Розділ «2. Міф про те, як «западенці окупували» Київ»

Як зазначає відома письменниця та історик Р. Іванченко (1996. — с. 14–18), в 60–70–ті роки VII ст. починається вже «стабільне державницьке існування» поляно–руського народу, а «епоха Аскольда (він першим із київських князів був охрещений константинопольським патріархом ще у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією після вдалої осади столиці могутньої імперії. У тому ж таки році Аскольд здійснив масове хрещення киян грецькими священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій прислав до Києва першого митрополита М. Сіріна з кількома єпископами, і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату. Із зрозумілих причин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М. Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия. У 882 році, з приходом із Новгорода воєводи Олега з малолітнім сином Рюрика Ігорем, у Києві стався династичний переворот, унаслідок якого «замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється, через перехідну постать Олега, династія Рюриковичів»[11]. При цьому, наголошує Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської держави не змінилася... Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави (а отже, твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності». — М. Л.)», яка і після цього перевороту продовжила своє існування як «самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення».

А відомий дослідник історії рідного краю Г. Василенко вважає (1991. — с. 6–8), що «початок існуванню слов’янської держави» поклав «воєнно–політичний союз на чолі з Полянським князівством», який об’єднав «племінні княжіння Середнього Подніпров’я в I ст. до н. е». Першу згадку про цю державу, зазначає він, «подає “Heims Kringla” — збірник скандинавських історичних переказів».

«Генетичною базою формування українського народу, — наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 81), — залишився загальноруський стовбур, що пройшов три стадії етнічного розвитку (анти початкова Русь, або “Русь у вузькому значенні слова” — Київська Русь IX–XIII ст.). На превеликий жаль, радянська історіографія демонструє в цій сфері брутальну деформацію, прямий фальсифікат. Думка про походження українського народу протягом цілого І тис. після P. X. тривалий час перебувала під забороною і вважалася за націоналістичну... Незрозуміло, чому формування українського народу в XVI ст. визнається за “інтернаціоналістичну” тезу, а в IV ст. — за “націоналістичну”», — дивується цей відомий історик. Та все тому ж — імперська історична наука, в тому числі й радянська, визнавала тільки те, що відповідало строго витримуваній москвоцентричній версії розуміння історії. А якщо історичні факти не вкладалися у це прокрустове ложе, їх із легкістю заміщували новими «фактами» — сфабрикованими на догоду імперській ідеології.

На жаль, саме з цією «історією» Московії–Росії, добряче нашпигованою подібним фальсифікатом, знайомилася переважна кількість західних дослідників. То ж не дивно, що, за спостереженнями професора І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 166), який читав лекції з історії у різних західних університетах, «історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії». Завдяки невпинним впливам — чи радше грошовим «вливам» — Російській імперії поступово вдалося досягти такого становища серед освіченої верстви західного суспільства, в тому числі й у середовищі вчених, за якого «погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їх наукової обґрунтованости, але автоматично виключають з–під розгляду, як буцімто тенденційні й «націоналістичні».

На продовженні узвичаєного сприйняття української історії за історію Росії європейським загалом навіть за теперішнього часу наголошувала й сучасна дослідниця української літератури з Парижу Сільвія Гер (авторськарадіопередача Ю. Шаповала «Відроджені імена», 07.04.1998). Молодій аспірантці університету, що фахово займається цими питаннями, просто впадає в око те, що, на відміну від Росії, українська держава явно недостатньо працює над тим, аби подолати цю, до речі, цілком зрозумілу інерційність та закорінені довготривалими й цілеспрямованими потугами ідеологів сусідньої імперії стереотипи мислення. Тож українським вченим доведеться докласти чималих зусиль, аби позбавити своїх західних колег такого прикрого однобокого «автоматизму».

