Розділ «I. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

У композиції месопотамського міста особливу увагу приділяли побудові міського муру. Вражають чотири комплекси зубчастих стін з вежами, що позначали сакральну межу міста Вавилона, прорізані вісьмома воротами, серед яких – велична подвійна брама Іштар (575 р. до н.е.), вкрита густою синявою облицювальних кахлів з білими та жовтими биками й драконами. Сакральну межу окреслювали також за допомогою ритуалу – як, наприклад, під час багатоденних хетських свят “об'їзду”, коли царське подружжя здійснювало магічний об'їзд меж, імітуючи рух бога Сонця.

Позначення межі було першим кроком у процесі світотворення. Вже сформована просторова структура (макрокосм) відображалася у плані окремої споруди або у плануванні міста (мікрокосм). Земля в шумерських та аккадських текстах розуміється як площина з чотирма орієнтирами – сторонами Світу. Число “чотири” в шумеро-аккадській міфології позначало загал і всеосяжність; так, бог Мардук мав чотири ока й чотири вуха, їздив на колісниці з чотирма кіньми та чотирма супутниками-вітрами. З уявленнями мешканців Месопотамії про побудову світу співвідноситься також структура орнаменту, в якому домінують квадратні, хрестоподібні мотиви.

Планування міст загалом відповідало космічній структурі. Вавилон мав у плані вигляд прямокутника, поділеного прямими широкими прецесійними шляхами на великі частини, регулярно розмежовані вулицями.

Типова передньоазійська архітектура прямокутних форм сприймається як матеріалізований виклик природі з її криволінійними формами. Прямокутниками за планом були храми Месопотамії, так звані зикурати. Збудоване на платформі святилище здіймалося на первинній землі, яка існувала до людей. Терасна композиція зикурату уособлювала “світову гору”, реалізовувала протиставлення неба й землі, верху та низу. Три грандіозні тераси зикурату царя Ур-Намму в Урі (кінець III тис. до н. е.), що несуть невелике святилище, забарвлені в різні кольори: нижня – у чорний (бітум) – символізувала підземний світ, середня – у червоний (випалена цегла) – земля, верхня – у біло-блакитний (вапно) – небо. Тераси були прорізані велетенськими прямими сходами – пандусами, що реалізовували мотив єднання світів, космічної моделі, а в контексті ритуальної процесії – мотив сходження на небо, очищення як шляху людини.

Месопотамські храми приголомшували своїми розмірами. Враження від знаменитого дев'яностометрового зикурату – Етеменанки (VI ст. до н. е.) збереглося у біблійній притчі про Вавилонську вежу, що мала сягнути небес. Сім його уступів, забарвлених традиційними кольорами, увінчувалися блакитним святилищем з золотими рогами бога Мардука, символом родючості.

Велетенські за габаритами архітектурні споруди зводили силами всієї спільноти. Типова для Передньої Азії форма землеробства, що вимагала значної концентрації праці, зумовила її колективний характер. Індивід включався у працю не як самостійний суб'єкт, а як елемент більш значного суспільного цілого. Тому давньосхідна людина завжди сприймала себе не

Зикурат царя Ур-Намму в Урі. III тис. до н.е.

окремим “я”, а органом цілісного соціального організму, частиною соціуму, через нього включаючись у колообіг космічного буття.

Месопотамська міфологія, мало антропоморфізована, в більшості своїй хтонічна, виконувала функцію утвердження позаіндивідуальних божественних первин. Вже згадуваний аккадський космогонічний міф “Енума еліш” відносить створення людини на периферію процесу світотворення. Шумеро-аккадська література позбавляла своїх персонажів неповторно-індивідуальних рис, змальовувала їх поза реаліями конкретного оточення й часу. Її герої сприймаються як своєрідні універсальні символи соціального становища людини: цар, багатий, бідар, праведник, страждалець тощо (наприклад, герой поеми “Невинний Страждалець” або герої “Вавилонської теодицеї” – Страждалець і Друг).

Старий Заповіт зберіг поширене визначення людини як такої: найменування його персонажів – “чоловік”, “жінка” – виражають зв'язки людини з домом, спільнотою, родом, станом у тій же мірі, як і давньосхідне ім'я людини, що містило також ім'я її батька й назву родової групи. Етичний кодекс розглядав людину в сполученні “я – ми”, передбачав дотримування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі тощо (“Розмова господаря з рабом”); вважав розрив, порушення зв'язків як страшне зло (“Невинний Страждалець”).

