Розділ «15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»»

Ще перший давньогрецький «комуніст» Платон, майже дві з половиною тисячі років тому зводячи подумки у своїх знаменитих «Діалогах» «ідеальну державу», в якій розподіл праці мав відповідати «потребам та природнім задаткам» її громадян, усвідомлював, що в її основу має бути покладено саме подібний устрій. Передбачаючи наявність у цій державі трьох основних верств — правителів, стражів та простих трудівників, у тому числі й рабів, він був переконаний (Платон, 1971. — с. 226), що «перехід з однієї верстви до іншої (наприклад, якщо «ремісник чи хтось інший, ділок за своїми природніми нахилами... спробує перейти до верстви воїнів, або хтось із воїнів намагатиметься проникнути до складу членів ради чи стражів...» — М. Л.)» повинен «вважатися найвищим злочином». Тож, якщо вже ти народився (радше якщо визнали тебе «мудрі правителі») баобабом, чи то пак ремісником або землеробом, то, як співав В. Висоцький, так і будеш ним, аж «доки не помреш». Саме такий порядок й запровадив лиховісний «батько народів», припнувши робітників до заводів та фабрик, селян до колгоспів, а всіх радянських людей назагал — до певних місць мешкання, визначених так званою пропискою.

Та повернення до тих порядків уже просто неможливе — як неможливо змусити мільйони людей, що вдихнули п’янкого повітря свободи, знову жити у задушній атмосфері союзного бараку. Тож і роблять кілька кроків назад, поступаючись «принципами» та сподіваючись зробити хоч один уперед. Он і чільний комуніст Росії Г. Зюганов, відчуваючи вже явну недостатність ратування за згадану багатоукладність навіть укупі з відмовою від впалого нині в пошані атеїзму, змушений сьогодні визнати (Челноков, 1996), що «марксистсько–ленінська концепція не тільки застаріла, а й багато в чому була хибною». Подібний висновок багато чого вартий!

Не ставлячи собі за мету більш–менш детальний аналіз цього «революційного вчення», спрямуємо лише увагу зацікавленого читача на ще, на жаль, мало відоме в Україні, але надзвичайно грунтовне дослідження американця українського походження П. Балея (1981), вже сама назва якого розкриває як засадничі положення цього вчення, так і методи впровадження його вжиття. Переконливо показавши (с. 78–83) «еклектизм у Марксовій теорії історичного матеріалізму»[60], автор ставить закономірне питання: а, власне, «скільки ж тоді оригінального у Маркса?» І далі, покладаючись на те, як сам Маркс «признається до свого вкладу в розвиток комуністичних ідей», П. Балей доводить відсутність цього «оригінального».

Ще менше оригінального неупереджені дослідники знаходять у Леніна, бо «на ділі Ленін — ідеологічно і програмово — не вніс анічогісінько нового до марксизму в цілій своїй пропагандивній і революційній діяльності... До такої оцінки доходили й переконані марксисти, як–от Герберт Маркузе в одній із своїх праць («Совет Марксизм», Винтедж Бук, 1961. — с. 34) про СРСР: «Ленін не впровадив жодного нового теоретичного концепту, який змінив би структуру Марксової доктрини, ані не випрацював поняття про новий інтернаціональний характер клясової боротьби» (там само. — с. 23). Ленін був практиком марксизму «із здібностями політичного стратега в революційній діяльності, які набагато перевищували здібності Маркса як практичного політика», а тому він дуже швидко збагнув, що «марксизм це, по суті, принцип переваги політичної тактики над ідеологією в боротьбі за тотальну і абсолютну владу і що ідеологія це тільки один із важливих засобів у політичній боротьбі» — за ту ж владу... А величезний обсяг ленінської спадщини, характерною ознакою якої є те, що «на кожний виступ, документ чи послання» певного змісту у згаданому спадкові можна знайти виступ, документ чи послання «цілковито протилежного змісту», на думку І. Бунича (1994. — с. 65), «свідчить радше про незагальмовану шизофренію, ніж про “геніальну гнучкість”»...

«Вірні ленінці» намагаються усю вину за дошкульну поразку комуністичної ідеї звалити на Сталіна, який нібито припустився значного «відходу» від ленінської теорії. А ось який порівняльний аналіз цих чільних провідників більшовизму дають фахівці з точки зору соціоніки (Букалов, 1992. — с. 48–49): «Ленін розробляє теорію і практику збройного захоплення влади в країні й проведення революційних перетворень. Для цього створюється законспірована, підпільна партія, яка потім стане правлячою. Теорія починає впроваджуватися у життя найжорстокішими методами. Сталін перебував у дзеркальних (з точки зору соціоніки. — М. Л.) стосунках з Леніним. Це відносини взаємокорекції. І коли Ленін помер, Сталін став коригувати його дії та систему, що існувала, — у бік ще більш жорсткої централізації, нещадного пригнічення будь–якого вільнодумства. Він побудував свій “макет соціалізму”. На 1937 рік макет на вигляд був міцним — рухався, воював, однак позаяк то був “дослідний зразок”, то й працював він відповідно: для підтримання його життєздатності загинули десятки мільйонів людей»[61].

