Розділ «Словенія (Юґославія)»

Почесна сальва, друга, третя, по горах відгомін йде, нехай чують убивники, цей великий бій щойно починається, йому ще далеко до кінця. Добре сміється, хто наприкінці сміється. Наш час ще прийде, тоді ми засміємось, засміємось так, що вам у п'ятах стерпне.

Пішов від нас відгомін почесних сальв. Може докотився і крилатим вітром у Карпати, може поніс під селянські стріхи матерям останню вістку, останній привіт, може ці материнські серця в цій хвилині відчули, що їхні буйні сини вже ніколи не прийдуть до них живими…?

Кожний з нас кинув грудку землі в останнім прощанні і біля церковці виросла могила із березовим хрестом наверху. На хресті повішено шелом. Може ця могила стоїть там ще й сьогодні, у цьому малому містечку Велянах, в якому наші збаламучені брати-слов'яни убили своїх братів нізащо, за утопію, в яку сам Тіто перестав вірити пару років пізніше…

Може якась благородна душа покладе на цю могилу китицю троянд, може ця «королівська» з армії генерала Михайловича…

Хто зна, може!

Наказ, що зігнав нас ніччю згори мав дальші наслідки. Ще цієї самої ночі покинули ми Словенію, Веляни, замок, нашого сторожа і нашого орла, маленьку церковцю і біля неї — нашу до болю дорогу могилу. Один день, один день ріжниці і вони були б жили, були б ділили з нами дальше нашу долю і недолю…

Ще одну історію хочу пригадати із нашої кампанії на Словенії. Ця історія доказує, яким слабим тактиком, не згадуючи вже про стратегію, був наш сотенний німець Гансен. Не знаю, яким він колинебудь був артистом, але вояком він таки не був, баста.

Ми знали, що місцевими червоними партизанами командують переважно совєтські партизани, перекинуті літаками на терен Юґославії. Очевидно, що ми хотіли їх віднайти і знищити. Але до цього треба було відповідної людини, щоб таку розвідку взяла на себе, знаючи, що рискує при тому своє життя. І знайшовся один молодий стрілець, волиняк, який згодився добровільно піти на розвідку між партизан. Ціла операція була добре обдумана. Цей стрілець перебрався у цивільний одяг, взяв із собою фінку, а володіючи російською мовою добре, пішов в поблизьке село нав'язувати контакти, як ще один парашутист — партизан із СССР. Це село лежало на захід від замку. Його вибрано тому, що жандармерія і ІЦ знали, що партизани базуються на цьому селі. І тут блиснув стратегічний «геній» Гансена. Ппор. Трач радив повести сотню так, щоб вона була у відповідний час між цим селом і лісом, до якого партизани завжди тікатимуть в разі небезпеки, але сотенний Гансен вирішив, що це буде погано і вирішив він так, на мою думку тільки тому, що ппор. Трач радив інакше. Гансен повів сотню маршовим порядком на північ, так, що між сотнею і селом станула висока, непрохідна гора. Як він уявляв собі комунікацію через цю гору, ніхто з нас не знав і як він уявляв собі реакцію сотні за горою на втечу партизан до лісу в цілком інший бік від гори і по її другій стороні, теж ніхто не знав. Ппор. Трач мав тільки один свій звичайний коментар на всі геніяльні потягнення нашого сотенного актора: к чортам.

Цікаво пригадати, що ще один актор, такого самого калібру, чи радше «артист-маляр» керував цілою німецькою державою в той час і ми бачили наслідки цього керівництва на кожному кроці.

Ще добре не відійшли ми за гору, як із села, в якому оперував наш розвідчик, почулась стрілянина. Сотня завернула з місця і прискореним маршем, а то й бігом влетіли ми в село. З поблизького лісу, в якому власне ппор. Трач хотів заховати на становищі цілу нашу сотню ще досвітком, падали тепер стріли партизан, що цілою громадою втекли туди сховатись від нас. Зі села відстрілювався наш розвідчик. Куля пройшла йому з правого боку, вибивши два зуби, вийшла лівим боком. Говорити він не міг, тільки писав, або показував руками. Отже ввійшовши в село, він скоро натрапив на партизан, кожний же чужий в селі звертає на себе увагу. Почалась розмова, його російська мова і ламана словінсько-сербсько-хорватська мішанина зробили добре враження. Вони однак хотіли забрати його із собою в ліс, може кудись до вищої команди, а він не хотів йти, бо знав, що там допомоги не дістане. Все, що він мав зробити, це викрити їх в селі. Тому він настоював на цьому, що він мусить чекати в цьому ж селі на своїх, які погубились десь навколо в цій околиці. /Під цим оглядом він був цілком правий!/. Колиж партизани стали наставати, зокрема їхній недовірливий провідник, наш розвідчик без надуми потягнув чергою з фінки і почалось пекло. Він ранив кількох із них, але тікаючи, партизани забрали їх із собою, ми знайшли тільки сліди крови, що вели в напрямку лісу. Якби наша сотня була зашилась в цей ліс, була б ціла партизанська група попала нам в руки. На жаль, Гансен цьому перешкодив і хто зна, чи не ті самі партизани пізніше убили нам рій Гриника та забрали із собою кухаря Гусака. Нашого розвідчика зразу відіслали до шпиталя, там він скоро вигоївся і вернувся до сотні ще перед відмаршем до Австрії.

Це був кінець березня 1945 року. Заповідалась нова весна на світі. Але не «весна народів». На Европу сунув із Сходу викликаний Гітлером молох російського большевизму і я не знаю, чи можна іншими трьома словами віддати єхидність, жорстокість і нахабність цього нового ворога людства.

Дня 22 березня ціла армія американського генерала Паттона перейшла Райн, а ще 7 березня перша американська військова частина перейшла цю ріку у місті Ремаґен, здобувши несподіваною атакою непошкоджений міст ім. Людендорфа. Цей залізничний міст став символом падіння Німеччини. З хвилиною переходу Райну вже навіть найбільші фанатики мусіли повірити, що Німеччина паде додолу. А ще були такі, що не вірили! Будапешт впав ще 13 лютого і большевицькі армії стояли на кордонах Австрії, на нашому південному відтинку фронту. І ми, мала сотня Протипанцирних, теж брали участь у цьому карколомному змагу світів, в складі нашої Дивізії, що по суті була тільки патетичним виявом нашого народу — але ми були і ніхто не скаже нам колись, що ми не посадили маленького насіння, з якого може вирости велике і сильне наше національне дерево.

Ми покидали Юґославію, маршуючи знов по битій дорозі…