Розділ «35. Міф про «братську безкорисливість» та особливі надії на російських демократів в «українському питанні»»

І не тільки при висвітленні минулого — такі ж підходи демонструють сучасні російські теоретики, формулюючи нову «геополітичну доктрину Росії». Так, автор вельми солідного на вигляд «навчального посібника з геополітики» вважає появу суверенної України «абсолютною аномалією», ба більше, запевняє він (Дугин, 1991. — с. 348), «Україна як самостійна держава з якимись там територіальними амбіціями (? — М. Л.) становить величезну небезпеку для всієї Євразії (?! — М. Л.)». На переконання цього московського «експерта», «Україна як держава не має жодного геополітичного смислу», позаяк, «просвіщає» він нетямущих, «у неї нема ні особливої культурної вісті універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості». А оскільки «існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави” тотожне завданню жахливого удару геополітичній безпеці Росії» і навіть «рівнозначне вторгненню на її територію», то, на думку цього «братнього» розкроювана, «подальше існування унітарної України неприпустиме».

Якщо ж самостійне існування України й можливе (зрозуміло, «за абсолютного контролю Москви»), то воно «може мати рацію лише в ролі “санітарного кордону”. А отже, багатостраждальна «ця територія має бути поділена на декілька поясів», відповідно до висмоктаної автором з пальця «гами геополітичних та етнокультурних реалій»: Східну Україну, Крим, Центральну частину України і Західну Україну (особливо ненависну, а тому додатково розшматовану ще на три кавалки). Чим не повна аналогія сумнозвісних гебітскомісаріатів?

Така ж щербата доля чатує й на колишніх «братів по соцтабору», бо «стратегічний кордон Росії на цих паралелях», звісна річ, «не може залежати від місця проходження» якогось там «українсько–польського, українсько–угорського» чи навіть «українсько–словацького кордону». А тому цей стратегічний кордон, марить новітній «збирач земель», «повинен пролягати значно західніше, щонайменше — краєм Середньої Європи, а в кращому разі — по Атлантиці. Саме виходячи з такої перспективи, здійснюється все геополітичне переструктурування (Росії в цьому перекроюванні відводиться роль «головного партнера Німеччини». — М. Л.) цього регіону...» (там само. — с. 377–381). Розмах, як бачимо, гідний нащадка Чингізидів.

І ця солідно видрукувана «академічна», чи радше шовіністична, маячня (яку цілком поділяє «науковий консультант» — «зав. каф. стратегії Військової Академії Генерального Штабу РФ генерал–лейтенант Клокотов») видана під егідою Центру спеціальних метастратегічних (чом би вже не метагалактичних?) досліджень і рекламується як «незамінний довідник для всіх тих, хто приймає рішення у найважливіших сферах російського політичного життя», себто, використовуючи більшовицьку термінологію, є інструкція до дії, яка спрямована на те, щоб зробити Україну «чітко проекцією Москви на півдні й заході». Отож, начувайся, враже, чи то пак — «слов’янський брате»!

А наш простак–спікер (тепер уже колишній), що з усієї сили тягнув нас у «Союз братніх слов’янських народів», перебуваючи 17 грудня 1998 р. з візитом у «білокам’яній», просторікував про якісь там «спільний Чорноморський флот», «єдиний економічний та інформаційний простір» і навіть «єдину військову доктрину», певно й не підозрюючи, що у геополітичному майбутті Росії «суверенній Україні» (високоповажний автор посібника, звісно, без лапок її не уявляє) роковано долю, не набагато привабливішу за ту, що передбачалася їй горезвісними планами біснуватого фюрера.

