Розділ «Словенія (Юґославія)»

Вийшли ми нарешті із лісу на битий шлях, обійшли містечко Веляни і вертаючись через нього вернулись до замку, точно на північ. Зголосив я ппор. Трачеві перебіг нашої стежі, про криницю не говорив, а важного ніщо не сталося. Пізніше відшукали ми цю криницю і зміряли її глибину, до поверхні води було десять метрів, але вода не глибока, не багато її. Все таки впасти вночі неприємно… брр.

Партизани нас не зачіпляли, ми їх не рухали. За муром замку була площа, на яку ми щодня виводили сотню на вправи. Звичайно вправляли ми муштру і боєготовість з гарматами. Наш реґулярний триб життя викликав десь, видно, зацікавлення. За дорогою, що вела до замку, у віддалі може яких 250 метрів був невеликий горбок, порослий зрідка соснами. Часом висилали ми туди стійкового, а часом і ні. Одного разу запримітили ми на цьому горбочку свіжо викопану землю і коли перевірили, показалось, що партизани збудували ночами у горбочку бункер з отвором скерованим на нашу площу. Вставивши в цей отвір кулемет, можна було наробити нам багато втрат. Ну, наші партизани не такі то й добродушні, як ми склонні були собі думати. Перевели ми слідство по сусідах, що жили навколо, але ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знав. І я їм не дивувався. Чи наші селяни були б сказали слово проти своїх партизан…? Ми були всі у складному моральному становищі: наші партизани в Карпатах втішались нашими симпатіями, воюючи проти німців, з якими ми були разом у війську. Тутешні партизани робили це саме, але тут ми були — по суті — їх ворогами — і вони нашими. Випадок із цим свіжо викопаним бункером усвідомив нам, що за приязним обличчям місцевого населення стоять кріси і ґранати їхніх партизан і що ми краще повинні матись на увазі. Бункер ми зруйнували і від тоді стали ставити стійки на тактично значніших пунктах терену. Із замкової вежі я часто спостерігав околицю військовою льорнеткою і бачив часом якісь відділи людей, що проходили віддаленими хребтами гір. Видно, кожен нарід має свої проблеми. Помалу нас почало опановувати враження, що за нами слідкують, що невидні очі стежать за нашим життям, за нашими вправами, за всім, що ми робимо. І це враження не було пусте. Одного дня почалось.

Як я вже згадав, наші коні перебували в стайні, під замковою горою і наші конюхи стежиною ходили до них, доглядати, годувати, тощо. Однієї ночі пропав нам перший конюх. Пішов самий до коней і ані туди ані назад не вернувся. Слід за ним застиг. Не знали, ми, може втік, але чого тікати на чужій території і куди? Пару ночей пізніше пропав ще один конюх і нарешті третій. Тоді ппор. Трач заборонив вживати цієї самітньої стежини і заборонив ходити одинцем. Помалу ми довідались, що інші сотні, як ось 13-та, яка стояла в самих Велянах, мали теж клопоти. Ми ще мали найменше, може тому, що наші гармати наганяли партизанам респекту до нас. Але ці випадки викликали, очевидно, реакцію зацікавлених сотень і ми почали влаштовувати тактичні операції проти партизан. Малий був з цього успіх спочатку, бо ми пізнавали щойно терен і методи, але все таки краще було бути в дії, як сидіти даром і чекати на удар. Нас дивувало, що партизани нас зачепили, бо всі знали навколо, що ми не німці — але остаточно більшість тутешніх партизан, це червоні тітовці, а вони мусіли отримати відповідні інструкції щодо українських військ: большевики напевно дали їм добрі накази проти нас.

І наша сотня влаштувала таку акцію з наміром прискромити трохи дії партизан і показати їм, що ми не в тім'я биті і уміємо собі дати раду. Мені припало завдання поставити заставу у теоретичному схрещенні стежок, кудою могли проходити партизани, якщо їх непокоїли дії сотні за їх плечима. Хлопців я мав гарних у моєму рої, до сьогодні згадую їх з приємністю. Розтягнув я рій на краю лісу, розказав всім, що треба робити і як поводитись, хлопці поховались за дерева, стоять, як статуї, не видно їх і не чути. Я сам приперся плечима до стіни одної хатини, що стояла там під цим лісом, стою і видивляю очі. В цій хатині мешкала самітня бабуся і чомусь мені здавалось, що ця хатина дуже вигідно положена під лісом. Якби я був партизаном, я знав би, як вживати цієї хатини. Чому б тоді їм цього не зробити?

Стоїмо так і слухаємо тихих пошумів ночі. То птах якийсь нічний заскрегоче, то якесь звірятко чмихне побіч, або й поміж ногами, сполохане наглою свідомістю присутности людини, то вітерець ворухне галуззям. Спочатку кожний шорох підозрілий, але за часок очі і вуха звикають і тоді вже виразно чути, що, де і як.

Раптом по лінії йде осторога: псст, псст.

Напружуємо слух, придавлюємо віддих і здається, що тепер серце починає битись, як дзвони в Лаврі.

Є. Передо мною, в темряві виростають постаті двох стрільців і між ними — жінка. Стрілець пошепки звітує.

— Я був крайній в рою. Чую шорох, думаю людина; боком не йде, а скрадається оця жінка, коли наблизилась, я зловив її за уста, щоб не мала часу крикнути, Іван поміг мені і ось маєте її.

В темряві нічого не годен розібрати. Наказав я одному стрільцеві вернутись на стійку, другого взяв із собою до хатини, між нами ведемо цю жінку. Свічу в хаті електричний ліхтарик, якого я мав ще з Голяндії, ніколи з ним не розставався і досі не згубив. Він ладувався самий, мав маленьке динамко всередині, не треба було батерій, вистачило потискати ручку рівномірно і він світив як в день.

Передо мною стоїть дівчина, може з 20–22 роки, очі горять схвилюванням, з лиця гарна. Мій стрілець стоїть збоку придивляється. Питаю по-німецьки, хто вона. Не розуміє німецької мови. Тоді переходжу на мій придбаний слов'янський воляпік із всіх знайомих мені мов, бо таке у мене складалось враження на Словенії, що вони говорять всіма слов'янськими мовами нараз, запозичивши з кожної по пару слів. Довідуюсь, що вона ходила до тітки, а тепер вертається додому. Тітка зараз же в сусідньому селі.

— Чому ви не йшли дорогою, а полями й лісом, поночі…? — питаю.

— По дорогах крутяться німці, я боялась.

— На цій дорозі не крутяться німці, тут стоїмо ми, слов'яни, українці, кожна дитина знає.

— Я не знала.

— Ви хіба не з цієї місцевости — кажу. — Я мушу зробити при вас ревізію.

Вона насторожилась, очі блимнули переляком.

— Я не проти вас — сказала, шепотом.

- І ми не проти вас. Але нам треба знати, що діється навколо нас.

Переводжу ревізію, очевидно, так, щоб не вразити її жіночости. Тому не можу сказати, чи не мала вона при собі щось більше, але за халявкою гарних чобіток знайшов я малу пістолю…