Розділ «7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»»

Таким чином, з легкої руки цих нібито різних та водночас надзвичайно подібних авторів Україні начисто відмовлено у наявності у неї будь–якого історичного коріння на власній землі. Мовби й не має наш стражденний народ жодної причетності ні до своєї землі, ні до її — й своєї — історії. Ото вже, справді, як відзначав якийсь любитель афоризмів, «не народ, а Великий відсутній історії»... Але ж, як слушно зазначає згадана Е. Ільїна (1990), «він живе тут же таки, в Україні, “від часів створення світу”, на берегах Дніпра він родився, хрестився [він, а не Росія; та це жодною мірою не завадило саме в Москві влаштувати бучні святкування з приводу 1000–ліття хрещення Київської держави, а сам Київ при цім був десь збоку. На думку академіка Я. Ісаєвича (1995. — с. 107), це стало «своєрідним апогеєм повного привласнення Росією спадщини старого Києва». — М. Л.] і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь».

Ще уславлений археолог і дослідник історії прадавніх слов’ян, першовідкривач трипільської культури В. Хвойка (1992. — с. 56–65), спираючись на незаперечні наукові факти, отримані внаслідок численних археологічних розкопок, аргументовано (це і «повна стабільність обряду поховання», і «вражаюча схожість антропологічних даних», і така ж «вражаюча стабільність типу... в устрої жител із їхнім інвентарем») доводив, що на території нинішньої України «із доби найглибшої древності» проживає «один і той же... осілий тут... незмінний народ» (виділено автором. — М. Л.).

Дивна річ, В. Хвойка або, скажімо, М. Грушевський ще наприкінці XIX — на початку XX ст. знали про це, а ось на уславлених радянських істориків наче якесь запаморочення впало, ба навіть повна втрата пам’яті... Та час бере своє. Ось і відомий російський славіст академік Б. Рибаков, як уже зазначалося, значно обновив свої концептуальні погляди щодо історії українського народу. «Усвоїй концепції — наголошує Борис Олександрович в інтерв’ю відомому українському журналові (1990), — я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов'янській землі. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив “Слов'янську енциклопедію”, академіка Грекова, історика держави і права Юшкова».

На не менш значимого «кита» історичної науки, якого, на відміну від трьох названих, зовсім вже неможливо запідозрити бодай у найменшому суб’єктивізмі, спирається сучасний дослідник В. Лучик, а саме на гідроніми, які, як зазначає автор (1995. — с. 160), «завжди виявляються надійними і об'єктивними свідками особливостей назначуваних ними об'єктів, часу номінації та етнокультурних процесів, які відбувалися упродовж періоду формування ономастичної лексики на відповідній території. Вони ж підтверджують висновок археологів та істориків про споконвічність і безперервність слов’янського етносу на терені України, а відтак і її корінного населення—українського народу». Та що до того новоявленим «реформаторам» історії! Вони, знай, своєї правлять: тільки «з часів приєднання» до Московії Україна, чи то пак Малоросія, «починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”» (Зубов, 1993).

А от не такий знавець подібних покручів папа Григорій XV у 1621 році, тобто саме у часи, коли, згідно з просторікуванням А. Зубова, «старовинною назвою» України була ще Малоросія, писав (Кучерук, 1993): «приєднана до Польської корони Русь (за «логікою» А. Зубова, тут ідеться про приєднання Московії, оскільки саме її він називає «Руським царством». — М. Л.) вся була схизматицькою», себто православною.

Так само сучасник папи, відомий турецький географ та мандрівник XVII ст., автор десятитомного видання подорожніх заміток Е. Челебі жодним чином не ототожнював русів з росіянами, а тому, як зазначено у коментарях московських редакторів до його книги (1979. — с. 233), «руси Евлії Челебі — це не росіяни, яких він називає московитами (описана тут подорож відбулася у 1666–1667 рр. — М. Л.), а українці».

А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом. Так, у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише: «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя, що зветься гірою, і саме в слов'янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов'ян, що сплачують данину Русам. Вони прогодовуються там упродовж цілої зими, а коли у квітні розтане лід на Дніпрі, вони знову вертають до Києва. Затим добувають, як мовилося вище, свої однодеревки (човни. — М. Л.) і відправляються до Візантії» (Шахматов, 1916. — с. 90).

