Розділ «27. Міф про те, як Хрущов Україні Крим «подарував»»

• доручити Міністерству промисловості будматеріалів «закінчити в 1954–1955 рр. будівництво Керченського і Балаклавського цегельно–кирпичних (так у цитованій стенограмі. — М. Л.) заводів, а також розпочати реконструкцію Феодосійського цегельно–черепичного заводу і будівництво нового гідровапнового заводу»[114];

• зобов’язати те ж міністерство «відновити Кримський республіканський трест стінових матеріалів»;

• «надати невідкладну допомогу будівельним трестам Кримської області (зокрема, й шляхом «створення потужної проектної організації». — М. Л.)», позаяк цими трестами «повільно ведеться будівництво житлових будинків місцевих Рад, готелів, водогінних і каналізаційних споруд у таких містах, як Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керчі Севастополь»[115]; однією з причин цього було названо «недостатнє забезпечення [Криму] будматеріалами, особливо лісом, металом та цементом». Про прихильне ставлення українського уряду до цих прохань свідчить хоча б те, що «вже до 1958 р. житловий фонд Криму досяг 4333 тис. кв. м, перевищивши довоєнний рівень» (Крым... — 1988. — с. 95)...

Розповівши наостанок, як під час недавнього перебування в Криму перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко, зазначивши «недоліки в усіх галузях господарства Криму», звернув «особливу увагу на благоустрій курортів», зокрема «на благоустрій м. Керч, яке після війни майже лежить у руїнах (і не тільки воно — «до цього часу стоїть у руїнах Ялтинський морський вокзал, повільно ведуться роботи з відновлення й розвитку Феодосійського, Керченського і Євпаторійського портів, не будуються пристані в приморських курортах, містах, селищах...» тощо. — М. Л.)», М. Кузьменко наголосив, що «далі з цим становищем неможна миритися». А тому — «просимо уряд [України] вжити заходів...»

Тож знаний дослідник цього питання А. Свідзинський (1993) мав цілковиту рацію, стверджуючи, що саме завдяки «мудрій та послідовній національній політиці партії й Радянського уряду» замість сподіваної всесоюзної здравниці Україна отримала «спустошений, голодний край, населення якого скоротилося в 3,7 рази» у порівнянні з довоєнним часом, а зазначена передача Криму до складу України — то, по суті, був «єдиний спосіб вирішення кримської проблеми в умовах, що створилися».

Певно, таки добряче припекло із тією Тавридою, якщо вже ненаситна у своєму експансіонізмі Росія змушена була добровільно відмовитися від такого ласого «кусня», ба більше — для обґрунтування цього рішення російське керівництво навело «мотиви, — наголошував старший науковий співробітник Інституту для вивчення СРСР у Мюнхені професор О. Юрченко (1971. — с. 372), — ніколи перед тим не згадувані...»

Не дивно, що добре обізнані із справжнім станом справ партійні керівники Криму радо підтримали передання півострова до складу України. «Ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР про приєднання Кримської області до України, — засвідчив згаданий партійний секретар Моїсєєв (назв. док. — Арк. 128), — є значною подією в житті нашої області. Указ відповідає життєвим інтересам трудящих Криму, тісно пов'язаного економічно з Українською РСР», і далі: «Ми сподіваємось, що ЦК Компартії України і Рада міністрів республіки розберуться зі станом справ і нададуть нам реальну допомогу». А перший секретар Кримського обкому КП України Д. Полянський, зазначивши у своєму виступі на II (травневому 1954 р.) Пленумі обкому (АД: Стенограмма II Пленума... — 1954. — Арк. 28), що «трудящі Кримської області рішення про передачу Кримської області Україні зустріли з особливим вдоволенням», висловив переконання: «Крим у складі України розвиватиметься ще швидше».

І ці надії вповні справдилися. Тож насправді «приєднання Криму, — наголошує О. Субтельний (1991. — с. 434), — звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету»...

