Розділ 6 Віктор Ющенко — Дон Кіхот від політики

Звільнена прем'єр-міністр Юлія Тимошенко не зробила жодних заяв — поки що. Але вона обов'язково що-небудь скаже. Її запальні промови — один з важливих факторів у народному повстанні, яке минулої осені привело до влади пана Ющенка. Вона, поза сумнівом, поверне цю свою зброю проти президента та його нового уряду, особливо з урахуванням того, що на березень наступного року заплановані вибори до українського парламенту.

Все це є серйозним ударом по надіях та очікуваннях, пов'язаних з майбутнім України, а також з реформаційними процесами в Білорусі та інших колишніх радянських республіках.

Можливо, ці очікування завжди були нереальними. Люди, які об'єдналися у своєму прагненні повалити уряд, як це зробили українці своїми численними демонстраціями, не обов'язково одностайні щодо того, яким має бути наступний уряд. А союз між паном Ющенком, в минулому прем'єр-міністра та головного банкіра країни, й пані Тимошенко, яка заробила статки в газовому бізнесі, завжди був хистким.

Пан Ющенко та пані Тимошенко, у змаганні за контроль над прибутковими галузями економіки, через стосунки з Росією й невдалі спроби впоратись із високими цінами на енергоносії, безцільно розтратили кінетичну енергію, яку виробили люди на вулицях Києва. Склалося враження, що уряд не мав конкретної мети.

Звільнивши уряд, пан Ющенко заявив, що його єдиною метою є забезпечення стабільності. Але українські демонстранти хотіли змін. Якщо пан Ющенко сподівається врятувати хоч щось з їх тогочасного настрою, йому потрібно переконати свою країну та дуже насторожений Захід, що він не лише вірить у демократію, вільний ринок і верховенство закону, але й спроможний вести Україну цим шляхом».

20 вересня 2005 року генеральний прокурор Святослав Піскун заявив, що генпрокуратура не знайшла доказів причетності Порошенка, Мартиненка і Третьякова до корупції. Ющенко відправив уряд у відставку даремно. Втім, 10 жовтня та ж українська генпрокуратура повідомила, що порушила кримінальну справу проти Порошенка за підозрою в протидії щодо роботи двох фірм, що зводили в Києві будівлю на вулиці Грушевського, 9А. Обвинувачення пред’явили за ст. 205, частина 3, КК України, що передбачає позбавлення волі терміном від 5 до 10 років. Справа з місця не зрушила. Однак в Україні, яку поглинула чергова економічна криза, громадська думка змінилась не на користь Ющенка. На парламентських виборах у березні 2006 року Блок Юлії Тимошенко уперше обійшов «Нашу Україну» Ющенка: опозиційний БЮТ отримав 129 депутатських місць, а президентська «Наша Україна» — всього 81. Нагадаємо, що на попередніх парламентських виборах 2002 року від БЮТ обрали 22 депутатів, а від «Нашої України» — 112.

Уряд Юрія Єханурова та газовий конфлікт з Росією

Після відставки уряду Тимошенко Ющенко запропонував очолити уряд своєму близькому другові, на той час губернатору Дніпропетровської області, Юрію Єханурову, досвідченому господарнику та політику. Після закінчення Київського інституту народного господарства у 1973 році Єхануров працював на керівних посадах у будівельній індустрії. В незалежній Україні він був головою Фонду держмайна та міністром економіки в уряді Пустовойтенка. Ставши депутатом, він зайняв посаду заступника голови Комітету економічної політики парламенту, а згодом, в адміністрації президента Кучми, відповідав за взаємозв’язок з регіонами та проведення адміністративної реформи. В уряді Ющенка (за президентства Кучми) Єхануров обіймав посаду першого віце-прем’єра, а після парламентських виборів 2002 року знову став депутатом та очолив Комітет з питань промислової політики та підприємництва. З квітня 2005 року він був губернатором Дніпропетровської області.

