій” (бл. 480 р. до н. е.) через контраст спокійної впевненості постави Афіни та хиткості дисгармонійно напруженої фігури Марсія. У протиставленні досконалості та потворності увиразнено непереможність розумної волі та вразливість пристрасті. Цей дух античної традиції яскраво переданий у легенді про натурницю Фріну, довершена краса оголеного тіла якої стала вирішальним доказом її моральних чеснот. Письменник Е. Богат помітив, що у неприхованій відвертості тіл еллінських статуй приховується життя душі, втілене повніше, ніж на безтурботно відсторонених від земної суєти обличчях.

Ця специфічна пластичність античної культури визначена О. Лосевим так: античність нерозчленовано, несуперечливо усвідомлювала співвідношення матеріального й духовного в людині та світі, значною мірою зберігаючи той синкретизм світосприйняття, який характеризував первісний тип суспільної свідомості.

Давньогрецьке мистецтво відобразило властиве цьому типові культури взаємопроникнення матеріального й духовного. Скульптура представляла “тілесну” людину, однак її тіло було одухотвореним. Напруженість тіл, їх різкі ракурси увиразнюють атмосферу гарячого зіткнення двох стихій у композиції битви лапіфів з кентаврами на горельєфах храму Парфенон на афінському акрополі скульптора Фідія (сер. V ст. до н. е.). Геніально передана ним же доцільність ритму драпірувань, що виявляє пластичну благородність поз трьох мойр зі східного фронтону Парфенону (сер. V ст. до н. е.), втілює спокійну впевненість і мудру неквапливість володарок людської долі. Для створення атмосфери величності ритуального дійства на рельєфах із зображенням святкової ходи на фризі Парфенону (сер. V ст. до н. е.) Фідій використовує мірне повторювання ритму профільних фігур юнаків-вершників, дівчат у довгих пеплосах, людей із жертовними тваринами.