Розділ «III. МИСТЕЦТВО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ»

Історія мистецтв

3.1. Мистецтво Візантії.

3.2. Мистецтво романського Середньовіччя.

3.3. Мистецтво готичного Середньовіччя.

3.4. Мистецтво середньовічної України.

Середньовіччя (приблизно V–XVст.) настало з падінням Римської імперії. Утвердження християнства, що сформувалося у І ст. н. е., було передовсім прийняттям нового світогляду. Трансцендентність божества стосовно світу контрастувала з язичницьким дорівнюванням духовного природі. Переорієнтація суспільної свідомості на світ ідеальний, надчуттєвий, духовний стала головною тенденцією середньовічної культури. Античні хроніки поступилися місцем житіям святих з розповідями про страждання за віру, а також видінням з мотивами мандрів душі у потойбічний світ. Культ Героя замінено культом Страстотерпця (Ісус Христос, св. Георгій, Лоенгріи тощо), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу.

У свідомості середньовічної людини світ поділявся на чуттєвий, земний і потойбічний, небесний. Земне існування розглядалось як відображення буття ідеального “горнього” світу. Дихотомічним був і соціальний світ Середньовіччя, в якому існувала ієрархія “сеньйор – васал” з кодексом покровительства і відданості. Двосвітність виявляла себе в амбівалентності, бінарності опозицій культуротворчості. Опозицією офіційній культурі був сміховий світ карнавалу.

За М. Бахтіним, карнавал виконував не лише функцію релаксації в умовах жорсткої релігійної регламентації, а, перш за все, відображав інтенцію середньовічної культури до перевертання звичних уявлень про порядок, верх і низ, сакральне і профанне. Ефект карнавалу полягав у прийомі інверсії (перестановки), коли підданий ставав царем, чоловік – жінкою, дурень – мудрецем. У Західній Європі такими були свята дурнів і свята віслюків, під час яких пародіювали релігійні обряди. У Давній Русі цю функцію виконували скоморохи та юродиві з демонстрацією нікчемності й брутальності людського буття, яка оголювала істину, виявляла її сміхом. Світ культури потребував цього антисвіту, продукував його в освячених законом нормах. Проживаючи в ігровій формі низьке, людина утверджувалася у високому, відроджувалася до нового життя.

Двосвітність середньовічної культури не означала її суперечливості. Її цілісність виявляла себе в її теоцентризмі (Боецій “Утішання філософіею”), в наявності Бога як единого регулятивного принципу. Універсалізм середньовічного знання виражав почуття єдності й закінченості світу. Енциклопедії, “всесвітні історії”, “суми”, “зерцала”, географічні карти, ікони тяжіли до охоплення простору від землі до неба і часу від Адама до майбутнього кінця світу.

Християнство поклало початок культурі, яка визнавала в людині особистість, дивилась на неї як на уособлення божественного начала. Догмат Боговтілення вплинув на усвідомлення самоцінності людини, на яку падає відблиск божественного Абсолюту. В основі духовного універсалізму християнства лежало виправдання свободи людини, ідея невід'ємності її індивідуальних прав. Реальна земна людина в усій неповторності її особистих рис розглядалася в християнстві як виняткова і незаперечна цінність.

Двосвітність культури передбачала її символічність. Реальні форми через подолання зовнішнього перетворювалися на символи трансцендентного світу (Іоанн Дамаскін). Символ став засобом проникнення в метафізичне, будучи зримим знаком незримого буття. Мова символу звільняла від земного, тілесного в ім'я незмінних ідей та сутностей.


3.1. Мистецтво Візантії


Дихотомія Східнохристиянського і Західнохристиянського світів постала на уламках Римської імперії. Якщо Західнохристиянський світ виник в першу чергу внаслідок саморозвитку автономних сшейних домогосподарств Північно-Західної Європи (Ю. Павленко зазначає, що паростки капіталізму краще приживалися там, де пізньоантична спадщина зовеш не відчувалася – зокрема, в Нідерландах, Англії, Німеччині), то Східнохристиянський світ в його класичній візантійській формі органічно виріс на елліністично-римському ґрунті. В його формуванні сильним виявилися впливи сусідшх цивілізацій середземноморсько-передньоазійського кола, кочівницьких спільнот степу.

На думку Ю. Павленка, якщо для Західнохристиянського світу християнство постало як особистісна віра, що вимагала свого підтвердження раціональними доказами, то для Східнохристиянського – як колективна інтуїція. Якщо латинське християнство “дольній світ” роз-

Інтер'єр церкви Сант-Аполлінаре-ін-Классе в Равенні. VI ст.

Інтер'єр церкви Сант-Аполлінаре-ін-Классе в Равенні. VI ст.

глядало як самостійне творіння Бога з відповідним усвідомленням необхідності організації профанного простору існування, то грецьке християнство сприймало земний світ лише як проекцію божественного з відповідним зневажливим ставленням до матеріальних аспектів буття і звертанням до його сакральних аспектів. На західнохристиянську правничо-раціоналістичну транскрипцію віри із загальним розумінням гріха як юридично трактованих злочину і кари східне християнство відповіло космічно-містичною транскрипцією християнства з посиленим відчуттям онтологічного оптимізму. Відповідно, Західнохристиянський світ розглядав людину передусім у системі суспільно-правових координат, а Східнохристиянський – у системі трансцендентної ієрархії.

Поява в V ст. н. е. латиномовної книги Августина “Про град Божий” і грецькомовної “Ареопагітіки” Діонісія Ареопагіта стала своєрідною рефлексією поліваріантності шляхів розвитку християнського світу. їх дослідник С. Аверінцев зазначав, що, якщо для Августина світ є історією, то для Діонісія – космосом, що перебуває поза часом. Для першого існування людини у сповненому зла світі достатньо трагічне, а для другого – світ сповнений світла й надії. Якщо Августин усвідомлює певну персоналістичність своїх відчуттів, то Діонісій тяжіє до усоборнення своїх прагнень. Якщо для першого світ роздвоюється на два гради – земний і небесний, то для другого – земне постає радше проекцією небесного. Відповідно, західне християнство вбачало в матеріальному світі самостійну реальність, а східне – ставилося до неї як до умовності, віддзеркалення божественної сутності.

Історія Візантії почалася 395 р., коли на уламках Східної римської імперії постала держава з центром у місті Константинополі, і закінчилася 1453 р. падінням столиці під натиском турків-османів. Візантійська образотворчість пройшла в своєму розвитку декілька періодів:

• ранньовізантійський – IV ст. – 730 р.;

• іконоборський – VIII–IX ст.;

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мистецтв» автора О.Л.Шевнюк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. МИСТЕЦТВО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ“ на сторінці 1. Приємного читання.