Утім, і давні руські літописці чітко відрізняли власне Русь від північних земель київської держави і, як уже зазначалося, у своїх письменах ніколи не вживали назви «Русь» щодо північноруського населення. Та й Б. Рибаков (1952), оцінюючи точку зору Д. Лихачова про те, ніби «найдавнішим, основним значенням “Русь” і “руський” є значення загальне, звернене до всіх руських земель і до всього руського народу в цілому», як «украй непереконливу», наголошує на цьому вирізненні «вузької» Русі літописцями. Так, пише він, «Лаврентіївський літопис найчастіше відділяє Володимиро–Суздальську землю від Русі у вузькому розумінні», у Іпатському — існує «і риторичне розуміння єдності Русі... й конкретне уявлення про Русь як південну частину всієї руської єдності», а перший Новгородський літопис навіть «іноді протиставляє його (Новгород. — М. Л.) Русі (Південній)».

Рибаков визначає також часові параметри поняття «Руська земля»: зазначивши, що у вузькому розумінні слова цим поняттям «позначалася тільки південно–східна частина руських земель, Придніпровська Русь», він вважає цілком можливим «віднести виділення “Руської землі” (у вузькому розумінні) як певного історичного цілого до VI–VII ст.». На думку дослідника, є очевидною «невідповідність літописного поняття “Руська земля” в його вузькому значенні історичній дійсності Х–ХІІІ ст. [однак, напише пізніше Рибаков (1982. — с. 86), «пам'ять про цю найдавнішу і мінімальну землю росів збереглася... до середини XII ст., але винятково в місцевих київських літописах; літописці інших міст її вже не пам'ятали». — М. Л.]». «Мусимо визнати, — зазначає далі Б. Рибаков, — що у географічних рамках Руської землі (у вузькому розумінні — від Києва до Курська) у VI–VII ст. вже складалася руська народність, яка виокремлювалася від решти слов'янських племен» (там само).

На такій позиції стояли й відомі російські історики XIX ст. Навіть такий монархічний патріот Росії як С. Соловйов чітко відділяв північну Московію від Русі — наприклад, на с. 107 згаданої книги (1989) читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (року 1157–го. — М. Л.) на Русь». Причину такого виділення пояснює сам Соловйов (там само. — с. 104): «тому що Руссю у власному розумінні цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці (1896. — Кн. 1. — с. 19) він називає її «Київською областю» і характеризує як «Русь у найтіснішому розумінні»]. А. В. Ключевський цілком резонно охарактеризував північні землі, зокрема Ростово–Суздальську, на яких, власне, й відбулося «утворення... великоруського племені», як край, «котрий лежав поза старою корінною Руссю у XII ст. і був більш чужорідним, аніж руським краєм», де «в XI–XII ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» (1904. — с. 358–359)[32].

Не було, певно, жодної плутанини із цим і в простих мешканців Київської Русі. Ось, наприклад, що казали «ростовці й суздальці, й переяславці, й вся дружина у від малого до старого, з'їхавшись до Володимира» (ПСРЛ, 1962. — т. 1. — с. 371) після вбивства А. Боголюбського, зарізаного власними слугами 1174 р.: «...князя нашого убито, а дітей у нього нема, синок його у Новгороді, а брати в Русі, по кого й хочемо послати в свої князі».

Так само, до речі, відділяв «Руську землю» від своїх «вотчинних» земель й сам зверхник Ростово–Суздальїцини, цієї, за висловом М. Грушевського (1992. — с. 191), «свіжої слов’янської займанщини на фінськім ґрунті», А. Боголюбський. Ось, наприклад, як 1174 р. відповів він на клопотання Ростиславичів, аби Роман Ростиславич знову вернувся до Києва княжити: «зачекайте трохи, послав єсм до братії своєї в Русь (можливо, під цією, як зазначав М. Грушевський, «українською “братією”» Боголюбський розумів своїх союзників Ольговичів, що претендували на Київ. — М. Л.): яка мені вість буде від них, тоді й відповім вам» (там само. — с. 203).

