Розділ 6 Віктор Ющенко — Дон Кіхот від політики

Конфлікт Ющенка — Тимошенко

Уже в перші місяці перебування на президентському посту Ющенко та його оточення почали втрачати мандат довіри, одержаний на Майдані у 2004 році. Дует Ющенка-Тимошенко, що здавався декому ідеальним поєднанням під час передвиборних перегонів, почав тріщати по швах. Почасти це сталося через те, що в очолюваному Тимошенко уряді вона практично не мала прибічників (окрім голови СБУ Олександра Турчинова), й жоден з членів БЮТ не був призначений в Україні губернатором. Так що слабка позиція прем’єр-міністра змушувала її в багатьох питаннях опиратись виключно на особисту підтримку Ющенка. При цьому у розпочатому протистоянні Ющенка та Тимошенко деякі міністри та губернатори підтримали «принцесу» Помаранчевої революції, а не президента.

Позаяк між Ющенком та Тимошенко існувала попередня домовленість про призначення Тимошенко прем'єр-міністром, Ющенко зобов'язався довірити їй самостійно сформувати уряд зі своїх однодумців й тим самим покласти на Тимошенко політичну відповідальність за проведену нею політику. Але цього не сталося. Уряд Тимошенко виявився не командою однодумців, а кабінетом міністрів, складеним на компромісних засадах різними політичними силами, які прийшли до влади.

Крім того, при формуванні уряду порушився основний принцип розподілу бізнесу та політики. Міністрами ставали ангажовані бізнесом особи, до яких належала й сама Тимошенко. Проте це був наймолодший, орієнтований на Європу, тринадцятий за рахунком уряд незалежної України. Навіть силові міністерства в ньому вперше очолили цивільні особи. До складу Кабміну було введено посаду віце-прем'єра, що відповідав за європейську інтеграцію, а в кожному міністерстві створено відповідні підрозділи, які відповідали за даний напрямок. Міністерство закордонних справ України очолив прихильник НАТО та європейської інтеграції Борис Тарасюк.

Очолюваний Тимошенко перший уряд Ющенка, незважаючи на деякі розбіжності з президентським оточенням та РНБО, все-таки намагався реалізувати передвиборні зобов'язання, взяті на себе «помаранчевими» лідерами. Підвищили в півтора-два рази зарплати, пенсії та стипендії. Для запобігання скуповування землі олігархами, іноземцями та іноземними компаніями фракція Тимошенко в парламенті не допустила прийняття законів про продаж землі та домоглася введення мораторію на продаж сільськогосподарських угідь. Цей популістський крок Тимошенко привів до конфлікту з Ющенком, який вважав, що в державі необхідно ввести приватну власність на землю, створити земельний ринок. На думку президента, всі, хто може обробляти землю й спроможний підвищувати продуктивність сільського господарства, мали отримати можливість купувати її.

Численні аналітики вважали, що основна причина розбіжностей «ідеального дуету» ховалася не так в особистій неприязні, як у різних баченнях перспектив проведення реформи, їх форм та методів, а також захисті інтересів різноманітних фінансово-промислових груп. Для прикладу, Тимошенко звинувачувала президента у лобіюванні інтересів швейцарської компанії «РосУкрЕнерго», одна половина якої належала російському Газпрому, а друга — товаришові Ющенка, Дмитру Фірташу та чільним «регіоналам» Ахметову, Бойку та Льовочкіну[32].

Ющенко і Тимошенко також розходилися у питанні передачі шельфу Чорного та Азовського морів в довгострокову оренду компанії «Венко», за якою стояли Фірташ та Ахметов. Якщо подивитись на результати голосування з цього питання у Верховній Раді, то саме голосами «регіоналів» та «нашистів» у квітні 2006 року прийняли постанову парламенту про оренду шельфу компанією «Венко»[33]. Тимошенко вважала такий крок зрадою економічних інтересів України й образно заявила, що Ющенка усиновили олігархи з Партії регіонів, які очолювали компанії «РосУкрЕнерго» та «Венко Прикерченська». В цьому питанні її союзником несподівано виступив президент Росії Володимир Путін: він підтримав Тимошенко в її спробі викинути зі схеми поставок російського природного газу в Україну всіх посередників й домовитися про поставки газу безпосередньо українській державній компанії «Нафтогаз України».