«Чим уважніше ми вдивляємося в нашу історію, тим виразніше розуміємо: в Росії мало що змінилося... — сказав під час «круглого столу», проведеного у московському товаристві «Меморіал» з нагоди 40–х роковин «угорської революції та радянської інтервенції 1956 року» Г. Явлінський. — Там була ідеологія соціалізму, а тут ідеологія цілісності...» («История ничему... — 1996). «Нездатність розуміти, що силою неможливо змусити людей думати і відчувати інакше, збереглася в російській політиці у повному обсязі», — наголосив Г. Явлінський. Тож, як і півтора століття тому, «всупереч усім законам людського співіснування Росія крокує лише у напрямі свого власного поневолення й уярмлення всіх сусідніх народів» (Чаадаев, 1991. — с. 569). Саме виходячи із такої імперської сутності «нової» РФ, лідер Демократичного Союзу Росії В. Новодворська радить (Громадяни!.. — 1995) «всім державам, що межують із Росією... терміново вживати превентивних заходів — як мінімум закривати й зміцнювати свої кордони...»

Подібної думки дотримується і М. Демкович–Добрянський, вважаючи, що у великого сусіда завжди буде бажання «з’їсти меншого», себто Україну. На жаль, це цілком вписується у державницький менталітет Російської імперії, про характерні ознаки якої таємний агент Наполеона граф Монгайяр майже два століття тому так писав своєму зверхникові; «Російська держава є держава протиєвропейська... вона гнобить, вона загарбує, вона шматує, вона пожирає; не шануючи міжнародного права, прав людства, вона освячує (виділено І. Б. — М. Л.) неуцтво, рабство й варварство: кайдани й варварство — ось що вона дає взамін наук і освіти Європи» (Борщак, 1952. — с. 642). Подібна поведінка — більшою чи меншою мірою — властива, звісно, усім імперіям, а не лише російській — достатньо згадати, до якого кровопролиття у боротьбі з національно–визвольним рухом Алжиру в 1954–1962 рр. вдалася та ж Франція.

Тому, посилаючись на споконвічний досвід предків, П. Балей дає таке потрактування «московського інтересу» в Україні (1992. — с. 455): «Коли твій ближній дивиться на тебе як на свій хліб із салом, тобі не поможе ні християнська любов, ні спільна ідеологія, ні спільні батьки та родичі, ні навіть той факт, що ти колись вивів був цього байстрюка в люди; вся надія твоя на здоровенну ломаку в твоїх дужих і добре заправлених руках». Це завжди добре усвідомлювала чимала кількість визначних синів українського народу, зокрема Симон Петлюра. Розуміючи, що саме «на боротьбу з московською небезпекою треба звернути головну і виключну увагу», він закликав: «Не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках» (Симон Петлюра... — 1959. — с. 32). Та, на жаль, інша частина не менш визначних діячів України (а саме вона у той відповідальний момент відтворення Української держави утримувала державне кермо), перебуваючи у полоні політичних ілюзій щодо справжніх інтересів більшовицької Росії в Україні, не усвідомила цього застереження, і доленосний шанс, наданий українському народові історією, був вкотре змарнований — Україну надовго оповив кривавий морок новітньої Руїни.

Тим часом і сьогодні, надмірно захопившись отриманою нарешті можливістю самозакохано поновлювати своє, — справді славне — минуле, ми, схоже, не звертаємо належної уваги на те, як наша колишня метрополія все брутальніше вдається до відновлення своїх анексіоністських замірянь, спрямованих на реінтеграцію «братніх зв’язків», а по суті — на реставрацію «єдинонеділимої». І вельми успішно робить це як у царині економіки (одну із найважливіших галузей будь–якої держави — енергетичну — практично посаджено на сировинну російську «голку», до інших теж простягають руки), так у царині ідеології, про що свідчить практично повна окупація нашого інформаційного простору, та духовності — досить згадати катастрофічний стан українського книгодрукування. В Україні ж, незважаючи на те що як перший, так і другий Президенти України зовсім не новачки в ідеологічній царині, цій надзвичайно важливій галузі державотворення на державному рівні практично не приділяється уваги.

