Розділ «13. Міф про «исконнорусскость» Криму»

Також різко реагує В. Поляков і на висвітлення колонізації Москвою інших територій, зокрема Сибіру. Попри численних українських авторів, які теж переймалися цією проблемою, історика особливо зачепив невеличкий лист М. Халітова (повністю його опубліковано у ч. 5 журналу «Родина» за 1990 р.), адресований Правлінню Спілки кінематографістів РФ та кіностудії «Мосфільм» у зв’язку зі зйомками фільму про Єрмака, в якому, зазначає В. Поляков (1998. — с. 19), автор «пише про страшне “лиходійство”, вчинене свого часу загарбниками над казанськими татарами, а тепер і сибірськими». «Професійні вбивці, — цитує він М. Халітова, — озброєні вогнепальною зброєю, розстрілювали наших предків як диких звірів, потопили в крові їх спротив. Призвичаєні вбивати всякого, хто зустрінеться, до вбивств “туземців”... ставилися як до тренувань на мішенях. І ось таких людей російський народ у переважній більшості подає як народних героїв, вважаючи загарбання чужих земель і скорення інших народів святою справою, подвигом». Це, пише далі Халітов, “не першопрохідники, а першовбивці”».

Звинувативши авторів, котрі «доходять висновку, що всі біди українців, татар, інших народів» походять від «імперських позицій» Росії, у «незнанні» та «навмисному викривленні» історії, В. Поляков зазначає (там само. — с. 140–141), що й у «минулі, зокрема в 20–30 роки, історики та письменники різко критикували «колоніальну політику російського царизму в Сибіру». Так, «талановитий письменник Артем Веселий (пізніше репресований)», засуджуючи «російську колоніальну експансію», виставляв «дружину Єрмака ледве не збіговиськом звичайних злочинців».

А ось як подають ту ж «дружину» літописні джерела (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 38): того року — а прийшов Єрмак «Сибір воювати року 7089», тобто 1581 р. — учинив цар Іван Грозний багатьом волзьким і донським козакам «утиски великі й вигнання з Волги і Дону. І мали їх кидати до в'язниць та карати на смерть. І через те козаки й отамани з Волги — Єрмак Тимофіїв, 9 отаманів та козаків 540 чоловік — прийшли до Сибірських країн року 7089. Інші літописці пишуть, що закликали їх з Волги Строганови і дали їм... одягу доброго і всяку зброю, і гармати, і рушниці, й своїх людей дали їм 300 чоловік». Як бачимо, А. Веселий не надто й помилявся у своїй оцінці.

Так само, до речі, охарактеризовували «приєднання» сибірських земель історики. Зокрема, пише В. Поляков, «історик В. Огородников у монографії “Русская государственная власть и сибирские инородцы” показав гнітючі картини життя аборигенів Північної Азії у XVI–XVIII ст., показав жорстоке пригнічення їх царськими чиновниками...» (якщо те, що в оприлюдненій у згаданому числі журналу «Родина» статті московського історика М. Нікітіна «Предъявлять ли счет векам?», яку густо цитує В. Поляков, замість ось цього «показав» ужите слово «намалював», можна вважати несуттєвою дрібницею, то вилучене ним же уточнення Нікітіна про те, що Огородников у своїх висновках користувався, «за його ж словами, виключно друкованими джерелами», видається все ж вартим уваги. — М. Л.) Або ще: «археолог та історик О. П. Окладников, майбутній академік, писав тоді, що «скорення народів Сибіру здійснювалося вогнем і мечем із винищенням цілих племен у разі їх спротиву». І подальше доповнення про те, що, мовляв, «пізніше він рішуче переглянув свою точку зору», нічого, по суті, не міняє, бо добре відомо, що саме змушувало радянських істориків різко змінювати точку зору — ми з цим стикалися, наприклад, при розгляді проблеми давньоруської народності. Спричинювали до того зовсім не раптові зміни джерельної бази...