Тимошенко вирішила стояти до кінця у розпочатій нею кампанії «Контрабанді — стоп». Головним завданням кампанії стало виведення з тіні олігархічного бізнесу, який не платить державі податки, що зачепило не тільки великі, а й середні (в основному посередницькі) компанії. Особливо жорстока боротьба розгорнулась навколо масової реприватизації трьох тисяч підприємств, привласнених колишньою владою за допомогою корупційних схем. В результаті програма перегляду приватизаційних рішень старої влади та масова реприватизація власності були зірвані. Найгучнішим, та й, мабуть, єдиним масштабним переглядом, здійсненим за наполяганням Тимошенко, стала реприватизація одного з найбільших металургійних комбінатів «Криворіжсталь». Комбінат був придбаний за досить низькою ціною — 800 млн доларів — компанією «Інтерпайп» Віктора Пінчука, зятя тодішнього президента України Леоніда Кучми. Заявивши, що приватизацію провели з порушеннями встановлених норм, уряд Ющенка-Тимошенко оголосив новий тендер і перепродав комбінат за 4,8 млрд доларів англійському металургійному магнату індійського походження Лакшмі Мітталу. Гроші від цієї угоди надійшли до української казни.

Відкритим залишалося питання про реприватизацію інших великих підприємств, що належали фінансово-промисловим групам Ріната Ахметова та Віктора Пінчука[34]. Розпочалося протистояння між великим бізнесом і урядом Тимошенко, що доходило до відвертого саботажу. В країні штучно організували цукрову та бензинову кризи. Ціни підскочили на 50 %. Тимошенко не відступила, бензиново-цукровий заколот подолали рішучими діями її уряду. Протистояння продовжувалося. У червні 2005 року для заспокоєння фінансово-промислових кіл України Ющенко, Тимошенко та спікер парламенту В. Литвин підписали меморандум про гарантії прав власності та забезпечення законності для їх реалізації. Окрім того, на засіданні РНБО (очолюваної бізнесменом Порошенком), президент Ющенко розкритикував Тимошенко за «масштабну реприватизацію» та тиск на оптових продавців бензину. Розпочався відкритий конфлікт між Тимошенко та Порошенком, який планував зайняти місце прем’єр-міністра після її відставки.

Це був далеко не єдиний фронт боротьби Леді Ю. Вона оголосила ще одну війну: найперше російським нафтовим компаніям «Лукойл», «ТНК-ВР» та «Татнафта», які контролювали внутрішній ринок нафтопродуктів на Україні. Реекспорт російської нафти з території України заборонили (що викликало незадоволення міністра юстиції, українця американського походження Романа Зварича, який подав у відставку). Розпочався адміністративний тиск українського уряду на російські нафтові компанії, що контролювали нафтопереробні заводи (НПЗ), які постачали нафтопродукти до України.

Щоби не залежати від російських НПЗ, Тимошенко запропонувала створити нові державні автозаправні станції (АЗС), побудувати свій НПЗ в Одеському порту й переробляти там нафту. Для цього нафту планували закуповувати в близькосхідних та інших країнах, причому поставки Україною неросійської нафти Тимошенко пропонувала значно збільшити. Ці наміри заблокував особисто президент Ющенко, що втрутився в конфлікт та видав указ про скасування державного регулювання цін на нафтопродукти. Рішення глави держави звело нанівець боротьбу Тимошенко з російськими нафтопереробними компаніями в Україні.

Хоча під час святкування Дня незалежності України 24 серпня 2005 року Ющенко заявив, що уряд Тимошенко є найбільш успішним за всі роки незалежності країни, тліючий конфлікт між трьома центрами влади — Ющенко, Тимошенко та Порошенко — все істотніше давав про себе знати. Ющенко негласно доручив Порошенкові опікуватися міждержавною двосторонньою українсько-російською комісію, створеною за ініціативою Ющенка та Путіна. Президент заявив, що саме РНБО (а не уряд) має стати «єдиним місцем, де будуть ухвалюватися стратегічні рішення». Таким чином, Ющенко делегував низку ключових повноважень, що раніше належали прем'єр-міністру та секретареві РНБО.

