Розділ 6 Віктор Ющенко — Дон Кіхот від політики

Спроба створити «помаранчеву коаліцію» тяглася аж три місяці. 22 червня проголосили про її створення у складі БЮТ, НСНУ та СПУ. Проте коаліція не мала єдиної думки стосовно кандидатури спікера парламенту. 27 травня члени фракції блоку «Наша Україна» прийняли рішення висунути на посаду голови Верховної Ради Петра Порошенка. 30 червня заступник керівника фракції СПУ Василь Цушко заявив, що його фракція підтримає кандидатуру Порошенка на пост голови парламенту. Проте 6 липня лідер фракції СПУ Олександр Мороз заявив, що частина фракції СПУ за Порошенка не голосуватиме та запропонував натомість свою кандидатуру.

Порошенко зняв свою кандидатуру на спікерську посаду й закликав лідера СПУ Олександра Мороза наслідувати його приклад. Мороз відповів відмовою, а наступного дня, 7 червня, прийняв пропозицію Партії регіонів та комуністів створити коаліційний блок з ними в обмін на обіцянку Партії регіонів та Компартії України підтримати його кандидатуру на посаду голови Ради. Коаліцію, до якої увійшли Партія регіонів, СПУ та КПУ, назвали «антикризовою». Маючи у парламенті 240 мандатів та опираючись на нову Конституцію, коаліція висунула на посаду прем'єр-міністра Віктора Януковича, а на спікера парламенту — лідера соціалістів Олександра Мороза. Президент Ющенко підписав указ про призначення Януковича прем'єр-міністром, але спробував саботувати призначення Мороза, сподіваючись на посилення своєї позиції в парламенті.

Переговори між Ющенком та Януковичем, що тривали з серпня по вересень 2006 року, результатів не дали. Однак у вересні сторони підписали «Універсал національної єдності», в якому декларували цілі європейської інтеграції та можливого вступу України до НАТО, проголошували необхідність деполітизації державної життя, створення правових основ для нормального функціонування опозиції, звертали увагу на необхідність створення в країні умов для формування ринку землі з метою її приватизації. «Універсал» підписали всі партії, крім БЮТ. Комуністи підписали «Універсал» із застереженнями щодо адміністративно-територіального устрою країни, української мови, вступу України в НАТО та вільного продажу землі.

Тимошенко «Універсал» не підписала, бо вважала, що він є результатом змови Ющенка з регіоналами. Багато в чому вона мала рацію. В обмін на створення правлячої коаліції та змішаного уряду, до якого мали ввійти представники Партії регіонів, соціалістів, «Нашої України» та комуністів, Партія регіонів погодилася не протистояти задекларованому курсу на європейську інтеграцію та можливому вступу України до НАТО, однак не планувала стати апологетом даної політики. В суспільній свідомості вкорінилася думка, що Ющенко зобов’язався підписати «Універсал» з Партією регіонів через обставини, що склалися. А саме — вихід СПУ з «помаранчевої коаліції» та перехід Олександра Мороза на бік регіоналів та комуністів. У грудні 2010 року на сайті WikiLeaks опубліковали таємні доповіді посла США в Україні. У них говорилося про те, що 22 березня 2006 року, тобто за чотири дні до голосування на парламентських виборах-2006, міністр оборони України Анатолій Гриценко, який входив до близького оточення Ющенка, зустрівся з послом США для важливої розмови. Гриценко повідомив послу, що провів переговори з Ахметовим (якого посол назвав «хрещеним батьком Партії регіонів» щодо відношення Партії регіонів до НАТО. На думку Гриценка (в чому міністр оборони наполегливо переконував посла), коаліція «Нашої України» та Партії регіонів «цілком реальна». У випадку її створення ПР не схилятиме президента переглянути його плани щодо входження України до НАТО (за умови, що міністром оборони України залишиться Гриценко).