Уже через півроку згаданий Д. Полянський у своїй доповіді перед обласним партійним активом (АД: Стенограмма областного... — 1954. — Арк. 4) повідомляв: «Крим тепер отримує велетенську допомогу від усіх міністерств і відомств України... Яскравим свідченням величезної допомоги, турботи та уваги є й останні рішення: виділені Радою Міністрів [України] капіталовкладення майже в чотири рази більші, ніж за попередні три роки... Заходи, намічені в постанові ЦККП України і Ради Міністрів [від 26 липня 1954 р.], охоплюють всі міста Кримської області (окрім Севастополя, який і в Україні проходив окремим рядком. Секретар Севастопольського міськкому КП України Павлов, наголосивши, що ця «постанова має величезне політичне і господарське значення для подальшого розвитку [Кримської] області», зазначив, що пропозиції обкому й міськкому партії щодо перспектив розбудови Севастополя «перебувають на розгляді в ЦК КП України» — там само. — Арк. 45–46. — М. Л.)». У своєму виступі на сесії Верховної Ради згаданий М. Кузьменко зауважив (Виступ... — 1954. — Арк. 233), що видатки на освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в 1954 р. зростуть на 24 млн крб., а капіталовкладень в охорону здоров’я й народну освіту «в 1954 р. передбачається втричі більше, порівняно з 1953 роком».

Про сільське господарство теж не забули. Зокрема, у липні 1954 р. сільгоспвідділ ЦК КПУ доповідав секретареві ЦК Кириченку про підготовку пропозицій щодо ліквідації «великої заборгованості (190 млн. крб.) колгоспів Кримської області перед державою» (не українською, звісно, — вона тільки перебрала на себе чужі борги), про вирішення питання «недостачі добрив, отрутохімікатів і садових обприскувачів у Кримській області» тощо (АД: Про виконання доручень... — 1954. — Арк. 95–98).

Населення Криму теж радо вітало передачу Криму Україні, сподіваючись на краще. «Трудящі міста–героя разом з усім народом нашої Батьківщини, — йшлося, зокрема, у газеті «Слава Севастополя» за 29 квітня 1954 р., — підтримують цей історичний акт і не пожаліють сил...» — і т. ін., як тоді велося.

Ось у такому, прямо сказати, безвідрадному стані перебував «подарунок», яким порадували Україну — доведеться їй ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї... І таки вивела, наділяючи його усім, чого й самій на той час не вистачало. Одне тільки розв’язання проблеми водопостачання чого варте!

«Перекривши Дніпро біля Каховки, — зазначає В. Галушко, — відселивши тисячі людей з рідних місць, затопивши найплодородніші заплавні землі, Україна дала Криму воду, електроенергію, численні матеріальні ресурси... обділяючи засобами інші регіони. На півострів з України поїхали переселенці — хто добровільно, хто примусово. Їх селили у найменш придатні місця...» До того ж «українські переселенці негайно ставилися на облік у КДБ. Особісти часто навідувалися в місця їх поселення для виявлення “бандерівщини”». Завдяки таким заходам з боку України уже «невдовзі здійснилася мрія Хрущова перетворити Крим у край садів та виноградників. Розвивалася також промисловість... Крим ожив».

А от на думку визначного розігрувача кримської «карти», депутата нинішньої Державної думи РФ К. Затуліна (1995), Росія саме тому і має більше «права» володіти Кримом, що вона «приєднала Крим залізом і кров'ю», а Україна — усього лише «внаслідок змови політбюро і війни чорнил». Тож саме ця обставина, переконаний «думець», і «є темною плямою в історії Криму і України. Хоч як би хто намагався це пояснити (те, що Крим приєднано не «залізом і кров’ю». — М. Л.), внаслідок нелегітимного рішення, не спитавшись російського парламенту».