У образотворчому мистецтві розуміння людини як позбавленої індивідуальності оформилося у канонічність її зображення. Так, у шумерських статуях адорантів (статуя Ебіх-іля з храму богині Іштар в Марі, III ст. до н. е.) завжди виділений великий гачкуватий ніс, густі брови, що сходяться на переніссі, кругла голена голова, кучерява борода, коротка шия, повні плечі. Типовою є також поза моління з благоговійно складеними руками, широко відкритими очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, що напружено прислухаються до всього й за традицією символізують мудрість (поняття “вухо” й “мудрість” позначалися одним словом), розтуленим ротом,

Статуя Ебіх-іля. Біля 2500р. до н.е.

що промовляє смиренне прохання. Подібні статуї призначались для “моління” замість їх господаря у храмі, тому на їх спині викладалося прохання до Бога.

Мотив звертання до божества вимагав відмови від реалістичного зображення заради виразності в цілому. Тому фігура як така поступалася позі, жестові – “У молитві простягаю я до тебе руки, падаю перед тобою на коліна”; обличчя як таке – виразові, погляду.

Позбавлена індивідуальності, мінливих станів, людина мислилася лише у своєму спрямуванні до божества. Саме на мотиві діалогу між людиною й Богом побудовано більшість месопотамських літературних творів (старовавилонська поема про невинного страждальця, шумерська поема “Людина та її бог” тощо). Провідна ідея зводиться до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання як загального порядку речей, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння (пізньокаситська поема “Невинний Страждалець”, “Вавилонська теодицея”). Навіть неслухняність людини перед Богом сприймалась лише як передумова слухняності, її перевірка, закріплення – як у історії праведного Йова, що його богобоязність та послух було піддано випробуванню втратою власності, загибеллю дітей, страшними хворобами (біблійна “Книга Йова”). Однак, спокуса непокори переборювалася, і потому торжествувала єдино істинна чеснота слухняності. Людина тут виступала позбавленою власної волі – як поле боротьби вищих сил, а ситуація божества, яке перетворює її існування на суцільне страждання, описувалася у рамках канону теодицеї, тобто боговиправдання. Сам загальний рух людської історії, наприклад, у тих же старозаповітних текстах, сприймався як договір між Богом і людиною, як вияв визначальної й спрямувальної волі божества.

Обмеження індивідуального вияву особистості, її поглинання колективом закріплювалося сакралізацією фігури всевладного деспота. Влада на Сході утверджувалася не вольовим актом для воєнно-політичних цілей, як, приміром, у Греції, а природним шляхом для цілей виробничо-адміністративних (на Стародавньому Сході – найчастіше для керування спорудженням та обслуговуванням іригаційних систем). Від особистих якостей правителя, його чеснот і вад, заслуг чи злочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Система літочислення за роками правління стимулювала постійне співвідношення щоденної діяльності людей із життям володаря, консолідацію людей навколо ньо-

Статуя царя Ашшурнасірапала II. IX ст. до н.е.

го. Історія зберегла численні джерела, пов'язані з діяльністю царів, чия особистість забарвлювала собою ту чи іншу добу: військова пісня Хаммурапи сказання про Саргона, аннали царів Ашшурнасірапала, Сінахеріба, Ашшурбанапала.

Легітимізація влади за східною моделлю здійснювалась як процес її сакралізації, обожнювання особистості правителя. Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого світу, якому протистоїть позбавлений керівної длані хаос; сакральність фігури правителя реалізовувалася у його функції відновлювача порушеної космічної рівноваги, посередника між Богом і людьми.

Оскільки цар розглядався як запорука колективного благополуччя й процвітання, його образ у свідомості підлеглих мав бути зразком довершеності, краси й енергії. Відомі випадки, коли старого або хворого правителя знищували, іноді “відроджували”, надавали нової сили через його ритуальну смерть. Зображення царя відповідали канону підкреслено значної фізичної могутності тіла, безтрепетності виразу обличчя, фронтального величного передстояння (шумерські статуї правителя Гудеа з Погашу (XXII ст. до н. е.), ассирійські статуї царів Ашшурнасірапала II та Салмасара III).