Розділ 15 Чи хочуть війни росіяни?

Сталін планував почати вторгнення на територію Східної Польщі тільки після того, як німецькі війська захоплять Варшаву. Тоді Радянський уряд заявить, що Польща — це «потворне дітище Версальського договору» — як назве Польщу у своїй промові Молотов, — розпалась, а Червона армія вступає в Польщу для захисту українців та білорусів, які там проживають. 14 вересня Молотов вимагав захоплення німцями Варшави як попередньої умови для початку військових дій Червоної армії проти Польщі. Проте існував один делікатний момент — загроза того, що Німеччина, захопивши Варшаву та Західну Польщу, укладе з польським урядом угоду про перемир'я. Тоді перед Сталіним знову виникне стара загроза — можливість того, що Друга світова війна згасне на ранній стадії. Тому 10 вересня радянський уряд сповістив Берлін, що розпочне військові дії проти Польщі за умови, що німці, зі свого боку, пообіцяють не укладати перемир'я з поляками. 13 вересня Ріббентроп запевнив Сталіна, що «питання про необхідність перемир'я з Польщею» німецьким урядом «не ставиться».

У вересні 1939 року Гітлер сподівався, що гніт війни тихо тлітиме до того часу, допоки він сам підготується до нових активних наступальних операцій на Заході. Ця надія Гітлера виправдалася повністю. Франція та Англія ні у військовому, ні в політичному, ні у психологічному сенсі не були готові починати велику війну через Польщу. Вони змогли задекларувати війну, але не вести її. Сталін сподівався, що обидві сторони загрузнуть у війні на Заході, а Радянський Союз зможе тим часом вирішувати свої зовнішньополітичні завдання в рамках підписаного з Німеччиною секретного протоколу. Цей розрахунок також виявився правильним. Французький та англійський уряди розраховували, що після окупації Польщі наступним агресивним кроком Гітлера стане похід на Схід, а не на Захід. Ця надія виправдалась 22 червня 1941 року, щоправда, із затримкою майже в два роки. Зовнішньополітичні розрахунки всіх великих європейських держав виправдались. Але з цих реалізованих виграшних розрахунків політиків склалася максимально невигідна ситуація для всіх учасників подій.

Про принесену в жертву в даній комбінації Польщу не говоритимемо. Польща просто припинила своє існування. Франція та Англія, максимально відтягуючи вступ до війни й розраховуючи виграти час, в результаті надали Німеччині та Італії фору в часі для підготовки до серйозної військової кампанії 1939–1941 років, яку Гітлер провів проти цілої демократичної Європи. З військової точки зору, проведені німецькою армією операції вересня 1939 — літа 1941 рр. слід назвати блискучими. Континентальну Європу до літа 1941 року повністю захопили Німеччина та Радянський Союз. Британська імперія могла розраховувати лише на свій військово-морський флот й на круте узбережжя Ла-Маншу. Жодних сил для активного спротиву на континенті вона не мала. У цілісній комбінації Гітлер та Сталін допустили лише один геополітичний прокол, який одночасно став успіхом Англії: в ході військових дій у Європі створили спільний кордон між Німецькою імперією та Радянським Союзом. Тепер Гітлер зіткнувся з проблемою, яку зобов’язаний був передбачити та запобігти їй, оскільки вона не могла не призвести до військового конфлікту двох країн, двох режимів, двох диктатур.

У листопаді 1940 року до Берліна для нових переговорів прибув Молотов. Переговори виявилися важкими, Молотов вимагав згоди Німеччини на захоплення Фінляндії (яка відстояла свою незалежність в зимовій війні 1939–1940 рр.); на окупацію Радянським Союзом Болгарії, на «будівництво бази для сухопутних та військово-морських сил СРСР в районі Босфору та Дарданелл на умовах довгострокової оренди» й навіть за певних умов на спільну радянсько-італійську війну з Туреччиною. Окрім того, радянське керівництво наполягало, щоби Японія відмовилася від нафтових та вугільних концесій у Північному Сахаліні.

