Розділ «35. Міф про «братську безкорисливість» та особливі надії на російських демократів в «українському питанні»»

Поширивши відоме висловлювання М. Чернишевського щодо ставлення російської літератури до малоросійської (Животко, 1936. — с. 6) на російську демократію взагалі, можна стверджувати, що остання, в переважній більшості своїй, ставилася до України іноді з чванливою усмішкою, а іноді й просто вороже. Згадайте, як пишалися собою московські інтернаціоналісти, допомагаючи вивільнятися з–під колоніального ярма індусам, латиноамериканцям чи народам «чорної Африки», але варто було «своїм» українцям забагнути й собі звільнитися від московської кормиги (до чого свого часу закликав і Ленін)... інтернаціоналізм як вітром здуло! Та й нині в «українському питанні» російська демократія частенько дотримується тих самих засад, що й націонал–шовіністи, хоча, як зазначалось у згаданому прогнозі Християнсько–демократичної партії України, «прояви це має різні — через відмінності в освіті, інтелекті й вихованні»[143].

Як повідомляє соціолог Фонду «Общественное мнение» (Москва) Т. Кутковець (1993), ще «з того самого моменту, коли тодішній прес–секретар Б. Єльцина вперше голосно й недвозначно виголосив погрози на адресу України», вона очікує, «що пролунає зважена і, головне, розсудлива відсіч російського інтелігента тим безвідповідальним і, хотілося б думати, не свідомим того, що творять діячам, хто систематично і завзято розпалює, м’яко кажучи, неприязнь до України, її влади... її народу». Але, на жаль, цього й досі не сталося, бо російська інтелігенція ніби в рот води набрала.

І то не дивно, оскільки, як доводить доктор історичних наук В. Сергійчук (Чому мовчать... — 1993), «російські демократи повну свободу мислять тільки для себе, а українцям рекомендують жити в рамках дозволеного. (Проте й українська інтелігенція, спостерігаючи, як упродовж кількох років вищі керівні органи нової української держави утримують «в рамках», а фактично усувають від повнокровної участі у державотворчих процесах на теренах Кримської автономії кримськотатарський народ, теж не поспішає виступити єдиним фронтом на захист зневажених прав цього багатостраждального народу.

«Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації», — застерігав ще на початку нинішнього століття один з ідеологів українського націоналізму М. Міхновський (там само), бо коли «демократія пануючих націй... стане при державній владі, тоді сподіватись на співчуття до поневолених можна ще менше...» Слушність цієї застороги свого часу вповні підтвердив тодішній голова нашого парламенту О. Ткаченко, який, вітаючи у сесійній залі М. Джамілєва з приводу нагородження останнього медаллю Нансена (Національне радіо, 14.10.1998), назвав його «головою кримськотатарського населення». Що це — випадкова обмовка, політичне невігластво чи тривожний прояв новоявленого українського шовінізму?

А чи можливо, взагалі, створити такий собі «лакмусовий папірець», який давав би змогу безпомильно виявляти суспільно небезпечне збочення свідомості? У західних країнах таку роль відіграють різноманітні тести. На жаль, такої всеохопної та широко розповсюдженої системи тестів у нас — і з цілком зрозумілих причин — поки що немає. Однак деякі цікаві пропозиції у цьому напрямі вже з’являються. Зокрема, головний редактор популярного московського журналу «Огонек» Л. Гущин, усвідомлюючи низький ступінь підготовленості широкого російського загалу в цих питаннях, спочатку, як мовиться, вводить читача в цю проблему, використовуючи для цього найпростіший і водночас максимально ефективний метод аналогій. Тож спочатку пан Гущин (1995) наводить випадок, що стався із його попередником у редакторському кріслі В. Коротичем на єдиній зустрічі останнього з видатним борцем за громадянські права негрів у США Мартіном Лютером Кінгом. Під час зустрічі Коротич, підійшовши до Кінга, «почав розповідати, як йому подобаються ідеї расової рівності Кінга. Той довго слухав, а потім, жестом руки перервавши Коротича, несподівано запитав: “Ваша дочка виходить заміж за негра. Ваша реакція?” І зачекавши кілька секунд, поки Віталій Олексійович розмірковував, якою ж буде його реакція, повернувся й різко пішов геть. Такий от у нього був жорстокий тест на расизм. Вочевидь, мало–хто витримував перевірку...»