Так само, як нині запопадливі апологети ленінізму силкуються звалити усю вину за поразку комуністичної ідеї на «поганого» Сталіна, так і західні марксисти всіляко намагаються (Балей, 1992. — с. 160–165) «відокремити Леніна і увесь совєтський марксизм від Маркса» та обґрунтувати «немарксистськість» ленінської революції в Росії, доводячи, що «марксизм у практиці “пролетарської диктатури” скомпрометував себе на теренах Совєтсько'іімперії», а ленінізм, додамо, заплямував «чистий» марксизм. Якого поступу у розвитку суспільства можна очікувати, скажімо, від проголошеної Леніним формули: «Клас пролетаріату дорівнює комуністичній партії, а партія дорівнює радянській державі»! Якщо згадати відоме твердження про те, що в самодержавній Росії існувало два різновиди рабів — закріпачені селяни, що були рабами дворян, та самі дворяни, що були рабами царя, то — за аналогією — у радянській Росії, по суті, було те саме: «прості» радянські люди фактично були рабами партійної (і злитої з нею державної) номенклатури, а самі номенклатурний були відданими рабами генсека, який «за сумісництвом» очолював і державу — прямо чи через цілком підлеглих йому глав уряду та парламенту.

[Ще М. Драгоманов, аналізуючи тактичні методи російських соціалістів, зокрема єзуїтську теорію про те, що мета виправдовує засоби, пророчо передрікав (1906. — с. 385–386), що вона приведе врешті–решт до того ж таки деспотизму, на «останній та рішучий» бій з яким начебто й піднімали народ російські революціонери, оскільки «уже й тепер у деяких колах (маються на увазі так звані «виконавчі комітети». — М. Л.)» виразно видно ознаки тих же «придворних звичаїв: боязкість заперечувати... німування та піддакування». Із часом, завдяки невпинним потугам фактично злитих ідеологічного та репресивного апаратів режиму, ці симптоми набули тотального поширення.]

Щоправда, у цьому Ленін навряд чи суттєво переплюнув і самого Маркса, який у статті 42 статуту Комуністичної ліги, зокрема, задекларував (Балей, 1992. — с. 165): «Виключені і завіщені члени, як також усі запідозрені особи, будуть під наглядом і знешкоджені в ім'я добра Ліги». Як бачимо, обидва класики варті один одного і, як наголошує П. Балей (1981. — с. 22), «суттєвих розходжень між теорією Маркса і її практичним приміненням Леніна немає». І вже тим паче не варто переносити всю вину з комуністичної системи Маркса на постленінського диктатора Сталіна — він є її закономірним продуктом, який лише цинічно реалізував на практиці ті можливості, які дає режим пролетарської диктатури (як колись, так і нині показне піклування нібито про інтереси пролетарів та усіх знедолених є лише зручним прикриттям для компартійної верхівки у справі запровадження необмеженої власної диктатури)...

Біда, однак, утім, що, попри всю свою неоригінальність, марксизм, завдяки потугам численних його апологетів, став не лише теоретичною платформою, а й «інструкцією до дії», яке в руках звичних до крові комуно–більшовицьких «кухарок» стало безжальним знаряддям — скористаймося термінологією М. Волошина — «множення трупів». При цьому в основу цієї «революційної» діяльності з перетворення «старого» світу клався саме згаданий принцип Макіавеллі... Ну, а як виглядає теорія Маркса з точки зору основного критерію істинності, яким марксизм–ленінізм визнає практику? Короткий аналіз цього наводить відомий український історик М. Брайчевський (1993. — с. 6–7):

«Маркс і Енгельс вважали, що соціалізм має прийти на зміну капіталізмові внаслідок світової пролетарської революції. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що ланцюг капіталізму має розірватися в економічно найрозвиненіших країнах (Англія, Франція, Німеччина, США тощо). Цього не сталося...

Маркс і Енгельс стверджували, що перемога соціалістичних сил має спричинитися до відмирання державності. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що перемога соціалізму спричинить небачене піднесення всіх сторін суспільного життя, тимчасом як капіталістичний лад, утративши свої прогресивні потенції, здатний лише гнисти й розкладатися. Дійсність показала протилежне...

Маркс і Енгельс гадали, що перемога соціалістичного ладу забезпечить людству незрівнянно вищий рівень матеріального й духовного життя. Сталося навпаки: соціалістична революція всюди призвела до різкого зниження життєвого рівня, матеріального зубожіння, падіння духовної культури, моральної деградації, до панування брехні й облуди...

