Розділ 15 Чи хочуть війни росіяни?

При абсолютній непідзвітності перед народом виховані у стінах КДБ російські керівники повернулись до старих радянських принципів військового тиску. У 1999 році російська армія вторглася до Чечні. У серпні 2008 року війська перетнули державний кордон та рушили на Грузію. Для вторгнення використали прийом, подібний до прийому Гітлера: захист інтересів співгромадян, що мешкають за межами імперії. Гітлер в такий спосіб відстоював інтереси німців у Австрії, Судетах та Данцигу. Російський уряд відстоював права російських громадян в Абхазії та Південній Осетії.

Для Росії це було першим, після 1991 року, використанням російської армії для зовнішньої експансії, що пройшло безкарно, хоча й було створено небезпечний прецедент. З покращенням економічного стану Росії у російського уряду спокуса використати армію проти слабкого противника лише зростала. Ризик військового вторгнення для всіх країн, що межують з Росією, став цілком реальним.

На відміну від класичної військової інтервенції, свідками якої світ став у 2008 році, коли російські війська вторглися до Грузії, в Україні російське керівництво поєднало військові операції з економічним та інформаційним тиском. Є щось непристойне (та цинічне) в тому, що окупація України Росією поєднується з одночасною вимогою про виплату Україною Росії мільярдів доларів за минулі, теперішні та майбутні поставки російського газу в поки що не окуповані частини України. А, власне, й на окупованих також, оскільки російський газ поставлявся й до Криму, в Донецьку та Луганську області.

Відомо, що агресора не можна умиротворити (класичний зразок — Мюнхенська змова 1938 року). Відомо, що агресії потрібно чинити опір, бо іншого виходу немає (це доводить вся світова історія). Відомо, що «маленькі переможні війни» зазвичай виявляються більшими, ніж передбачалось, не завжди переможними й коштують багато людських життів. Ще відомо, що дві останні найбільші війни в історії людства — 1914-го та 1939-го, далеко не відразу отримали назву «світових». Коли у березні 1938 року Гітлер окупував та анексував Австрію, ніхто не вважав це провісником Другої світової війни. Проте, через півтора року, у вересні 1939-го, війна почалась, хоча справжньої великої війни, крім Сталіна, ніхто не хотів, навіть Гітлер.

Якщо очевидно, що агресора не можна умиротворити, то нелогічно платити агресору данину за окупацію. У стародавні часи в обмін за отриману данину підкорену жертву (село, місто, а то й цілу державу) залишали у спокої. Сьогодні також бувають випадки виплати данини: скажімо, Путін виплачує данину президенту Чеченської республіки Рамзану Кадирову.

У ХХ столітті слово «данина» у відносинах між державами, як правило, не використовувалося. З'явилися більш сучасні слова: «репарація» та «контрибуція». Але ці суми переможцю виплачувались, зазвичай після закінчення військових дій та підписання миру. Під час військових дій данину ніколи не виплачували. Хто у здоровому глузді платитиме агресору гроші на продовження війни до підписання миру? Погодьтеся, виглядало б дивним, якби після вересневої анексії Судет 1938 року, чехословацький уряд у якому-небудь Брюсселі вів з німецьким урядом переговори про виплату Німеччині боргу за куплені раніше рейки. А Німеччина заявляла, що тепер продаватиме рейки Чехословаччині тільки за передоплатою та в два рази дорожче. Або якби Німеччина, окупувавши у 1940 році північну Францію, від неокупованої південної Франції вимагала б оплатити борги французької держави за поставлений Франції в попередні роки метал. Все це виглядало би повною маячнею. Таке навіть Гітлеру в голову не могло прийти.

Однак те, що виглядало маячнею у 1938-40 роках та не спало на думку Гітлеру, стало реальністю у 2014-му, бо прийшло в голову Путіну. Росія, яка окупувала Крим й частину східної України, та продовжує вести проти України військові дії, одночасно вимагала від України сплатити мільярди доларів за раніше поставлений газ.