Тут варто згадати ще про один підхід до історії, що є притаманним виключно українським авторам. Як наголошує відомий історик Я. Ісаєвич (1995. — с. 109), останнім часом «в Україні з’явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами — кілька тисячоліть або навіть раніше. Очевидно, це реакція на концепції офіційної радянської науки, яка нав’язувала дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України»[12].

Певно, на хвилі названого поширення згаданих схем, зокрема, і з’явилася, ставши одразу ж популярною серед пересічного читача і не менш подразливою для фахівців–істориків, книга доктора економічних наук Ю. Канигіна «Шлях аріїв». Не маючи наміру аналізувати цей твір, звернемо, однак, увагу читача на дуже оперативно видану брошуру із доволі детальною критикою згаданого роману–есе (до речі, на зустрічах із читачами пан Канигін саме цю «художність» — роман! — свого твору використовував як щит проти звинувачень у бездоказовості, а подеколи — і в антинауковості наведених у книзі тверджень). Цікаво вже те, що ця, добряче нашпигована численними цитатами, брошура (По следам... — 1996) не має авторів, щоправда, на шмуцтитулі зазначено, що «в ней приняли участие юристы, педагоги, журналисты, специалисты различных областей знания». Яка ж необхідність терміново об’єднала таку кількість фахівців згаданих «областей» і викликала необхідність ведення, як кажуть військові, залпового вогню? Якщо коротко — «у зв’язку із тим, що допущено (автором «Шляху аріїв», напевно. — М. Л.) вихід на загал наклепницької інформації, що не може не дезорієнтувати читачів, виникла необхідність дати конкретну відповідь на наклепницьку книгу Ю. М. Канигіна “Шлях аріїв”, як наголошено у «Замість передмови». Ну що, здавалося б, такого — один допустив «вихід» однозначно кваліфікованої згаданими критиками «інформації», а останні відчули внутрішню необхідність дати «конкретну відповідь». Але... — впадає в око така собі специфічна однобокість шановних авторів. Ось лише один приклад, однак дуже характерний і цілком достатній для розуміння суті суперпозиції критиків. Так, як їм здається, «автор не вгамовується» саме у намаганні піднести до рівня такого собі «стрижня» слов’янства, ба більше — на роль «суперетносу, покликаного очолити всю справу спасіння нашого гріховного... світу» (назв. пр. — с. 22–23), український народ: «...Надто довго Україна розкидала каміння. Час починати збирати... Ось–ось почне...

— Росія почне? (Питання задано неспроста... — М. Л.)

— Саме Україна. Саме!..»

Отакої загилив, та ще й «від імені Гуру» пан Канигін! І, певно, захопившись, «не врахував головної розбіжності». А вона для цих неназваних добродіїв принципово неприпустима — тому, як казав Тарапунька, з усією «категоричною принципіальністю» вони намагаються вернути все на «свої» місця: із «фактами» в руках — звіртеся хоча б у «відомому пророцтві Превелебного Серафима Саровського» — доводять запамороченому читачеві, що тут йдеться «про майбутнє... Росії». Адже то саме про неї — дивно, однак, що дехто й досі цього ще не знає! — «Господь Бог з давніх давен мовив вустами всіх святих: “Грізне й непереможне царство всеросійське, всеслав’янське — Гога Магога, перед яким тремтітимуть усі народи”». Тут навіть численні посилання на свого Гуру не допомагають, бо й без окулярів видно — яке їхало, таке й здибало...

Будемо сподіватися, що поширення подібних «схем», дійсно, зменшуватиметься в міру реального утвердження та поглиблення самостійності України, оскільки, як слушно зауважує Л. Залізняк (Походження... — с. 16–18), «користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру Українській державі сумнівна, а шкода — очевидна»[13]. Попри те що цим дезорієнтується громадськість і дискредитується українська історична наука, «це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання... — відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави». А «без цього історичного фундаменту, — наголошує історик, — неможлива побудова незалежної України». Тож мусимо подбати, аби велична споруда відновленої української державності дійсно мала під собою надійні історичні підвалини.