Парламентська більшість не підтримала кандидатуру Єханурова на посаду прем’єр-міністра у вересні 2005 року. Під час голосування Єханурову не вистачило всього трьох голосів. Через це президент мусив шукати підтримки у Януковича та Партії регіонів. Йому обіцяли підтримку Єханурова лише в обмін на чергові поступки. Фракцію регіоналів запевнили, що вона переможе на чергових парламентських виборах 2006 року. Комуністи та об’єднані соціал-демократи Віктора Медведчука, що також отримали дозу обіцянок в обмін на підтримку Єханурова, при повторному голосуванні за кандидатуру прем’єр-міністра утримались. У результаті Єхануров пройшов, однак був зв’язаний низкою зобов’язань, взятих на себе як особисто, так і делегованих йому президентом.

За прем'єрства Єханурова (з вересня 2005-го по серпень 2006 року) розгорівся «газовий» конфлікт між Україною та Росією, викликаний прагненням російського монополіста «Газпром» привести ціни за постачання газу в колишні республіки СРСР у відповідність з міжнародними ринковими цінами. Після розпаду Радянського Союзу проблема взаємовідносин у сфері газових контрактів з господарської поступово перетворювалася на політичну. Росія стала використовувати газ для тиску на колишні радянські республіки, що повністю залежали від постачання російських енергоносіїв.

Спочатку середня ціна на російський газ становила 50 доларів за 1000 кубометрів. Поступово, у перебігу двосторонніх перемовин з кожною з країн СНД, Росія стала збільшувати ціну до 100–115 доларів. Для Білорусі як члена Союзної держави ціна залишилась незмінною, а для прибалтійських та кавказьких країн ціни підвищували в залежності від стану двосторонніх відносин. Що гіршими були відносини з Росією, то вищою ставала ціна енергоносіїв.

Не уникла цієї долі й Україна. Вже у березні 2005 року, ще за урядування Тимошенко, «Нафтогаз України» запропонував «Газпрому» відмовитись від бартерних схем та перейти до оплати грошима, одночасно переглянувши й ціну за транзит російського газу через газотранспортну систему України, довівши її до рівня 1,75-2 долара за 1000 кубометрів за 100 км шляху. Раніше «Газпром» платив 1,09 долара. До літа обидві сторони відпрацьовували різні варіанти угод. Зрештою «Газпром» наполіг на ціні в 160 доларів за тисячу кубометрів при підвищенні тарифу за транзит до 1,60 долара. Тоді ж, Словаччина, Чехія та Німеччина брали з «Газпрому» за транзит від 3 до 5 євро за 1000 кубометрів на 100 км. Українська сторона очевидно програвала в ціні й тому відкинула російську пропозицію. До кінця 2005 року сторони не змогли вирішити проблему, що назріла.

Відмова України підписати договір потягнула за собою скасування візиту російського прем'єра до Києва. Росія в односторонньому порядку підняла ціну на газ до 230 доларів. Це був відвертий шантаж. Українська делегація буквально напередодні Нового, 2006 року, перервала переговори в Москві та повернулася до Києва. Тим часом почалася холодна пора року. Російська сторона розгорнула антиукраїнську пропаганду, намагаючись перекласти на Україну провину за збій постачання газу до Європи. Численні європейські країни, що були стурбовані ситуацією, закликали сторони негайно домовитися на взаємовигідній основі. Зрештою, через відсутність договору про постачання газу, «Газпром» з 1 січня повністю припинив його постачання до України.

Напередодні, 31 грудня 2005 року, президент Путін, виступаючи в Раді безпеки Російської Федерації, заявив, що «Україна — це не абстрактне керівництво в Україні. Україна — це не нафтогазові барони, які в будь-якому разі завжди забезпечать свої інтереси (чи корпоративні, чи особисті). Україна — це насамперед братський нам український народ. І ми повинні подумати про всю сукупність відносин Росії та України: тому доручаю уряду Російської Федерації та Акціонерному товариству «Газпром» забезпечити у першому кварталі 2006 року поставки газу в Україну за умовами й цінами 2005 року за умови підписання українськими партнерами до кінця поточного дня контракту, запропонованого «Газпромом», з переходом на ринкові ціни з другого кварталу 2006 року. У разі відсутності чіткої відповіді вважатимемо, що нашу пропозицію відхилили».

