Розділ «16. Міф–казочка про право на самовизначення»

І поле, і море»

(«Кавказ»)

Схоже, В. Путіну не дають спокою лаври новітнього «скорювача Кавказу»: йому не забракло цинізму взятися за довершення справи Єрмолова (про існування подібних планів, зокрема «плану Єрмолова і Вельямінова» та «плану [царя] Миколи», пише у згаданій повісті Л. Толстой) і Сталіна — моторошне півторастолітнє коло брутального нищення чеченського народу замкнулося...

Однак згадана «концепція», попри її вражаючий цинізм, не вирізняється оригінальністю, ба більше — існує її історичний двійник чи радше, судячи з його віку — понад півстоліття! — ідейний батько. Його автор брав на себе сміливість стверджувати, що міста, які йому не глянулися, теж не мають жодної цінності, й будь–які «аргументи щодо [їх] значення були [ним] відхилені». Він «непохитно» стояв на тому, аби їх «зрівняти з землею» (щоправда, не заперечував і проти того, щоб «задушити голодом»), шляхом завдавання інтенсивних бомбових ударів. І з тією ж метою: назавжди ліквідувати «центр бандитського (в оригіналі — «більшовицького». — М. Л.) опору», а попутно — ще й «позбавитися від мешканців цих міст», аби не довелось їх «годувати впродовж зими» — відверто й цинічно. Залишається додати, що йшлося у тій «робочій концепції» про Москву і Ленінград, а її автором був Адольф Гітлер (цитовано за книгами: Гальдер, 1971, с. 101, 177, 198; «Совершенно секретно!..», 1967, с. 260; Фест, 1993, с. 244)...

То ж, як бачимо, «одвічну російську проблему» намірилися «зняти» кардинально: за принципом «нема людини, чи то пак народу, — нема й проблеми». Саме на це й спрямоване пріснопам’ятне «злиття націй», адже дратівлива багатонаціональність, якою невідворотно оберталося «збирання» чужих земель, була неминаючим головним болем усіх імперій і врешті–решт спричинювала їх розпад...

Однак подібне категоричне ставлення до вирішення проблем з власними «окраїнами» жодним чином не заважає навіть таким «невеликодержавникам», як О. Солженіцин, вимагати від України поваги до можливого — у разі проведення референдуму з цього питання — волевиявлення навіть не народу, а всього лиш російськомовного населення Криму чи, скажімо, Донеччини. Тут уже і О. Руцькой, що прямо наголошує (назв. пр. — с. 4): «наш ідеал: великодержавна Росія; наша мета: відродження великої Росії... у її природних (? — М. Л.) кордонах», і О. Солженіцин, який заявляє (Выбраться... — 1994), що він нібито «ніколи не хотів великодержавності Росії» — одного поля ягоди. А проголошення — про людське око — опіки щодо «менш просунених» значить для них ще менше, ніж голослівно задеклароване метрополією право цих народів на самовизначення.