Розділ «I. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

1.1. Мистецтво первісності.

1.2. Мистецтво Месопотамії.

1.3. Мистецтво Стародавнього Єгипту.

1.4. Мистецтво Стародавньої Греції.

1.5. Мистецтво Стародавнього Риму

Художня культура реалізується через соціально успадковану поведінку, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В. Розіна, екстремальні умови виживання прото- людини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно-біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які позначали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передачі й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації. Це також укріплювало соціальні зв'язки, обумовлені волею суб'єктів комунікативного процесу. Активність суб'єктів, спрямована на оволодіння ситуацією, є необхідною умовою формування зв'язків між знаковою формою і предметом. Саме так формуються знаки природної мови (слова).

Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільноти взагалі. Відповідно, виживали лише ті істоти, які починали орієнтуватися не на сигнали і події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Отже, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Генезис мистецтва – це не однократна подія його походження в первісну добу людства, а процес постійного народження нових художніх форм і систем. Подальший розвиток мистецтва розгортається як у межах окремих культур (у плані удосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою.

1.1. Мистецтво первісності

1.2. Мистецтво Месопотамії

Стародавнім Сходом прийнято вважати давні класові суспільства на великому терені Азії й Африки. Вони охоплюють долину Нілу, Месопотамію (Дворіччя), тобто території двох провідних давньосхідних культур, а також Палестину, Сирію, Фінікію, Малу Азію та Закавказзя. Суспільства Стародавнього Сходу розвивалися вкрай повільно, протягом тривалого часу зберігаючи залишки родового, общинного ладу з його патріархальними підвалинами. Давньосхідні держави трималися централізованістю влади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів, ремісників.

Спільне для усього давньосхідного регіону міфологічне мислення було міцною інтегруючою силою, вплив якої призвів до формування у III–І тис. до н. е. різнохарактерних локальних культур загально-історичного типу культури Стародавнього Сходу. Специфіка художнього мислення в рамках цієї культури відзначена такими моментами:

• дифузність, нечітке розділення суб'єкта й об'єкта, матеріального й ідеального, предмета й ідеального, предмета і його відображення, одиничного й множинного, людини й природи;

• асоціативність, сприйняття зовнішньої аналогії, зв'язку частини й цілого як функціональної зв'язаності;

• “матричність”, мислення за аналогією, концепція прообразу;

• традиціоналізм, орієнтованість на минуле.

У родючих долинах Тигру та Євфрату, узбережних районах Середземного моря, гірській центральній частині Малої Азії протягом трьох тисячоліть з кінця IV тис. до н. е. утворювалися, досягали могутності, гинули під нашестями ворогів і знову поставали держави Шумеру, Ассирії, Урарту та інші осередки найдавнішої людської культури, їх еколого-географічне середовище позначене значною “відкритістю” територій, нерегулярністю й непередбачуваністю спустошливих повеней, розмаїттям ландшафтів, несталістю клімату. Певною мірою це призвело до відчуття плинності та хиткості усього існуючого. У словесній творчості тут безперечне домінування мотиву суєтності буття, яке зрівнює в смерті багатого й бідного, мотиву загубленості малої людини серед суперечностей світу, підкореності її випадковостям божого промислу (наприклад, відома “Розмова господаря з рабом”). Навіть сирцева цегла, якою користувалися для будівництва за відсутності каменю, спричиняла згодом швидке руйнування споруд, котрі ненадовго переживали своїх творців.

Зведення споруд у Месопотамії підкорялося загальній моделі міфічного простору, проекцією якого вважалася архітектурна будова. Оскільки сам акт творення світу сприймався як розділення раніше цілісного, як розмежування неструктурованого Хаосу (наприклад, в аккадській космогонічній поемі “Енума еліш” розчленування праматері Тіамат богом Мардуком), то з особливою силою підкреслювався мотив межі, відокремленого простору. Закритий з усіх боків типовий давньосхідний дім, що освітлювався через невеликі віконні прорізи у верхній частині стіни (за шумерською традицією кімнати групувалися навколо внутрішнього двору), слугує показником тяжіння до обмеження простору.

До такого типу належать аккадський палац правителя Ашнунака (XXII ст. до н. е.), шумерський так званий “Палац А” у Кіше (III тис. до н. е.), ассирійські палаци царів Саргона II (кінець VIII ст. до н. е.) та Ашшурбанапала (VII ст. до н. е.). їх прості кубічні об'єми підкреслювалися характерними вертикальними членуваннями площин стін нішами та виступами.