У відповідь Гітлер запропонував Радянському Союзу приєднатися до Троїстого пакту Німеччини, Італії та Японії, укладеного в Берліні 27 вересня 1940 року. Проект угоди між державами Троїстого пакту та СРСР склала німецька сторона. Він передбачав два таємних протоколи з довгим переліком агресивних намірів СРСР та Німеччини. Гітлер погоджувався з тим, що «основні територіальні інтереси» СРСР «лежать на південь від території Радянського Союзу в напрямку Індійського океану» і що «Німеччина, Італія та Радянський Союз спільно працюватимуть над заміною нині діючої конвенції про протоки, укладеної в Монтре, новою конвенцією, згідно з якою Радянський Союз отримає необмежене право проходу через протоки в будь-який час для свого військово-морського флоту, коли всі інші держави, за винятком чорноморських, а також Німеччини та Італії, в принципі не отримають проходу через протоки своїх військових кораблів».

Вимоги Молотова поступитися Фінляндією, Болгарією та базою в Босфорі та Дарданеллах Гітлер проігнорував. Ввечері 25 листопада 1940 року Молотов запросив до себе німецького посла Шуленбурга й дав відповідь на німецьку пропозицію. Радянський уряд підготувався «прийняти проект пакту чотирьох держав про політичну співпрацю та економічну взаємодопомогу», але з суттєвими поправками. Німецькі війська мають негайно покинути «Фінляндію, яка, за договором 1939 року, входить до радянської зони впливу»; до радянської зони впливу мають включити Болгарію. «Впродовж найближчих місяців безпека Радянського Союзу з боку проток» повинна гарантуватись… будівництвом бази для сухопутних та військово-морських сил СРСР в районі Босфору та Дарданелл на умовах довгострокової оренди». Німеччина зобов'язувалася також визнати, що «зона на південь від Батуму та Баку в загальному напрямку в бік Перської затоки» є «центром територіальних устремлінь Радянського Союзу». Японія зобов’язувалася відмовитися від своїх прав на вугільні та нафтові концесії в Північному Сахаліні. Радянський уряд також наполягав на приєднанні Туреччини до пакту чотирьох держав, а у разі відмови «Італія та СРСР спільно» на підставі нової окремої угоди зобов’язувалися застосувати проти Туреччини «військові та дипломатичні санкції».

Гітлер пропонував підписати два таємних протоколи. Сталін запропонував підписати п'ять таких протоколів: третій таємний протокол між Німеччиною та Радянським Союзом щодо Фінляндії; четвертий таємний протокол між Японією та Радянським Союзом про відмову Японії від нафтових та вугільних концесій в північному Сахаліні; п'ятий таємний протокол між Німеччиною, Радянським Союзом та Італією з визнанням того факту, що Болгарія географічно розташована в середині зони безпеки чорноморських кордонів СРСР, й укладення радянсько-болгарського договору про взаємодопомогу є політичною необхідністю.

Красномовнішої відповіді, аніж відповідь, яку дав Гітлер на радянські вимоги від 25 листопада 1940 року, він дати не міг: 18 грудня він підписав директиву № 21, план «Барбаросса», про початок війни проти Радянського Союзу. Зрозуміло, радянський уряд про підписання директиви не знав. Проте про відхилення Гітлером вимог Сталіна від 25 листопада Москві, зрозуміло, було відомо. Радянсько-німецькі відносини зайшли до глухого кута. Німецькі війська перебували у Фінляндії, Болгарії та Румунії, тобто в тій зоні, яку Сталін вважав своєю. Військове зіткнення між СРСР та Німеччиною тепер було неминучим. Однак чи була готова Німеччина до війни з Радянським Союзом?

Ми знаємо, що до цієї війни Німеччина не була готова (оскільки війну Німеччина програла). У 1938–1939 рр. Німеччина витрачала на озброєння 15 % свого національного доходу — приблизно стільки ж, скільки Англія. Гітлер не хотів озброюватися за рахунок добробуту німецького народу. Це могло знизити його популярність. У Радянському Союзі на військові потреби у третій п'ятирічці (1938-42 рр.) виділили 26,4 % бюджетних асигнувань, але насправді з року в рік витрачалося все більше й більше. У 1940 році витратили 32,6 % бюджету, а у 1941 р. запланували витратити 43,4 %.

З висоти сьогоднішнього дня ми звикли дивитися на 22 червня 1941 року як на найбільшу помилку Гітлера. Але очевидно, що наступальні операції літа 1941-го стали піком його військової кар'єри. Війна Німеччини проти СРСР перетворилась на тактичну, а не стратегічну операцію Гітлера. Гітлер не вважав Радянський Союз серйозним супротивником. Він планував розгромити Червону армію за кілька місяців, і, з військової точки зору, виконав завдання. Він не вдався до допомоги важливого потенційного союзника — Японії. При загальній напрузі в радянсько-японських відносинах впродовж 1930-х років можна було очікувати, що Гітлер зуміє переконати японців напасти на СРСР зі сходу. Але цього не сталось і японський фронт проти СРСР не відкрився.