Ющенку не вдалося домовитися з лідерами «антикризової коаліції» про створення широкої парламентської коаліції. Під час формування уряду цей процес затягнувся на чотири з половиною місяці. Однак йому вдалося домовитись про входження до уряду Януковича восьми міністрів від БЮТ та «Нашої України», зокрема Гриценка як міністра оборони і Тарасюка як міністра закордонних справ. Міністром внутрішніх справ став Юрій Луценко. Всі троє дотримувалися прозахідної орієнтації. Однак робота такого уряду не кипіла, оскільки більшість міністрів розходилися в поглядах з прем'єр-міністром Януковичем. Так, під час свого візиту в Брюссель у вересні 2006 року Янукович заявив, що «Україна не готова до вступу в ЄС та НАТО», мотивуючи це відсутністю політичного та громадянського консенсусу в суспільстві. На думку Януковича, тільки всенародний референдум міг би вирішити питання про те, потрібно Україні рухатися в бік євроатлантичної інтеграції чи ні. І хоча теоретично нічого неправильного в такому формулюванні не було, в контексті української політики заява Януковича означала цілковиту та різку зміну всієї попередньої української політики, спрямованої на європейську інтеграцію. Не дивно, що Ющенко та його прихильники назвали позицію Януковича «зрадою національних інтересів України», тим паче, що з Брюсселя прем'єр-міністр здійснив незапланований візит до Москви, де зустрівся з Путіним та Медведєвим для обговорення загального розширення українсько-російського співробітництва у сфері економіки й домовився про зниження ціни на російський газ для України до 95 доларів за тисячу кубометрів — винагорода Україні за зміну проєвропейського політичного курсу на проросійський.

У жовтні 2006 року фракція «Наша Україна» заявила про вихід з парламентської коаліції та перехід в опозицію до уряду Януковича. З «антикризової коаліції» фракція відкликала і своїх міністрів. В країні розпочалася нова політична криза, що тривала впродовж 2007 року. Залишившись в уряді «за квотою президента», міністри оборони та міністерства закордонних справ заявили, що продовжать орієнтацію на Європу в рамках програми «НАТО — Україна» та підготовки фундаменту для асоційованого членства України в Євросоюзі. Тоді Янукович вимагав їх відставки, і 1 грудня 2006 року домігся парламентського рішення про звільнення опозиційних до нього міністрів із займаних посад. У відповідь президент Ющенко відмовився підписувати указ про їх звільнення. У державі розпочалася повномасштабна політична криза.

Політична криза 2007 року

Основними передумовами даної кризи стала боротьба прем’єр-міністра Віктора Януковича за розширення своїх повноважень та їх обмеження у діючого президента Віктора Ющенка. Не дивлячись на те, що президент не визнавав правомірними рішення парламенту про відставку міністрів закордонних справ та оборони, Янукович продовжував наполягати на своєму праві призначати та звільняти міністрів. За його ініціативою у січні 2007 року парламент прийняв, не зважаючи на вето президента, «Закон про Кабінет Міністрів», що обмежував повноваження президента. Янукович намагався також розширити коаліцію, яка його підтримала, до 300 депутатів, з допомогою перебіжчиків від БЮТ та «Нашої України», намагаючись у такий спосіб подолати вето президента та отримати можливість вносити зміни до Конституції України. Криза досягнула кульмінації, коли 2 квітня 2007 року Ющенко видав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради та призначив вибори на 25 травня. Правляча коаліція, зрозуміло, з цим не погодилася, відмовившись виділити кошти на проведення дострокових виборів та почала організовувати численні протести у столиці. Оскільки опорою Януковича був Донбас, в столицю на мітинги за грошову винагороду звідти стали звозити шахтарів. Ці організовані Януковичем мітинги так і називали: «привозні мітинги».

Правляча коаліція оскаржила правомірність указу президента про розпуск парламенту в Конституційному Суді. Суд намагався уникнути остаточного й однозначного рішення, не бажаючи втягуватись в «розборки» Ющенка та Януковича. Зі свого боку опозиція також закликала своїх прихильників до протестів. Розпочалося чергове протистояння, з певною періодичністю мітинги тривали аж до зими 2007 року.

