Розділ «Словенія (Юґославія)»

— Чому ви не сказали, що він тут?

— Я боялась…

— Чому ви боялись, якщо це тільки сусід…? — питаю і підходжу до цього «сусіда». Мій револьвер в правій долоні, лівою зриваю його перев'язку з голови. Свіжа рана, куля черкнула лоб і розпорена шкіра кривавить. Рана поверхова, тільки кров скапує тепер на його лице, коли я зірвав перев'язку. В його очах страх. Пояснює мені ламаною німецькою мовою, що він був учора в Ціллі, було бомбардування і осколок його зранив.

— Вчора? — питаю. Він помахує бистро головою.

- І до сьогодні ця мала рана не присохла…? — питаю. Він каже, що не хоче присохнути.

— Чому не пішов до лікаря? — питаю. Рана мала, не було чого йти.

— Чому тоді ви лежите тут на ліжку, коли рана мала…? Дивиться на мене і не знає, що сказати. Жінка теж мовчить, діти дивляться на мене великими очима. Нема ради, справа серйозна.

Кручу головою з пересердям.

— Клопіт в тому, що тут недалеко була стрілянина, партизани напали на наш відділ… а в Ціллі вчора не було бомбардування. Беріть його з нами — кажу стрільцям. Перейшли ми з ним мовчки решту лісу до дороги, на дорозі стоять наші вже півколом, а між ними на землі, край словінської дороги, на чужині, лежать наші стрільці, цілий рій, лежать голі, як мати їх на світ привела, кожний пересічений навхрест, на грудях, чергами автоматів, їм казали роздягнутись, може обіцяли, що пустять живими і роздягнених постріляли, щоб не псувати одностроїв, які їм потрібні. Так то новітній російський Джінґіс-хан свою криваву лапу простягнув аж до цієї тихої, забутої між горами країни. Лежить цілий рій, крім Гусака, якого, видно, забрали із собою, може живим. Він, бідолаха, несвідомо спричинив що трагедію. Стоїмо і глядимо на наших товаришів зброї. Дві години тому назад вони були ще з нами, живі, розсміяні, як молоде вояцтво буває. Вояцька доля…?

Ппор. Трач блідий, Гриник стоїть і плаче тихо, тільки сльози течуть по його обличчі. Цілий його рій. Кожний стрілець крім стрілянь по грудях мав якусь рану, ніхто з роя не був здоровий, як їх помордували, всі були поранені першим загальним вогнем. Добили їх просто…

Голошу Трачеві, що маю підозрілого із собою. Тримаємо його із собою, ясне, як на долоні, що він брав участь у засідці. Вже полудне, треба забрати наших товаришів з нами. Десятник Ільницький вислав стрільців по підводу, наказавши вистелити її добре сіном, щоб хлопцям було м'яко лежати, щоб їх не побудити. Заки однак приїхала підвода, надійшли дорогою два малі хлопчаки із ручним візочком. Тягнуть мішок збіжжя до поблизького млина. Затримались біля нас, цікаві, я хотів їх саме прогнати, коли один із стрільців скрикнув:

— Дивіться, він має ремінь з кріса Лашти!! А стрілець Лашта лежить побіч, не чує нас, тільки пів розкритими очима дивиться востаннє у синє, хоч і чуже небо, під яким його така несподіванка зустріла. Біля нього лежить старший стрілець Балацький, трохи скривлений, якби його щось заболіло в останній хвилині перед смертю, лежать інші, не говорять до нас більше.

Хлопець плаче, каже, що ремінь дав йому його вуйко, на ремені українською мовою виразно написане «Лашта», Це на те, щоб хтось припадково не заміняв Лашті його нового ременя. Вже ніхто не заміняє тепер.

— Коли тобі вуйко дав цей ремінь? — питаємо хлопчика.

— Сьогодні… - плаче, зляканий.

Дорогою над'їздить авто. В ньому командир полку Форстройтер і адьютант Курковський. Ппор. Трач хотів зголосити, що сталось, але вони побачили трупів, Форстройтер щось скрикнув, шофер натиснув на газ і авто помчало за хмарою куряви. Ми остовпіли. Це щось нечуване! Щоб командир полку не прийняв звіту тільки тому, що злякався трупів на дорозі? Що діється вже на цьому світі навколо нас…?

Приїхала наша підвода, вистелена по береги сіном. Почали ми укладати на ній наших товаришів. Напевно жадна мати так ніжно не клала їх на сон до колиски, як тут робили це їх товариші зброї, легенько, щоб не розбудити, уважно, щоб не вразити. Віз рушив і ми повезли їх із собою, вони вже не могли самі примаршувати до місця постою. Вони маршували тепер вже на інших шляхах, у тих безчисленних лавах наших стрільців, вояків, гайдамаків, козаків і лицарів і княжих дружинників, що їх видала — і прийняла назад до себе наша рідна земля.

Забрали ми із собою пораненого партизана і обидвох хлопчаків і в місті із точним звітом ппор. Трач передав їх в руки жандармерії. Дізнались ми пізніше, що по нитці до клубка, поліція знайшла необережного вуйка, що за Божим провидінням зрадився ременем стрільця Лашти, а від нього дізнались про інших і наскільки пам'ятаю, ця партизанська большевицька частина скінчила свої подвиги під муром міської тюрми. Між ними і життям станула екзекуційна чота, — але це не повернуло життя нашим товаришам, це тільки їх смерть помстило.

Завезли ми наш дорогий тягар до маленької церковці, зодягнули їх всіх в наші однострої, щоб не стояли нагі перед обличчям Найвищого Судді, 2-а чота викопала велику братню могилу. Ціла сотня зібралась на Панахиду, при повній зброї. Панахиду відправив наш капелян, отець Кордуба, прощаючи їх на вічну дорогу «у нашій великій справі, хоч не на нашій дорогій землі», від сотні ппор. Трач. Я не завидував йому його завдання. Знаючи, як він журивсядолею кожного стрільця, я тільки міг собі уявити, що діялось в його серці. Його голос цілком не був дуже міцний і його уста дрижали.

— … спіть тим часом у цій землі, у далекій Словенії і чекайте на нас, бо ми колись прийдемо і заберемо вас із собою… на Рідні Землі. Не тужіть за нами… Ми прийдемо по вас.