Маркс і Енгельс стверджували, що соціалізм буде царством свободи й усебічного розвитку людини–творця. Сталося протилежне. В умовах побудованого соціалізму країна перетворилася на суцільний концентраційний табір, царство страху, терору, знущання.

Маркс і Енгельс вважали, що з ліквідацією визиску людини людиною («соціалістичний» ступінь визиску, навпаки, значно перевищив «капіталістичний». — М. Л.) та класової нерівності зникне проблема міжнаціональних відносин, а натомість утвердиться ніким не обмежений інтернаціоналізм, який у віддаленій перспективі зумовить злиття народів у єдину загальнолюдську націю з єдиною загальнолюдською мовою. Цього не сталося. Навпаки, XX століття минає під знаком націоналізму та національно–визвольних воєн, розпаду великих колоніальних імперій, здобуття народами (великими й малими) державної незалежності».

Зате сталося багато такого, чого безвідповідальні «основоположники теорії та її неофіти», певно, і в моторошних снах не могли побачити! А й справді, чому узбіччя широко пропагованого «шляху до щастя всіх трудящих» всуціль завалено такою небаченою кількістю трупів як «ворогів» того руху, так і самих «ощасливлюваних»? Чому, попри гучномовні заяви більшовиків про те, що саме вони нібито вже вхопили бога за бороду, себто стоять на єдино правильному шляху поступу, той проголошений рух до Правди та Істини супроводжувався небаченими за своєю цинічністю дводушністю і брехнею? Чому замість очікуваних небувалих результатів від «вивільненого труда» апологети марксизму–ленінізму спромоглися — і то в різних кінцях світу — лише на створення однаково нежиттєздатних (і водночас — надмілітарних) економічних систем з небаченим ступенем визиску трудівників? Чому, попри постійні запевнення радянського керівництва про те, що СРСР ось–ось «наздожене і пережене» західні країни у їх економічному розвитку, насправді сталося — зараз це визнає навіть останній генсек КПРС М. Горбачов (1999) — протилежне: «вони обігнали Радянський Союз на цілу епоху»! Чому проголошена побудова «найсправедливішого суспільства» невідворотно призвела до фактичного відновлення рабовласницького ладу у найжахливішому його варіанті, тобто до руху, як влучно підмітив поет–політехнік В. Кравець (Щирого... — 1998. — с. 156), «вперед — у печеру...»!

Перелік цих «чому?» можна нескінченно продовжити, однак відповідь на усі ці запитання самоочевидна: та «теорія» була утопічною від самих її первнів, а тому й не могла дати позитивного результату (тим паче — здатного конкурувати зі здобутками так званої ринкової економіки), незважаючи на нелюдські методи «заохочення», якими широко користувалися її запроваджувачі.

Це, між іншим, визнають навіть зверхники поріділих лав сучасних апологетів збанкрутілого «вчення». Так, у солідному виданні, радше — програмному документі, головним редактором якого, як і личить, виступив Г. Зюганов, колишні інтернаціоналісти, а нині палкі прихильники «російської ідеї» («відновлення Союзу», «слов’янського братерства» — чи будь–якої іншої течії, спрямованої якщо не на повне відновлення імперії у колишніх кордонах, то бодай утримання її від подальшого розвалу), дорікнувши демократам, для яких «слово “комунізм” стало лайливим», переконують широкий загал, що насправді «комунізм — така собі благородна утопія» (Современная... — 1995. — с. 43). Можна б навіть погодитись із їх же твердженням про те, що, мовляв, «людство має потребу у привабливих утопіях». Можна б — якби не та моторошна ціна, котру довелося сплатити тому ж людству за позірну «привабливість» комуно–більшовицької химери...

Якби, не приведи, Господи, комусь спало на думку приймати до реалізації якісь технічні ідеї з аналогічним рівнем їх «істинності», то можна собі уявити, як літали б створені на їх базі літаки та космічні кораблі, як плавали б теплоходи та підводні човни, їздили автомобілі та потяги, витримували навантаження будинки та мости тощо. Щоправда, «щиро певні того, що їм пощастило пізнати закони історичного розвитку», оскільки вони опанували «науку наук», апологети цього «вчення» час від часу вторгалися і в технічні (про соціальні чи економічні й говорити не доводиться: там вони визнавали лише накреслені «основоположниками» догми, нещадно критикуючи відкриті «буржуазними» вченими закони) галузі, згадаймо хоча б Чорнобильську АЕС, зведену «в срок» вікопомним рішенням московського ЦК з повним ігноруванням аргументованих заперечень та попереджень про можливі негативні наслідки вчених АН України. І до чого це призвело!..