Спочатку все походило на пропагандистський виверт російського уряду, що намагався звести розпочату російсько-українську війну до економічного конфлікту через газ. Однак, несподівано 30 травня 2014 року Україна виплатила Росії 786 млн доларів боргу. Отримавши ці гроші, Росія продовжила концентрацію військ на кордоні з Україною, перекинула нову техніку та додаткові спецпідрозділи ГРУ та ФСБ до районів східної України, що контролювались проросійськими «сепаратистами»; збила дюжину гвинтокрилів та літаків українських збройних сил; взяла деяку кількість українських військових в полон; збила малайзійський цивільний літак, де (яка прикрість!) не виявилось жодного українця… Всього за 786 мільйонів виплаченої данини скільки корисного здійснили! Люди гинули вже сотнями. Війна є війною, нічого не вдієш.

21 липня міністр фінансів України Олександр Шлапак заявив, що на проведення антитерористичної операції (АТО) на сході треба півтори мільярди гривень на місяць, а «в резервному фонді на даний момент залишилося близько 520 млн гривень. 24 липня він уточнив, що грошей вистачає тільки до 1 серпня. 22 липня Верховна Рада затвердила указ президента Петра Порошенка щодо часткової мобілізації. 25 липня Кабінет Міністрів України оголосив про намір ввести військовий збір (податок) в розмірі 1,5 % від зарплати для фінансування АТО до кінця року. Про це заявив заступник міністра фінансів України Володимир Матвійчук: «В такий спосіб можна отримати близько 2,9 млрд гривень для того, щоби спрямувати їх на загальний баланс бюджету».

Уточнимо, що мільярд гривень в ті дні, за курсом 11,8 гривень за долар, складав приблизно 85 мільйонів доларів, а виплачені Україною Росії 786 млн доларів склали більш як 9 мільярдів гривень. Іншими словами, можна було б не вводити «військовий збір», який забезпечить лише двохмісячні потреби української операції на сході країни та не виплачувати Росії данину на суму 786 млн доларів. Нехай би ці 9 млрд гривень пішли на боротьбу з агресором на Сході. 9 млрд гривень за ціною 1,5 млрд на місяць вистачило б на 6 місяців протистояння агресії.

Натомість Україна заплатила Росії 786 млн доларів. Дельта в українсько-російських витратах на війну склала 1 млрд 572 млн доларів — на користь Росії. На ці кошти Росія доставила «сепаратистам» систему «Бук» для збиття малайзійського лайнера? На ці ж 786 млн доларів.

24 липня міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан, що прибув до Брюсселю для консультацій з комісаром ЄС з питань енергетики Гюнтером Еттінгером, заявив, що Україна готова відновити переговори з Росією та Єврокомісією щодо постачання газу: «Ми готові в будь-який момент продовжити консультації та переговори». Росія наполягала на виплаті Україною грошей за раніше поставлений газ. На думку керівника «Газпрому» Олексія Міллера, ця сума сягала 5 млрд 296 млн доларів. Легко підрахувати, як можна розпорядитись даними коштами, якщо їх не повертати Росії. Можна виплатити спадкоємцям по мільйону доларів за кожного загиблого пасажира збитого малайзійського лайнера; за кожного загиблого українського військового та мирного жителя. Вказаної суми вистачило б на 5000 жертв. Або ж можна було продовжувати антитерористичну операцію за ціною в півтори мільярди гривень на місяць. Їх вистачило б на три роки боротьби.

Слід зазначити, що стягуючи данину (платежі) зі своєї жертви, Путін нічого нового не придумав. Таку ж схему використовував Сталін принаймні двічі. Перший раз — в Іспанії, коли радянський уряд вивіз з Іспанії іспанський золотий запас, й так ніколи його Іспанії не повернув. При цьому заявивши, що золото конфісковано в рахунок видатків СРСР на іспанську громадянську війну, зокрема — на постачання озброєння республіканському уряду Іспанії. Другий раз Сталін змусив жертву оплатити окупацію, коли Червона армія у 1940 році увійшла до Бессарабії та Північної Буковини. Після окупації Бессарабії Румунією у 1918 році радянський уряд заарештував румунський золотий запас, що зберігався в Росії. 92 тонни золота, вивезені Румунією до Росію на зберігання у 1916–1917 роки. У 1940 році Бессарабію (з Північною Буковиною на додачу) окупувала Червона армія й приєднала до СРСР в рамках спільних домовленостей Сталіна — Гітлера. Але золотий запас Румунії Сталін повернути відмовився, заявивши, що, він конфіскований як плата за експлуатацію ресурсів Бессарабії у період 1918–1940 років.