Ото вже диво! Виходить так, начебто рішення про передачу Криму до складу України і внесення у зв’язку із цим відповідних змін до Конституції РРФСР ухвалювала не цілком легітимна на той час Верховна Рада РРСФР, а, скажімо, виїзна сесія парламенту Зімбабве, проведена за такої нагоди у Москві. Може, комусь забагнеться, щоб Україна мала шоразу наново питатися згоди у кожного новообраного складу російського парламенту, аби потверджувати «легітимність» рішень усіх попередніх парламентів? Та, може, і спиталася б увічлива Україна, та, на біду, згаданого парламенту на час того передання, як то кажуть, навіть у проекті не існувало, а от його попередниця — не виключено, що у запалі «правдолюбства» цей добродій і її оголосить нелегітимною — Верховна Рада РРФСР не те шо погодилася — сама, як ми переконалися, просила про це. Однак це не завадило московському письменникові Ю. Кублановському (1998) сьогодні назвати «історичний акт» передачі — як його сприйняли тоді «трудящі міста–героя» — «одним із найбільш розмашистих комуністичних злочинів».

Та що вже дивуватися цим аматорам від історії, коли навіть фахові історики — і то не чужодальні, а свої — й собі затято блукають у цих двох «березах». Ось, наприклад, якої загнув професор Севастопольського державного (!) технічного університету В. Поляков (1998. — с. 18–19): «Крим і Севастополь, як споконвічно російські землі, незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...» Тут ані правди (цей автор, як і переважна більшість подібних «дослідників», взагалі не надто обтяжує себе бодай якоюсь аргументацією), ані логіки. Ну дійсно, якщо вже «передали без Севастополя», то яким боком сюди ліпиться оте «незаконно передані... Крим і Севастополь»? Про таких «свояків» народ каже: ще кілька таких–от своїх, то й ворогів не треба...

Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму чи Севастополя вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники «справедливості» такий собі нульовий варіант: а давайте–но, брати–українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам, усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування дійсно йшлося — просто забирали) Росії. Як то кажуть — ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та — боронь Боже! В тім–то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто не згадує й згадувати не збирається...

Лишень одна, глибоко шанована мною за це, «центральна» московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, «ненульової», постановки «виникло питання про території, відрізані від республіки як компенсація за подарований у 1954 році півострів. А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської Курської областей. Усього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму» — таким чином, передача Криму може вважатися лише незначною компенсацією за оті «райони» (насправді «відрізання» тих земель сталося значно раніше — докладніше про це йшлося вище). Ось така постановка питання, як на мене, була б конструктивнішою, ніж теперішня, котра більше схожа на великодержавницький варіант реалізації знаменитого принципу «справедливого» розподілу, убезсмертненого Попандопуло: і моє — мені, і твоє — мені. Дуже вже до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто грабіжництва, деяким нинішнім діячам.

Цікавою видається й позиція англійського тижневика «ЕКОНОМІСТ» щодо кримських домагань Росії: «Претензії Росії на Крим не можна вважати благородними, бо ці землі були анексовані Російською імперією у кримських татар. Хоча Крим не є незалежним, вже зараз (тобто у складі української держави. — М. Л.) він має більше автономії, ніж Шотландія, Баварія чи Каліфорнія. Можна зрозуміти прагнення Києва зберегти існуючі кордони, аби запобігти виникненню небезпечного прецеденту, який становить загрозу і для Росії. Якщо росіяни мудрі люди, вони мають порадити своїм друзям в Криму насолоджуватись автономією і забути про незалежність» (Україна, Європа, світ. — 1994. — 16–23 лютого.

А таки справді, мудрі люди мали б пояснити їм, що відривати Крим від України (адже «спільність їх економіки» вже визнавалася навіть до приєднання Криму до України, а що вже казати після півстоліття зростання в єдине ціле!) — усе одно, що відірвати від плоду, який перебуває в материнській утробі, життєдайне пуповиння. Та при цьому ще доводити, що від такої «благодаті» позбавлений життєвих соків плід нібито буде набагато краще розвиватися...