Звернімося до тих же літописів (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 32–34). «І дісталися улуса Карачі (Карача, пояснює літописець, був радником царя сибірського Кучума. — М. Л.)... І сталася там брань немала, і улус було захоплено, і велике багатство захопили й занесли у струги свої. І дісталися Іртиша. Погані же прийшли на берег — одні кінно, інші пішо. Козаки ж вийшли на берег і вчинили брань, загинуло безліч поганих». Іншим разом, дізнавшись, що «царевич (Маметкул, син Кучума. — М. Л.) стоїть на річці Вагаї», Єрмак «послав козаків, вправних у ратній справі. Вони підійшли, напали вночі й побили багатьох... Далі хоробрий Єрмак повоював багато міст і улусів по Іртишу і великій Обі й Назимське містечко узяв із князем і всім багатством...»

Той вандалізм, який чинили загарбники в різних кінцях колишньої Російської імперії, зокрема в Криму та на Кавказі, не піддається людській логіці, та цілком відповідає імперській: зникнуть пам’ятки «старовини», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про власну історію, а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише піддані імперії!

«Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба подбати, аби їх доба й імена канули в безвість», тобто стерти їх час та імена, далекоглядно звеліла Катерина II (Анисимов, 1989). А вже невдовзі, 1764 р., увільнила «від гетьманського чину» останнього гетьмана України К. Розумовського (Указы... — 1779) і відновила функціонування горезвісної Малоросійської колегії під орудою графа Рум’янцева, що, фактично, як наголошувала у примітках до друкованого «Доклада графа П. А. Румянцева императрице Екатерине II 1781 года» редакція журналу «Киевская старина» (1884. — т. 10. — с. 694), означало «підкорення Малоросії військовому режимові Рум’янцева, який управляв нею біля 20 років, нівелюючи її в усіх напрямках...» Так само добе розуміли усю небезпеку збереження історичної пам’яті народу й імпер–більшовики. Зокрема, Л. Троцький у вже згаданій «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» наголошував: «Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам’яті народу назавжди».

Такої ж лінії дотримується й теперішня Російська імперія, дещо обкраяна, але така ж хижа. 15 грудня 1999 р. «члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що виникла під час виконання другого етапу анти–терористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки, і виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу» («...підлягають тотальному знищенню», 2000). Відповідно до цієї концепції, «усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об’єктів укриття бандформувань (а чом би й ні — адже до «бандитів» російські генерали зараховують навіть дітей старше десятилітнього віку... — М. Л.) і підлягають тотальному знищенню».

Як бачимо, «маленькому в.о. Президента» (на той час) демократичної Росії В. Путіну, людині з університетською освітою, не забракло сорому по–варварськи звести руку на те, на що не наважилися замахнутися навіть безжальний Єрмолов і «великий» Сталін. А щоб уже остаточно стерти добу мужніх оборонців рідних гір, передбачено після закінчення військової операції з цієї місцевості «вивезти усі будівельні та інші матеріали». І взагалі, відкинувши вбік фарисейські просторікування щодо материнського піклування матінки–Росії про долю своїх «малих» народів, РБ РФ вважає за необхідне «зробити цей регіон незаселеним (! — М. Л.) і назавжди ліквідувати базис для вирощування нових бандитів і терористів» (читай — усіх чеченців з їх непроминальною жагою до волі), бо це — «в інтересах Росії».

А що ж, власне, російський народ? Він, як писав про страшні часи московської смути О. Толстой (1964. — т. 3. — с. 488), «не тільки не протестував, але наче змовився допомагати йому (тоді — Івану Грозному, під сучасну пору — теперішнім російським «царям». — М. Л.) всіма силами». А тому, як і тоді, «виправдання» вчинкам кремлівського керівництва «слід шукати у співучасті всієї Росії». Як свідчать численні опитування, російський народ з розумінням ставиться до «антитеро–ристичноі» політики своїх зверхників. Тож, як наголошував Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «свідомо чи несвідомо він (вкотре! — М. Л.) зробив свій вибір між національною могутністю й свободою», а тому сам «несе відповідальність за свою долю»...

У своїй руйнівній затятості імперія здіймала руку не лише на історичну пам’ять уярмлених людей, а й на історичну пам’ять загарбаних земель. Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена загарбниками стосовно топонімів півострова, тобто географічних назв поселень, рік, гір, місцевостей тощо.