Чи буде Третя світова?

Розуміння того, що Росія провокує Третю світову війну, поступово починає доходити до всіх. 7 березня 2014 року Андрій Ілларіонов у статті «Мюнхенська змова–2014» написав: «Третя світова сьогодні вночі стала неминучою». 25 квітня про це ж говорив новий прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Німецький журнал «Шпігель» оформив обкладинку барвистим гаслом «Війна в Європі» (щоправда, зі знаком питання). Хілларі Клінтон і принц Чарльз першими із всесвітньо відомих лідерів порівняли Путіна з Гітлером. Після них Путіна з Гітлером не порівнював лише лінивий.

Керівники США та Європи, звичайно ж, про Третю світову не можуть згадувати (всі біржі обваляться), однак і вони з досвіду 1938–1939 рр., знають, що від звитяжних бліцкригів агресора до затяжної війни проти агресора — дистанція коротка, рік-два мінімум. Здоровий глузд підказує, що протистояти російській агресії треба негайно, на території України, маючи союзником Україну, а не після захоплення України Росією, коли Росія підімне під себе й весь військово-промисловий комплекс Східної України (заради якого зараз Росія й б’ється, прикриваючись захистом етнічних росіян).

Протистояти агресії Росії в Україні простіше ще й тому, що Україна не член НАТО й нема необхідності формально оголошувати Росії війну. Звичайно, з військової точки зору краще було б нанести превентивний удар по зосередженим вздовж українського кордону російським силах (військам реального супротивника), але для цього потрібно бути ізраїльтянами, а не українцями.

Зрозуміло, НАТО не може допомагати Україні у військовому відношенні, коли самі українці не протистоять агресії зі зброєю у руках. Проте Україна не має поки що достатньо боєздатної армії, не має надійних командирів та жорсткого політичного керівництва. Вибори нового президента — Петра Порошенка — принципово нічого не змінили, тільки трохи заспокоїли ситуацію. Тепер час працює на Україну. Для України це плюс. Однак прогноз про нестримні апетити Путіна базується, на жаль, не на мареннях теоретиків, а виключно на здоровому глузді. Для України це — мінус.

Відкрита агресія Росії на сході України багато в чому стала результатом здачі Криму без бою. Якби Україна відстоювала Крим зі зброєю у руках, Крим все одно відійшов би до Росії (занадто нерівні сили), проте «повстання» у Східній Україні не розпочалось би з такою легкістю та швидкістю. Як Фінляндія у 1940-му, Грузія у 2008-му, Україна втратила б частину території, але зберегла б незалежність та мир на материковій частині.

Переділ територій у XXI столітті може здаватись абсурдом, оскільки це давно забута стара геополітична практика. До 1945 року в Європі постійно краяли кордони. Дуже важливо уточнити, що вони не краялись в сенсі об'єднань чи розколів держав, а відчужувались агресивними сусідами. Зайве зараз наводити численні приклади. Але й у 1918 році, й у 1938-1945-х карта Європи змінювалась тотально та неодноразово. З 1946 по 1991 роки, однак, переділів кордонів між державами Європи зовсім не спостерігалось. Й навіть після 1991 року, аж до березня 2014-го, ми були свідками утворення нових європейських та азіатських держав, але жодного разу не ставали свідками анексій. Саме з цієї причини канцлер Німеччини Меркель сказала про Путіна, після кримської анексії, що той живе в іншому світі. Малось на увазі не те, що Путін божевільний, а те, що світ, в який Путін намагається повернути Європу, відійшов до історії у 1945 році, тобто 70 років тому.