А далі Л. Гущин переходить до конкретних пропозицій: наголошує, що, «регулярно читаючи російську пресу, слухаючи радіо і переглядаючи телепередачі, дуже хочеться інколи запровадити якийсь... тест на шовінізм», і пропонує «запитувати, приміром, у розпал просторікувань щодо інтернаціоналізму, одвічно нам притаманного: “Київське телебачення переклало “Санта–Барбару” на українську мову. Ваша реакція?” І почувши розгублений сміх, обертатися і йти геть».

Переконаний, що й серед новітніх російських демократів мало хто витримав би навіть такий м’який тест. Не витримав його й сучасний російський «месія» О. Солженіцин, який, видаючи себе за «ледве не наполовину українця», заперечує навіть саме право України на незалежність. У своєму репортажі з Риму О. Пахльовська («Радіо «Свобода», 31.10.1994) навела оцінки італійських журналістів та політологів щодо відомого виступу О. Солженіцина в Державній думі Росії. Його імперсько–шовіністичну позицію вони прямо назвали «антиісторичною і агресивною», не вбачаючи «особливої різниці між Солженіциним і Жириновским». Схоже, що «загадковість» образу новоявленого російського «пророка» поступово розвіюється навіть в очах західних демократів, а натомість усе виразніше проступають огидні риси пересічного російського шовініста–імперіаліста...

«Я поважаю Солженіцина, — пише доктор філософії з Москви О. Ціпко (Если нация... — 1992), — але у нього, як у росіянина, не видно почуття відповідальності за долі народів, яким Росія перебила історичний хребет, насильницька примусила до життя та розвитку в рамках чужинецької культури. Як так можна! Спочатку насильно прив'язати до себе, а потім, виснаживши їхні життєві й культурні сили, відштовхнути від себе, полишити їх самих рятуватися в круговерті світової геополітики». Та якби ж то хоч так, а то ще й робить усе, аби втопити колишніх «братів» у тій круговерті (Лукінюк, 2000. — с. 118, 307–308), якщо не погодяться й далі визнавати верховенство Москви.

Намагання Москви будь–що — хай і «з чорного ходу», як зазначав згаданий М. Стуруа, — відтворити імперію не лише не минають, а, навпаки, посилюються. За таких обставин, на мою думку, варто б і Україні скоригувати свою «лінію», бо, як наголошував, здається, той же Досгоєвський, коли змінюються обставини, не міняти своїх переконань — просто злочинно. Численні «зазывалы» до відновлення колишнього СРСР, зокрема чільник першого дітища цих намагань — свіжоспеченого ССР — О. Лукашенко, закликають колишні «братні республіки» форсувати інтеграційні процеси, щоб об’єднаними зусиллями успішніше вирішувати наболілі проблеми.

Звичайно, спільно — легше, однак лише за умови, що процес об’єднання зусиль для розв’язання конкретних економічних проблем не підмінюватиметься відновленням перерваного процесу «злиття» у пам’ятному ще загальносоюзному бараці, роль капо у якому звично перебере на себе Росія. Тож коли вона так чи інакше «розв’яже» собі руки з чеченською проблемою, навряд чи Україні вдасться надовго зберегти проголошену цноту позаблоковості (та й негусті інвестиції в українську економіку, можливо, не в останню чергу спричинені зримою ненадійністю становища України, зумовленого практичною її незахищеністю — особливо після добровільного ядерного роззброєння, на тлі посилення агресивних зазіхань над усяку міру озброєної сусідки).