Звісно, Гітлер прорахувався. Він недооцінив Сталіна та очолюваний ним Радянський Союз. Операція з розпалювання війни у Європі руками Гітлера виявилася настільки масштабною, що переломити її наступального переможного духу не змогли навіть найбільші поразки Червоної армії влітку й восени 1941 року. Радянські війська все одно увійшли до Берліна й утвердили комуністичну систему правління у Східній Європі. Тільки сталося це чотирма роками пізніше. Оскільки Сталін не намагався, як Франція та Англія, перемогти «малою кров'ю», а ставив за мету перемогти «за будь-яку ціну», радянські втрати у Другій світовій війні навіть не ризикнули підраховувати.

У 2014 році світ знову опинився на порозі Третьої світової війни через прагнення Росії відродити імперію. Тут варто пригадати першу фразу промови В’ячеслава Молотова, наркома закордонних справ Радянського Союзу, 22 червня 1941 року, в день нападу Німеччини на СРСР:

«Сьогодні, о 4 годині ранку, без висунення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях й піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас та деякі інші».

Імперії довго будуються, але стрімко валяться. Жодне з цих міст після 1991 року не належить Росії. Після всього, сталінська політика щодо Німеччини та Європи у 1939–1941 рр. повернулася катастрофою власне для СРСР, що зруйнувався під тяжінням нездійсненних імперських задач. І це головний урок історії, який повинен пам’ятати Путін, втягуючи світ у Третю світову.

Російський газ як зброя масового знищення

Зазнавши нищівної поразки у Другій світовій війні, практично повністю розорені руйнівними бомбардуваннями союзників, Німеччина та Японія у стислі терміни відновили свою економічну могутність. Вже за кілька десятиліть вони зайняли провідне становище у світовій економіці, без допомоги панцирних дивізій та Люфтваффе, без авіаносців та камікадзе. Але для того, щоб усвідомити очевидне, ці країни мали пройти через уроки жорстоких військових поразок.

Радянському урядові не довелось чекати нищівних поразок у великій війні. Окупація Східної Європи, підтримання режимів далеких соціалістичних країн на зразок Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані не змогли зарадити втратам радянського впливу на світовій арені й краху економічної системи СРСР. Тому що, як і у випадку з Німеччиною та Японією, військова сила не могла гарантувати політичного та економічного домінування й створювала лше видимість всесильної наддержави. У 1991 році КПРС віддала владу з тією ж легкістю, з якою захопила її у 1917-му. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності та військовій силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.

Здавалося, що, як Німеччину та Японію, і Росію ця поразка чогось навчила. Після десятиліття нестабільності 1991–2000 років, Російська Федерація постала перед світом провідною економічною державою. Її сила тепер визначалась не танковими дивізіями й не кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу та США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що поставляються всьому світові. Виявилось, що впливати економічно — ефективніше й дешевше, аніж чинити військовий тиск. До 2014 року росіяни стали багатими туристами, що асоціювалися з грошима, а не з автоматом Калашникова; не агресорами й окупантами, а вигідними клієнтами, покупцями, інвесторами та марнотратниками грошей, зароблених на російських поставках сировини.

Проте, ситуація насправді була далеко не безхмарною. Основна проблема Росії полягала у відсутності демократії як такої. Роки єльцинського режиму подарували Росії ринкову економіку та свободу, проте не створили демократичних інституцій, які б забезпечили громадянські свободи суспільства, незалежний та непідкупний суд. Не без особистої допомоги Єльцина, який скомпрометував себе і двома чеченськими війнами і корупційними скандалами, до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Перестарілий Єльцин передав йому управління країною подібно до того, як перестарілий Гінденбург доручив Німеччину Гітлеру.

Отримавши владу, Путін перестав прислухатись до електорату, позбавивши його права голосу і в керуванні країною, і щодо зовнішньої та внутрішньої політики держави. Рівень відірваності виборців від кремлівського керівництва, більшість якого складали співробітники КДБ, тепер став абсолютним. Громадська думка не хвилювала Путіна, а виборчим процесом маніпулювали, та й ЗМІ повністю підкорялись державі. Парламент, російські судді та силові відомства, як в центрі, так і на місцях, підпорядковувались виключно вказівкам з Кремля.