У ніч з 3 на 4 січня 2006 року «Газпром» та «Нафтогаз» дійшли згоди щодо умов постачання газу через швейцарську посередницьку компанію «РосУкрЕнерго» (RUE) та щодо умов транзиту російського газу до Європи терміном на п’ять років. Компанія-посередник заробляла на перепродажі російського газу Україні близько півтора мільярда доларів. У відповідності до договору «Газпром» зобов’язався постачати Україні газ у першому кварталі 2006 за ціною 95 доларів за тисячу кубометрів, а згодом за «європейською ринковою ціною» у 230 доларів. Одночасно «Газпром» та «Нафтогаз-Україна» домовились передати «РосУкрЕнерго» свої контракти із закупівлі у 2006 році 56 млрд кубометрів газу з Середньої Азії — у Туркменістану, Узбекистану та Казахстану. Проте Україні не вдалося домовитись щодо прямого постачання з Туркменістану.

Президенти Росії та України заявили, що «газовий конфлікт» між обома країнами вичерпався. Але якщо на політичному рівні так і було, то на рівні взаємодії двох господарюючих суб’єктів проблеми залишались й час від часу приводили до загострення ситуації. Зокрема після підписання газових угод з Росією, Верховна Рада заслухала звіт уряду Єханурова про забезпечення держави енергоносіями і, через незадоволення досягнутими результатами, проголосувала за відставку уряду. Ющенко насилу зумів переконати парламент вважати даний уряд тимчасовим до чергових парламентських виборів, з тією надією, що новий склад Ради відмінить своє ж рішення.

Парламентські вибори 2006–2007 років

Критика уряду Єханурова та вимоги щодо його відставки мали, крім іншого, передвиборчий характер. Вибори відбулися 26 березня 2006 року, однак передвиборча кампанія розпочалася значно раніше. Всі політичні (й не тільки) скандали між президентською та парламентською гілками влади проходили під кутом зору майбутніх виборів. Розлади в таборі «помаранчевих» та фактичний розпад пропрезидентської коаліції були на руку «біло-голубим» Віктора Януковича. Змінилася й сама виборча система. Попередні вибори проходили за змішаною пропорційно-мажоритарною схемою при чотирьохвідсотковому прохідному бар’єрі. Вибори до парламенту 2006 року проходили суто на пропорційній основі. Партії і блоки для проходження до парламенту мали подолати трьохвідсотковий бар’єр. Якщо у виборах 2002 року брали участь 33 політичні партії та об’єднання, то у 2006 році — 45. Головними фаворитами стали Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна», Соціалістична (СПУ) та Комуністична (КПУ) партії України. Вони й пройшли до нового парламенту. Партія регіонів отримала 186 мандатів; БЮТ — 129; «Наша Україна» (НСНУ) — 81; СПУ — 33; КПУ — 21. Регіонали отримали підтримку в семи областях південного сходу України, а також у Криму, відібравши традиційний електорат у комуністів; БЮТ перемогла у дванадцяти областях та Києві, а «Наша Україна» задовольнилася перемогою виключно в західних областях країни. Присутні на виборах більше 3500 міжнародних спостерігачів заявили, що вибори пройшли без порушень і відповідно до міжнародних стандартів.

Парламентські вибори у березні 2006 року мали особливе значення для політичного життя України й особисто для президента Віктора Ющенка, бо в результаті політичної реформи та внесених до Конституції змін, частина повноважень президента переходила до Верховної Ради. Парламент отримав право за поданням президента призначати прем'єр-міністра країни, міністрів оборони та закордонних справ; прем'єр-міністр отримав право призначати решту членів кабінету.

Незважаючи на те, що пропрезидентська «Наша Україна» посіла третє місце, Ющенко намагався відродити парламентську «помаранчеву коаліцію», ведучи переговори з БЮТом та партією соціалістів. Тільки у випадку союзу трьох політичних сил демократична коаліція могла отримати омріяні 243 мандати. Майже стільки ж міг зібрати блок Партії регіонів разом із соціалістами та комуністами — 240 мандатів. Тому основна боротьба в Раді точилася навколо голосів соціалістів.