А тому, як мені здається, краще б невідкладно почати реалізацію конкретних заходів, спрямованих на майбутній вступ України до Північноатлантичного альянсу, що є чи не єдиною реальною можливістю убезпечити себе від втягування в іншу орбіту, до іншого військового альянсу (а якими б мали бути дії України, якби — не приведи Господи, — наша амбітна сусідка нараз довела свої стосунки з кимось із численних її сусідів чи навіть «суб'єктів федерації», як у Чечні, до стану збройного конфлікту, а ті — на війні, як на війні — наважилися б завдати удару по місцях базування російського Чорноморського флоту, себто по українській території, — важко навіть собі уявити!). Та якщо перебування в НАТО ще нікому з його членів не зашкодило, а багатьом, навпаки, ще й реально допомогло модернізувати свої збройні сили відповідно до сучасних вимог, то належність до Варшавського (фактично — Московського) пакту декому так вилізла боком (досить пригадати «виховні» військові заходи Москви супроти Угорщини чи колишньої Чехословаччини), що вони, як тільки ослабли «братні» обійми Москви, прожогом кинулися шукати захисту під північноатлантичною «парасолькою».

На ще одній особливості ставлення російської інтелігенції до українства наголошує Г. Федотов (1988. — т. IV. — с. 208): «Російська інтелігенція в минулому і тепер несе один гріх перед українським відродженням: вона його не помічала... Наше невігластво у всьому, що стосується минулого України, і тепер вражаюче. Звідси неминучі необережність і навіть брутальність у трактуванні нами українських питань, — надзвичайно небезпечні для майбутнього». Ось як потрактовує причини цього явища сучасний дослідник І. Лосєв (1999): «...протягом століть російська свідомість живилася у своїх уявленнях про Україну не реальними фактами, а своїми фантазіями на українську тему», до того ж покрученими узвичаєною «схильністю російської свідомості бачити Україну не такою, якою вона є, а такою, якою її хочеться бачити», що, на думку автора, зумовлене саме «невіглаством» та перманентною «упередженістю» свідомості росіян щодо всього українського.

Не менш небезпечною для налагодження взаємин між двома країнами є й незмінна, глибоко закорінена у свідомості росіян опозиційність до всього українського, непохитна апріорна впевненість у його безперечній «хибності», а звідси — непогамоване бажання будь–що переробити тих «хитрих» та «упертих» українців на свій лад...

Створюється враження, що ці хворобливі ревнощі росіян щодо їхніх «молодших» братів уже просто в них у крові. Навіть людина такої нелегкої, без перебільшення — трагічної, долі, як генерал Власов, котрий і сам скуштував принизливо–безправного життя в німецьких приймах, і той «виступав проти ідеї гарантування політичних свобод неросійським народам СРСР» (Гунчак, 1993). Атавізми колишнього старшобратства, звичайно, виявляються не лише щодо українців. Ось, приміром, як нервово відреагував популярний московський часопис на «прорумунську» спрямованість політики Президента Молдови М. Снєгура (Клаусов, 1996): «...Саме ця людина, котра повинна з кров'ю (? — М. Л.) відстоювати ідею молдавської державності, переконує молдаван, що вони — румуни... намагається перекувати спільноту “молдавський народ”, що історично утворилася, в дітей “матері Румунії”». І це роздратування цілком відповідає логіці метропольного мислення: жодній із колишніх колоній не вільно обирати собі «нового “старшого брата”», допоки існує «старий», а тим більше коли він сповнений намірів відновити російську імперію...

