Розділ «Словенія (Юґославія)»

Видряпались ми на вершок гори, уже добре сутеніло і тому кухар видав вечерю, ну й ми зайняли становища. На щастя тільки вспіли повечеряти, приходить наказ звинути становище і прискореним маршем вертатись до замку. Не знаємо, що сталось, не знаємо чому, але як звичайно, наказ наказом. Витягаємо гармати із вогневих становищ, стягаємо стійки, коні вже при гарматах. Рушаємо в поворотну дорогу так само, як прийшли сюди, тільки сходити вниз по стрімкій доріжці гірше, як дряпатись вгору. Гармати догори треба було пхати, але згори треба їх гальмувати, коні самі не дали б ради під таким кутом нахилення гори. Раптом зламався дишель при першій гарматі і я тільки чую крик:

— Тримааай!!!

Стримали. Стримали гармату разом з кіньми над самою пропастю. В останній хвилині, коли здавалось, що і коні і гармата і вся обслуга піде в провалля, якийсь стрілець підклав великий камінь під гарматнє колесо і це врятував ситуацію. Всі ми мокрі, так зіпріли. Навколо темно, лиш зорі на небі. Ціла чота затрималась. З кухні принесли сокиру і напотемку стали ми розшукувати за відповідним деревом на новий дишель. Як тут знайти дерево, коли так темно, а світити не вільно? Чи воно було відповідне чи ні, але вирубали і принесли та припасували таки так, в темряві. Коні ще дрижали із страху і тепер ми продовжували марш із ще більшою обережністю. Щойно над раном, коли вже будився день, дійшли ми до битої дороги, що вела до Велян і нашого замку, від якого ми були тепер яких 7 кілометрів всього. Ми всі були були змучені і невиспані, але щасливі, що вдалось нам врятувати гармату і коней, а може й декого з обслуги. Порядок походу був такий: на чолі йшов ппор. Трач, він завжди йшов на чолі, байдуже на небезпеку, за ним маршувала чота, дальше їхали гармати, а наприкінці кухня і задня охорона, складена з пів роя розсипаних по дорозі стрільців. Та цим разом, тому, що партизани були десь близько, ппор. Трач виставив теж передню стежу, складену із двох стрільців, у віддалі яких сто кроків перед собою, «очі і вуха» чоти. Я взяв від вістуна колесо і щоб припильнувати походу чоти, щоб хтось не відставав, чи не загубився, став об'їздити нашу колону навколо. На Юґославії тоді панувало таке неписане право, що не вільно було стояти на місці на дорозі, з огляду на ворожих снайперів. Треба було весь час рухатись, тоді приціл важкий і непевний. До замку ще яких всього три кілометри, маршуємо безпечно, без випадку. Об'їхав я кухню, позаду чоти і стрільці мені голосять, що кухар Гусак, яких десять мінут тому назад зліз з кухні, бо хотів на сторону і чомусь його не видно. Дорога проста за нами, ясно вже добре, але Гусака не видно. Поїхав я наперед і зголосив ппор. Трачеві.

— К чортам! Не мав коли і де, та тут?! Гриник! Десятник Гриник підбіг.

— Гриник, беріть свій рій і приведіть того свата, к чортам, я його навчу коли, де і як відставати від чоти!

Гриник переладував свій автомат, махнув на свій рій і стрільці побігли за ним, обома краями дороги назад. Решта чоти продовжує свій марш до замку. Якийсь неспокій мене опанував. Щось так тихо було навколо, якось так недобре пахне з того лісу. Відійшли ми пів кілометра, нарешті один кілометр, а Гриника із його роєм не видно. Ми вже цілком близько замку, лиш вийти ще нагору, коли чуємо раптово постріли за нами, виразна серія з машинової пістолі.

— Стій! — скомандував ппор. Трач. Стріли падуть густіше, тепер вже й крісові і більше автоматів. Дорога мала легкий закрут в лісі, перед замком і раптово бачимо на ній такий образ: женеться однокінна бричка, що кінь вискочить, з брички падуть черги автомата, кудись назад, в сторону потока, що пропливав вздовж дороги, а за потоком наздоганяє його їздець на сивому коні і сіє в їзді автоматом по бричці. Перед першими хатами містечка їздець завернув і зник в кущах, а бричка вганяється дорогою між перші хати і до нас, до замку. На бричці блідий, спочений Гриник, ми стримали коня, спіненого із переляку та гону, Гриник слова промовити не може. Дали йому кави, і він, прийшовши до себе, розказує, що сталося.

В тому місці, де Гусак менш-більш залишив кухню і зник в кущах за потребою цілий рій попав під сильний автоматичний вогонь. Партизани залягли в кущах таки біля самої дороги і на противному березі потока, що весь час там пливе вздовж дороги до міста.

— … я був на самому переді, тому скочив у потік і став обстрілювати кущі, звідкіля йшов вогонь. Чув я зойки по нашій і по ворожій стороні. Оглянувся, а біля мене нікого, моїх стрільців не бачу, шукати за ними нема як під вогнем, нема часу. Я почав відступати потоком до міста, стріляючи весь час. Змінив один магазин, нарешті змінив другий, ще маю тільки один. Не бачу дальше нікого більше із стрільців, ані в потоці, ані на дорозі. І найгірше, не чую стрілів з нашого боку. Нараз за потоком з'явився їздець на коні, виїхав просто із густих кущів та до мене. Стріляв з автомата на їзді. Тоді саме побачив я на дорозі однокінну бричку, не знаю, як вона там взялася. Бачу, що згину в тому потоці, якщо щось не зроблю. Дав серію до їздця і кущів, звідкіля весь час стріляли до мене, вискочив на дорогу, скинув візника з брички і до міста, за вами, їздець за мною, і так стріляємо до себе, аж моє МП замовкло. Останній набій вистрілив, а кулі свищуть, але якось мене не зачепили, я ввігнався між хати, до вас, а… тут Гриник замовк. Його стрільці не вирвались з ним.

Ми заалярмували зараз же 13-у сотню в місті і розкинули облаву, як тільки могли, широко. Довгою лавою перечісуємо усе, долини, горбки, ліс і забудовання. Це була незвичайно ароґантська атака, так близько міста і нашого місця постою. Стрільці нервові, в них затиснені уста і недобрі очі, не ворожать добра нікому. На моєму шляху в лісі хата. З двома стрільцями заходжу туди, ногою відкриваю двері, автомат готов до стрілу. В кухні стоїть жінка і двоє малих дітей біля неї.

— Ви чули стріли? — питаю.

Ні не чула, махає заперечливо головою.

— Як, ви не чули стрілів, так недалеко вашої хати?! Каже, що діти плакали, вона не чула. Ну, що я їй зроблю, коли не чула. Неодна жінка в Карпатах і в Галичині таке саме говорить в цій хвилині.

— Де чоловік? — питаю.

— На роботі.

— Хто ще є в хаті?!

— Нікого нема — каже злякано.

— Перешукати хату! — кажу стрільцям. В маленькій комірчині біля кухні стоїть ліжко, на ліжку лежить мужчина з перев'язаною головою.

— Ви сказали, що нікого немає в хаті — кажу до неї і тепер я вже злий. — Хто це є?

— Сусід — каже вона.