Публічно Ющенко категорично заперечував ймовірність того, що цей конфлікт може призвести до відставки прем'єр-міністра або всього уряду. Проте ця відставка відбулася. Напозір її викликала абсолютно відсторонена подія. Несподівано й демонстративно у відставку подав державний секретар України Олександр Зінченко. На зібраній ним прес-конференції Зінченко виступив зі звинуваченнями в корупції проти низки членів команди президента Ющенка, а Петра Порошенка звинуватив мало не в змові. «Більшість українців не розуміють, що відбувається в країні, — сказав тоді Зінченко. — В оточенні президента достатньо порядних людей, але невелика група авантюристів-політиків намагається скористатися досягненнями Помаранчевої революції… Секретар РНБО Петро Порошенко, перший помічник президента Олександр Третьяков, депутат Микола Мартиненко та кілька їхніх партнерів реалізують сценарій використання влади у власних цілях… Порошенко незаконно впливає на суддів, систематично користується телефонним правом, «кришує» хабарництво на митниці й змушує представників бізнесу ділитися з ним прибутками та активами… У своїх діях Порошенко прикривається ім'ям президента. Саме прикривається, оскільки президент не давав йому таких повноважень».

Всі обвинувачення на свою адресу Порошенко категорично відкидав:

«Я б хотів почути хоча би один конкретний факт відносно хоча б одного прізвища, які було названі. Будуть факти — ми проведемо розслідування. Проте такий факт не названий!.. Я б дуже хотів звернутися до суду». До суду Порошенко не звернувся. Також він стверджував, що у президента до нього немає жодних претензій, й особисто Зінченко раніше ніколи не говорив про якісь претензії на його адресу.

«Я думаю, Зінченко обманює, стверджуючи, що він протягом двох-трьох місяців повідомляв щось таке президенту, — стверджував голова РНБО. — Єдине, стосовно чого у нас траплялись розбіжності із Зінченком, це те, що Секретаріат президента до цього часу керує правоохоронними органами України. Я пропонував держсекретареві вирішити цю проблему, проте не отримав підтримки».

Порошенко визнав тільки те, що боровся проти примусової реприватизації Нікопольського феросплавного заводу: «Я вважаю, що Нікопольський феросплавний повинен стати власністю приватної структури. Проте це моя позиція як представника влади: я вважаю, що ті збитки, які країна понесла в результаті реприватизації, набагато перевищують отриманий дохід»[35].

Проте 8 вересня 2005 року у зв’язку з розпочатими урядовими розслідуваннями обвинувачень висунутих Зінченком, Порошенко подав у відставку з посади голови РНБО: «Я розумію, що моє перебування на посаді секретаря Ради національної безпеки України може розцінюватися як можливий тиск на хід розслідування. Також для попередження появи спекулятивних заяв про використання мною службових повноважень для впливу на ведення прозорого та об’єктивного розслідування я прийняв рішення й вчора подав президенту України свою заяву про відставку з посади секретаря Ради національної безпеки та оборони України». Того ж дня Верховна Рада України 269-ма голосами «за» позбавила його як голову виконавчої влади депутатської недоторканості, а Служба безпеки України розпочала розслідування щодо обвинувачень у корупції Порошенка, першого помічника президента Олександра Третьякова, керівника парламентської фракції «Наша Україна» Миколи Мартиненка та низки інших високопоставлених посадових осіб.

В результаті скандалу Ющенко того ж 8 вересня 2005 відправив уряд Тимошенко у відставку. Наступного дня провідні ЗМІ світу присвятили цій події перші шпальти. Американська The New York Times зокрема писала:

«Помаранчева революція закінчується, принаймні її перший акт. Президент України Віктор Ющенко після суперечок, що впродовж багатьох місяців ставали все більш непристойними, звільнив свого харизматичного прем'єр-міністра та призначив замість неї тимчасового опікуна.