У політичні сутички втягнули внутрішні війська МВС та спецзагони, які блокували ті чи інші урядові установи. Міністр оборони Гриценко заявив, що виконуватиме накази головнокомандуючого країни Ющенка (а не прем'єр-міністра Януковича). Виникла загроза залучення в конфлікт збройних сил, однак спроби зосередити їх у столиці успіху не мали. Міністр залізничного транспорту відмовився перевозити збройні військові частини до столиці. Почалася кадрова чехарда в силових структурах, в результаті президент Ющенко звільнив голову Конституційного Суду й низку суддів (за «президентською квотою»), а також генерального прокурора України, які не виконували його прохань або недостатньо завзято захищали його.

В результаті тривалих переговорів кривавих зіткнень вдалося уникнути. Ющенко погодився перенести вибори з травня на червень, а згодом на липень 2007 року. Чимало спостерігачів вважали, що в ході цієї кризи Ющенко (на відміну від Тимошенко) не завжди діяв послідовно та намагався знайти компроміс з Януковичем, що тільки поглиблювало кризу. Незважаючи на це, БЮТ, «Наша Україна» та громадський рух «Народна самооборона» повністю підтримували Ющенка й бойкотували більше двох місяців засідання Ради, фактично паралізувавши її роботу. Зрештою, після тривалого протистояння, сторони дійшли згоди про проведення дострокових парламентських виборів 30 вересня.

Готуючись до виборів, політичні партії України стали проводити консультації з метою створення передвиборних блоків й вироблення спільної стратегії. Всього в передвиборчу гонку вступили 20 партій та блоків, майже вдвічі менше, ніж на попередніх виборах. Партія регіонів, комуністи та соціалісти йшли на вибори самостійно. Блок Юлії Тимошенко включав в себе партію «Реформи і порядок», соціал-демократичну партію та безпосередньо «Батьківщину». До блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (НУНС) увійшли десять політичних партій, серед них — громадянська партія «Пора», Український народний рух, Народна, Республіканська та Європейська партії.

У серпні 2007 року Ющенко та Тимошенко зустрілися й обговорили питання про створення коаліції демократичних сил у парламенті у разі перемоги на виборах. Але в результаті голосування найбільше місць знову отримала Партія регіонів (175), втративши порівняно з попередніми виборами 11 місць. Блок Юлії Тимошенко отримав 156 місць, додавши 27 мандатів, а блок «Наша Україна — Народна самооборона» посів третє місце з 72 мандатами, втративши 9 депутатів. Комуністична партія традиційно, опираючись на свій «червоний електорат» отримала 27 місць (на 6 місць більше, ніж раніше). СПУ, що «зарекомендувала» себе перебіганнями з одного табору в інший, в парламент взагалі не пройшла. Її місце зайняв блок Володимира Литвина (колишнього спікера парламенту) у складі Народної та Трудової партій. Він отримав 20 місць.

У результаті досягнутої домовленості між Ющенком і Тимошенко, БЮТ та НУНС створили коаліцію й змогли забезпечити собі більшість — 228 місць (від загальної кількості депутатів Ради в 450 депутатів) з правом формування Кабінету міністрів. Стало зрозуміло, що новий уряд знову очолить Тимошенко, а президенту Ющенку знову довелося «грати дуетом» на політичній авансцені країни. Партія регіонів разом з комуністами склали «конструктивну» опозицію, а блок Литвина посів вигідне місце буфера між правлячою коаліцією та опозицією. З формуванням у грудні 2007 року нового уряду політична криза в Україні закінчилася. Але очікуване виборцями визволення так і не прийшло. Політична криза просто перейшла у нову фазу.