Однак ці добре відомі факти анітрохи не бентежать сучасних російських істориків. Вдавшись колись до подібних перекручень, що кричуще грішать проти історичної правди, вони — скористаймося виразом О. Прєснякова — возвели їх у категорію «історичної аксіоми» і так зрослися з ними, що зовсім не помічають їх самовидної хибності. А тому дуже болісно реагують на будь–які спроби ті хиби виправити. «...Зараз у науковій літературі, та й серед широкої громадськості набрала силу думка, — нарікає відомий славіст–мовознавець, член–кореспондент АН СРСР О. Трубачов (1987), — що нібито незручно називати нашу початкову писемність та її мову “русскими”, позаяк то є спільний спадок мови й культури не одних росіян, а й українців та білорусів». На думку вченого, такий підхід є яскравим прикладом того, як, виходячи із правильного засновку, вдаються до неправильних висновків. «Адже Русь Х–ХІ століть, — переконує він величезний загал читачів “Правды”, — сама себе інакше й не називала, а лише Руссю, Руською землею», вдаючи, ніби не знає, що в ті часи Руссю себе називала зовсім не та «земля», на якій пізніше — значно пізніше! почала створюватися сучасна Росія...

А як має сприйняти більш–менш обізнана з історією людина «перли» згаданого раніше А. Ананьева типу (1993, — с. 27): «Орди Чингісхана та Батия, що вторглися на початку другого тисячоліття нашої доби в межі Росії», не кажучи вже про безкінечні підміни історичних назв різних місцевостей знеособленим і штучним визначенням «терени сучасної Росії»? Можна лише із впевненістю сказати, що самі Чингісхан та Батий, як і їхні сучасники, ні про яку «Росію» ні сном, ні духом не відали, бо у певний історичний період будь–які «межі» мали свою, цілком конкретну, історичну назву. Цікаво, а як би відреагував сам Анатолій Андрійович на заяву, скажімо, з мого боку, що, мовляв, 971 р. наш київський князь Святослав водив руських (не плутати з російськими!) воїв не на Візантію, а у «межі» Туреччини, або що року 1552 військо Івана Грозного захопило та зруйнувало столицю Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Казань?

На цю родимку російських істориків — «повсякчасну похибку бачення, яка переплутує всі наші поняття», спричинену тим, що вони порівнюють «свою теперішність не зі своєю минувшиною», а з таким собі «стороннім зразком» на кшталт «тисячолітньої» Росії на підґрунті «спільної колиски» — ще півтораста літ тому звертав увагу згаданий К. Кавелін (1897. — с. 596–597). «Почнемо з того, — наголошував історик, — що ми прожили не тисячу літ, а значно менше». І переконливо доводив це, посилаючись на незаперечні історичні джерела: «Відкриймо перший наш літопис... Укладач його знає малоросіян і перелічує різні галузі цієї гілки руського племені; називає північно–західні галузі того ж племені... але знаменно, що великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер проживають великоруси, мешкають, за літописом, фінські племена... А де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, що проживали в теперішній Росії не згадується ані словом... Із цього цілковитого мовчання слід зробити висновок, що на той час цієї, тепер найчисленнішої... гілки руського племені (далі Кавелін цілком обґрунтовано називає її «молодшою гілкою руського племені». — М. Л.), ще не існувало». Та наважившись на нечуване — «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною (виділено М. П. — М. Л.)», Кавелін, на жаль, «знову сам один серед російських істориків», — наголошував основоположник погромленої у 30–40–х роках XX ст. школи радянських істориків, що поділяли історичну концепцію Грушевського, академік М. Покровський (1943).

А як було ту школу не погромити, коли «помилкові погляди» її засновника, як зазначено у відповідній статті третього видання «БСЭ» (М., 1975. — т. 20. — с. 169), «негативно позначилися на розвиткові» всієї «радянської історичної науки». Чи могло бути інакше, якщо, наголошувалось ще у першому виданні тієї ж енциклопедії, М. Покровський «не дійшов... до розуміння диктатури пролетаріату»? Далі — більше: згодом він уже «заперечує той факт, що більшовизм є спадкоємцем усього кращого, що виробило людство за всю свою історію» — і це корифей історичної науки, специфіка якої полягала в тому (Кон, 1951), аби «служити робітничому класові»! І для того, аби ці небезпечні «збочення у розумінні партійності науки... були викриті й розгромлені», знадобилося «особисте втручання товариша Сталіна» (там само).