Узагалі, шокуюча державницька бездіяльність новітніх українських можновладців перед лицем загрозливого погіршення стану саме української нації — і це у власній державі! — є просто незбагненною. Здавалося б, саме їм, на відміну від пересічного обивателя, який звик постійно перебувати під чиєюсь «рукою», такий розвиток подій несе реальну небезпеку втрати того п’янкого «суверенного» статусу, яким вони неподільно володіють нині, й поновлення васальної залежності від колишніх московських зверхників. Та, схоже, чимало з них про це якраз і мріють.

А як же іще слід вважати, скажімо, все оте блюзнірство довкола відновленої під омофором московської УПЦ святині українського народу Свято–Успенського собору, свого часу висадженого у повітря за вказівкою Москви? На думку мимоволі спадає Довженкове: «Наші дурноголові генерали, що були колись унтерами, і нині ними залишились» (1995. — с. 266). Московськими, додамо, унтерами, які у своїй під–панковій запопадливості зважилися на те, на що не дерзнув навіть безжальний україножер Сталін, — вдалися до спроби знищити українців, за моторошним висловом його попередника, «як клас», вилучивши з нових українських паспортів навіть згадку про таку національність (паспортів, до речі, заповнюваних невідомо з якої радості двома мовами — українською і мовою... сусідньої держави).

То що ж — «справа Леніна — Сталіна», справді, як нам упродовж десятиліть методично вбивали в голови, все ще «живе й перемагає», і з нас знову робитимуть таку собі, за висловом академіка В. Войтенка (1996. — с. 8), «зденаціоналізовану “бикоморду м’ясомасу”, лише й придатну хіба що для того, щоб звично “вилаштуватися по команді “струнко”»? Наявність подібних намірів не викликає сумніву. Однак, як переконливо свідчать численні листи, що хвилею обурення вихлюпнулися на шпальти українських ЗМІ, значна частина українського суспільства не хоче жити «без роду–племені». В «Українській газеті», яка опублікувала десятки й десятки таких листів, ветеран війни М. Міщенко з Київщини попереджає, що внаслідок цього «самогубного процесу» ми станемо «просто населенням, яке втратило етнічну самобутність та історичні корені нащадків Київської Русі». Саме в цьому, на думку колишнього воїна, «дуже зацікавлені наші так звані “старші брати”», для яких незалежна Україна «стала кісткою в горлі». «Страшнішою за Чорнобиль» вважає цю «добре сплановану» акцію пенсіонер 3. Косар із Тернополя. «У паспорті обов’язково має бути зазначена національність! — вимагають автори колективного листа з Роздольної, що на Одещині. — Безнаціональної України просто не може бути» (Президент теж... — 2000).

Як бачимо, українці вже не згодні знову стати тими піддослідними дрозофілами, з яких кремлівські «генетики», покладаючись на всемогутність виведеного ними «гена» інтернаціонального братерства, впродовж багатьох десятиліть наполегливо намагалися наштампувати потрібну кількість безликих «гвинтиків», а з так званих братніх народів утворити «нову історичну спільноту — радянський народ». Попри величезні зусилля, Москві так і не вдалося повною мірою впровадити в життя той грандіозний задум, сама тільки спроба реалізації якого призвела до загибелі десятків мільйонів людей, до винищення десятків народів. Але, схоже, декому в Україні й досі жадається підхопити цю естафетну паличку із рук дещо ослаблої метрополії...

Безперечно, із сусідами треба жити у мирі й злагоді. Та досить уже покладатися на оте позірне «братерство» і пов’язані з ним нездійсненні надії. Цивілізоване світове співтовариство, не надто переймаючись з’ясуванням родинних зв’язків чи їх відсутністю, давно вже кладе в основу своїх стосунків обопільну вигоду при взаємній повазі, і це, як незаперечно свідчить історія, значно надійніше, аніж найщиріші запевнення у братерських почуттях.