Це вже навіть не звичка — такою цілеспрямовано покрученою століттями формували саму російську ментальність щодо України і українців. Певно, ї. Драч мав–таки всі підстави у статті «Важкі уроки українства» (1993) дійти гіркого висновку, що «у Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

І справді, поки що не схоже, щоб у сусідки був інший інтерес: Росія й далі, як зазначає у своїй статті в «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» директор програм міжнародного життя «Громадського російського телебачення» О. Пушков (1997), «докоряє США у підтримці України, її зухвалих національних позицій із численних питань безпеки» (виглядає так, начебто Україна зухвало зазіхає на російську територію). І докорами, звісно, не обмежується. Ось лише один приклад на доказ цього. «Схоже, довести неможливість створення Україною власного військового флоту... — це одне з основних завдань, поставлених російським військовим керівництвом та командуванням ЧФ від перших днів утворення незалежної Української держави... По суті, всі проминулі чотири роки йшла “неоголошена війна”, в якій використовувалися всі засоби від стеження спецслужб за українським флотом до тактики “випаленої землі”... В міру скорочення Чорноморського флоту такої “випаленої землі” ставало все більше... На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, та картина, залишена після відплиття флоту (наводиться, зокрема, приклад розграбування гарнізону Мирний, де мешкали майже виключно сім’ї моряків того ж таки Чорноморського флоту. — М. Л.), — гірке свідчення того, що відходили зовсім не “стратегічні партнери”» (Алексеенко, 1995).

Не змінилася поведінка РФ і після ратифікації так званого великого договору між Україною й Росією: остання продовжує демонструвати «особливі» підходи, за яких «інтереси колишніх радянських республік завжди утискаються на користь Росії в порівнянні з тим, як це було б за цивілізованого вирішення питання в оперті на міжнародне право» (Пидлуцкий, 2000). Так, хоч стаття 2 згаданого договору і підтверджує непорушність державних кордонів обох країн, якими визнані адміністративні кордони, котрі існували між ними на момент розпаду СРСР, Росія відмовляється в Азовському морі «провести кордон т. зв. серединною лінією, рівновіддаленою від берегів обох держав... відповідно до практики, що існує у світі», натомість пропонуючи «якийсь химерний режим “спільного використання” всієї акваторії моря». Ба більше — вона вже діє відповідно до цих підходів: «російські прикордонники в односторонньому порядку затримували й здійснювали огляд українських суден на Азові».

Ось «лише один із багатьох прикладів: 17 вересня 1998 року російський прикордонний катер за 2 милі від українського берега на траверзі гирла Міуського лиману затримав українське судно ПТС–185» (порт приписки — Маріуполь). Так само свавільно поводиться Росія й щодо головного фарватера у Керченській протоці, який пролягає у внутрішніх водах України. Проходячи ним, «російські судна відмовляються сплачувати канальний збір». Важко уявити подібну поведінку російських структур щодо інших суверенних держав. А ось «у стосунках з Україною Росія явно сповідує принцип: що моє — то моє, а що твоє — то наше» (там само)...

І вся ця конфронтація, як наголосив у своєму інтерв’ю тижневику «Зеркало недели» (06.01.1996) командувач ВМС України віце–адмірал B. Безкоровайний, — «це конфронтація цілеспрямована, це дії сил певної політичної орієнтації — антиукраїнської, шовіністичної спрямованості». І жодні слова чи посилання на декларовану «братськість» тут не допоможуть, бо, як відомо, будь–яка критика дуже слабо й ненадовго здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника з його запеклим українофобством та незнищенною вірою у «богообраність» Москви. Тож зовсім не на порожньому місці ще 70 років тому М. Хвильовий дійшов невтішного висновку (1995. — с. 738): «Хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському».

Ось лише один приклад такого «оновленого» подання в сучасній Росії добряче запліснявілого історичного матеріалу півторастолітньої давності, як цілковито втратив свою історичність, надто з огляду на те, що від початку він був здеформований важким котком великодержавної ідеології Російської імперії. Нещодавно в Москві у серії «История России для детей» було перевидано — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання. Це взайве підтверджує, що і в новій Росії при висвітленні історичного процесу часто–густо послуговуються не об’єктивністю, а все тією ж сумнозвісною імперською доцільністю.