Другий уряд Юлії Тимошенко (2007–2010)

Вибори Юлії Тимошенко на посаду прем’єр-міністра в парламенті проходили не без пригод. Не дивлячись на існування нової «помаранчевої» коаліції, що забезпечувала їй необхідну кількість голосів, Тимошенко 11 грудня 2007 року з першої спроби не затвердили. За неї проголосувало 225 депутатів при 226 необхідних. Не вистачило одного голосу. Як потім з’ясувалося, два депутати проголосували «за», однак електронна система голосування дала збій та не врахувала ці два голоси. 18 грудня провели друге поіменне голосування, без використання електронної системи, простим підняттям руки і голосом, за списком, який зачитував голова лічильної комісії. В результаті поіменного голосування Тимошенко за поданням президента країни вдруге обрали прем’єр-міністром. Того ж дня парламент затвердив новий склад уряду, до якого ввійшли чотири віце-прем’єри та 22 міністри. Першим віце-прем’єром, як і очікувалося, став Олександр Турчинов. Практично всі міністри представляли коаліцію — БЮТ та НУНС. Силові міністри — оборони (Юрій Єхануров), внутрішніх справ (Юрій Луценко), міністр закордонних справ (Володимир Огризко) ввійшли до складу уряду за президентською квотою, але за поданням прем’єр-міністра.

Несподівано для багатьох Ющенко призначив на пост Секретаря РНБО Раїсу Богатирьову — представницю Партії регіонів. Очевидно, зробив він це для створення певної противаги Тимошенко, тим більше що в парламенті мав розглядатися новий Закон про Кабінет Міністрів, який значно розширював повноваження президента через розширення компетенції РНБО.

Уряд подав до парламенту законопроект «Про державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», що його прийняли у другому читанні буквально напередодні Нового 2008-го року. В середині січня Тимошенко представила у Верховній Раді свою програму «Український прорив: для людей, а не для політиків», яка мала радше популістський характер — без практичних заходів щодо поліпшення добробуту українського народу. Під час виборчої кампанії програму представляли як передвиборчу з назвою «Український прорив: до справедливої та конкурентоспроможної країни». При цьому багато хто звинувачував Тимошенко в плагіаті, оскільки саму назву вона запозичила з книги колишнього прем'єр-міністра України і колишнього секретаря РНБО Анатолія Кінаха. Щоправда, Анатолій Кінах не образився, назвавши це «конструктивним плагіатом».

Представлену Тимошенко програму всесторонньо розкритикували на засіданнях комісій. Перш ніж урядову програму вдалось затвердити на пленарному засіданні парламенту, до неї внесли більш як 300 поправок. Критики вважали, що у програмі відсутні конкретні терміни її виконання та пункти щодо фінансової забезпеченості. Проте пріоритетними завданнями уряду, згідно з програмою, залишалися збільшення зарплат та пенсій, розвиток промисловості, посилення боротьби з корупцією. До речі, саме підвищення зарплат та пенсій залишилися у пам'яті людей на роки після відходу Тимошенко від владного керма. Хоча одне популістське зобов'язання Тимошенко до кінця не виконала. Йдеться про виплату розміром у 1000 гривень вкладникам колишнього Ощадбанку СРСР як компенсації за втрату заощаджень через гіперінфляцію в період розпаду СРСР та в перші роки української незалежності. Зрозуміло, що обіцянку уряду виплатити близько 200 дол. кожному колишньому вкладнику люди сприйняли з ентузіазмом. Минуло немало часу, поки всі постраждалі оформили банківські картки, на які мали перевести гроші. Знову-таки, на ці гроші довелося чекати роками.

У 2008 році Юлія Тимошенко з великим завзяттям розпочала програму перегляду результатів приватизації. В списку компаній, запропонованому Кабінетом міністрів для проведення приватизації, опинилися такі великі промислові об'єкти, як Одеський припортовий завод та «Укртелеком», проти виведення яких з державної власності Тимошенко виступала в роки свого першого уряду. Передбачалося реприватизувати також Луганський тепловозний завод. Як і раніше, Ющенко спробував призупинити реприватизацію й звернувся до уряду з проханням нічого не робити до прийняття закону України «Про державну програму приватизації» та вироблення узгодженого підходу всіх гілок влади до питань приватизаційного процесу. Загалом погодившись з президентом, Тимошенко внесла до закону низку істотних поправок. Їх зміст вона сформулювала на брифінгу у Кабінеті міністрів 23 січня 2008 року: «Ми хочемо, щоб у законі з'явилася норма, яка б передбачала, що при невиконанні умов приватизаційного договору, такий приватизаційний договір буде розриватися без повернення тих грошей, які заплатили за підприємство».