І хоча згадані втручання головного фахівця радянської історичної науки вже давно припинилися, сучасні офіційні російські видання, чітко дотримуючись визначеного ним курсу, продовжують рясно навішувати все ту ж «наукову» локшину на вуха довірливого масового читача. «Давня Русь, — запевняє новий московський «Энциклопедический словарь» (Отечество... — 1999. — с. 189), — назва початкового періоду історії Росії (9–13 ст.), що включає епоху Давньоруської держави...» Ба більше — ці «науковці», брутально нехтуючи історичними фактами, й досі намагаються переконати недосвіченого в подібних «тонкощах» читача, нібито «термін “Русь” закріпився за північно–східними територіями колишньої Давньоруської держави...» (там само. — с. 522). Що всіляко намагалися закріпити — безперечно, але не надто успішно, бо, як ми вже мали змогу переконатися, ще й у XVIII ст. Європа визнавала тільки назву «Московія». Однак російські дослідники продовжують видавати подібні покручі за «наукові»...

«Та що тут дивуватись, — зазначає невгамовна Е. Ільїна (1990), маючи на увазі «наукові» викрутаси на кшталт ананьївських, — коли навіть совєтський академік А. Орлов у книзі “Володимир Мономах” (видання Академії наук СРСР, 1946) пише “Русь” — розуміє “Росія”, тобто “забув” академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю стала називатися щойно з 17–го століття...» Просто якась шокуюча (на думку цієї дослідниці, «такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові “помилки” зустрічаються в сучасних російських істориків — знайте: цей історик або невіглас, або так званий великодержавник») необізнаність та забудькуватість! Не звикла до подібних історичних покручів Е. Ільїна («радше математик», ніж історик) слушно зауважує з цього приводу: це і є «той математичний знак — плюс або мінус. Написано “російська”, і все зрозуміло — це “історія Росії”. Якщо ж поставити інший знак, тобто написати “руська”, як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме — історію України. Бо все, що творилося на території України, за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси, все, що написано на території України, “Слово о полку Ігоревім”, Літописи — усе це належить Україні і українському народові».

Як засвідчує Л. Залізняк (1996. — с. 46), «за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології... русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві». А що ж росіяни та білоруси, які, за поширюваною ще недавно імперською міфологемою, вийшли з тієї ж «колиски трьох братніх народів»? Немає жодного сумніву, наголошує історик (там само. — с. 53), «що культурні традиції Київської Русі були важливою складовою підґрунтя російського та білоруського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими нащадками людності давнього Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка (росіяни та білоруси, як відомо, належать до віслянського антропологічного типу, який суттєво відрізняється від динарського, до якого належать українці. — М. Л.) є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах власних етнічних територій. Росія та Білорусія спадкоємці давнього Києва такою ж мірою, якою Франція — нащадок давнього Риму (румуни, нащадки древніх фракійців, настільки «романізувалися», що навіть назвою свого етносу і держави взяли похідну від Риму, однак їм якось і на думку не спало доточити до своєї історії тисячолітню історію Римської імперії. — М. Л.), Сполучені Штати — наступник Лондона, а Мексика та Аргентина — спадкоємці іспанського середньовічного Мадріда».

Зрештою, це просто якась неповага до власної, дійсно російської, історії. Як гірко наголошує В. Новодворська (1993), «хапаючи чуже, ми позбулися свого», а внаслідок, як зазначав М. Грушевський (1991), «історія великоруської народності зостається властиво без початку». Та це й зрозуміло: аби припасувати собі той чи інший «престижний» шмат чужої історії, треба відрізати такий же шмат власної. І через цю хапальну ненаситність до чужого історія Росії ставала все більш схожою на циганську ковдру, суціль зшиту із різноманітних клаптів, сяк–так прикриту накинутим поверх неї мереживом імперських історичних міфів. Та нині, коли горезвісну андерсенівську «голість короля» приховати вже несила, цей шмат української історії — на відміну від так само брутально присвоєних численних українських історичних та культурних пам’яток, що й досі чіпко утримуються Москвою, — буквально вислизає із рук неоімперських істориків, невтримно зменшуючись, немов знаменита шагренева шкіра...