Топонімія, як відомо, тісно пов’язана і з географічним середовищем, і з особливостями його існування та розвитку. Тож і в Криму вони творилися і закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку. Так, скажімо, грецькі назви давніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з’явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI–V ст. до н. е. (Суперанская, 1995. — с. 18). А столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові, — згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію — «в XII–XIV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму», а давні греки називали півострів Тавридою — за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). У ІХ–Х ст. їх потіснили печеніги (однак Боспор і Тамань залишалися в руках хозарів), аж поки печеніги під ударами Київської Руси «в середині XI століття... пішли у Придунайські степи»), сліди перебування яких в Криму «збереглися у назвах декількох поселень Кангіл з варіантами Кангил, Кангул» — від самоназви печенігів «кангли, кангар».

А, скажімо, назва Володимирівка, певно, пов’язана якось із Великим Київським князем Володимиром, який в 988 році прийшов у Крим і взяв у облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес), аби змусити візантійських імператорів віддати за нього царівну Анну. Після важкої та довготривалої облоги місто вдалося взяти завдяки пущеній на стрілі у стан руських воїв записці, у якій вказувалося, де саме проходять міські водогони. Володимир, перекопавши останні, змусив корсунців піддатися йому. Здобувши місто, повідомляє літописець (Іванченко, 1996. — с. 37), Володимир пригрозив Василію II: «А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (Царгороду. — М. Л.), яко і сьому сотворив». І хоча буквально перед цим імператор, відповідно до усталеної традиції візантійського двору, відмовив французькому королю Гуго Капету, який сватав Анну за свого сина, тут він змушений був поступитися київському князеві (Грушевський, 1994. — с. 499): «царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: “вдасть же за віно (тобто в посаг. — М. Л.) Корсунь грекам...”, як оповідає літописна повість». Ось таким непростим перебігом подій ознаменувався період перебування київського Володимира в Криму. То й не дивно було б, що це відобразилося в топоніміці останнього. Та, виявляється, жодного ставлення до описаних подій та історичних осіб ця назва не має і мати не може, оскільки ще й чорнило не встигло висохнути відтоді, як її, разом з тисячами інших назв, «увічнили» новітні «реформатори» — але про це згодом.

Та найбільше топонімів — і це закономірно — пов’язано саме з татарами, які в 1233 р. вигнали половців з Криму (місто Бахчисарай, село Ай–Даниль, урочище Кара–Мурза, гора Аю–Даг, водопад Учан–Су тощо). А про що свідчать назви Піонерське, Червоногвардійське або, скажімо, Планерське — невже їх вік такий же короткий, як і цих неологізмів? А про що, опріч буйної фантазії автора, говорить назва Чорноморське, адже, як слушно зауважують автори монографії (Суперанская, 1995. — с. 42), «на Чорному морі усі об'єкти чорноморські»...

Топонімічна система [а під цим терміном фахівці розуміють (там само. — с. 49) «єдність топонімів тієї чи іншої території, обумовлену спільністю психології мовного колективу, що її населяє, своєрідною спрямованістю його мислення, спільністю сприйняття навколишньої дійсності...»] твориться упродовж століть і є «строго територіальною». А яким із цих ознак відповідають такі, сповнені колгоспного соцреалізму, штампи, як Кукурудзяне, Лугове, Сінокосне, Овочеве, Танкове, Ударне, Фронтове і навіть Резервне? Хіба що свідчать про убогість мислення їх запроваджувачів, бо територіально ці «топоніми» такі ж «кримські», як і, скажімо, казанські чи рязанські, тобто геть безликі... Як сталося, що «поетика кримських назв, що творилися століттями й увібрала в себе топоніми і грецькі, і тюркські, і українські, й безліч інших мов», була раптом зруйнована майже дощенту?

Розповідають, що масові перейменування в 1944–1945 та 1948 рр. проходили так (Бобровица, 1996). «З Москви Кримському обкомові партії доручили підготувати проект указу. Обком обговорив проблему і доручив очолити роботу найбільш грамотному зі своїх членів — редакторові партійної газети. Той... — відповідальному секретареві. Йому ж передоручити далі було нікому, тож довелося самому сісти за список тисяч нових назв. Коли в пам'яті відповідального секретаря вичерпалися людські імена — Миколаївка, Новомиколаївка, Іванівка, Новоіванівка, Семенівка, Володимирівка (ось як і коли насправді народилася на світ наша стара знайома, до того ж не раз — чотири рази, але де, як переконаємося далі, «далеко ще не межа»! — М. Л.), Петрівка і т. ін., він пустив у дію садово–городну, сільськогосподарську і взагалі географічну тематику — так народилися Овочеве, Городнє, Сінокосне, Випасне, Пшеничне, Кукурудзяне... А потім — Орлине й Соколине, Перевальне й Перевалівка, Нагірне й Підгірне, Синьокам’янка й Червонокам’янка... Коли ж і ця тема була вичерпана, він, переривши редакційну шафу, знайшов військовий довідник, і пішли Гвардійське, Батальне, Героївське, Бастіонне, Партизани, Лазо, Фурманове, Чапаєве... Завдання Москви було успішно виконано і навіть перевиконано». Мета таких масових перейменувань, а розпочалися вони, як відомо, одразу ж після «приєднання» Криму до Російської імперії, полягала «у ліквідації назв, котрі, як історична пам'ять самої землі, нагадували про злочини завоювань та депортації».

Кримський письменник О. Корсовецький провів ґрунтовне дослідження російського та українського, фольклору, яке «показало, що в усіх жанрах російської народної пісні аж до нашого століття топонім Крим навіть не згадується, в той час як в українському та кримськотатарському фольклорі він вживається постійно». Наприклад, лише у відомій думі про Самійла Кішку різні кримські топоніми зустрічаються десятки разів. Як вважає дослідник, «саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони створені».

У наслідок такого руйнування «на теперішній час у Криму [вже] переважають російські назви населених місць», хоча, як відомо, навіть в 20–х роках XX ст. росіяни становили не таку вже й незначну частку населення півострова. Але вже нині, завдяки разючим успіхам ленінської «національної» політики, як наголошено у згаданій монографії з проблем кримської топоніміки, «там мешкає багато росіян». Нестача російських назв чи інтелекту в їхніх поширювачів призвели до того, що останні припустилися просто неймовірних для такої відносно невеликої територіальної одиниці, як Крим, повторень: «за даними 1960 р. в Криму було 5 Василівок, 5 Веселих, 7 Калинівок, 7 Лугових, 6 Підгорних, 6 Широких і т. д.». Зрозуміло, що вивчення цих «нових кримських топонімів» (тепер уже псевдотопонімів), на думку вчених, вже «не становить жодного інтересу» (Суперанская... — 1995. — с. 51), бо вони не утворюють жодної оригінальної, властивої у своїй сукупності лише цьому чарівному куточкові Землі, топонімічної системи.

Та хоча історично утворена система кримських назв і була безжально сплюндрована смертоносним смерчем імперських перейменувань, — як наголошує кримський автор М. Бобровиця (1996), «з карти Криму були стерті 1400 споконвічних історичних міст і сіл. До них слід також додати більше 1000 змінених гідронімів, назв гір, ландшафтних пам'яток, об'єктів» — однак цілковито знищити її так і не вдалося — «мова землі та історії виявилася сильнішою за мову указів»[56]...

Сплюндрувавши благодатну кримську землю та вчинивши безжальну наругу над її жителями, завойовники, наголошує С. Бахрушин, врешті–решт «встановили своє огидне кріпосне право». А от історик–марксист П. Надинський оспівує звільнення саме російською армією якихось «рабів». І це при тому, що, як зазначає В. Возгрін (1992. — с. 279), «жоден серйозний фахівець жодним словом не згадує навіть про окремі випадки рабської залежності у Криму в останні століття історії ханства, не кажучи вже про систему рабської праці...», а згаданий вже М. Волошин саме «золотий вік Гіреїв» важав за період «вільного розквіту» кримської землі, якого вона не знала ані до цього, ні після.