Розділ «Словенія (Юґославія)»

Дівчина помітно приблідла. Я стою з її пістолею на долоні. Мій стрілець жуває преспокійно соняшні зернятка. Ніколи в житті не був я при поліції і не маю поняття про її психологію. З натури добрячий, я склонний бачити в людині радше добро.

— Знаєте, що вас за це чекає? — питаю. Вона мовчки дивитьея на мене. Тепер вже годі викручуватись.

— Чому ви це носите при собі?

— Мені казали… Але я не проти вас — шепче вона блідими устами. Думаю собі, може в цій хвилині десь в Галичині, в Україні, большевики перепитують таку саму бліду і злякану партизанку-українку, може в цій хвилині важиться десь доля нашої дівчини з підпілля…?

— Я не проти вас… — повторила вже втретє тихо, стараючись переконати мене своїми очима, що вона говорить правду.

— А проти кого?

— Ми… проти Тіта.

— А за ким?

— За генералом Михайловичем, я королівська… Звідкіля мені знати, чи вона правду каже. Хіба взяти її на тортури, або віддати німцям. Тортурувати не умію і не буду, а віддати німцям — вони будуть. З німецьких рук мало хто вертається живий. Може вона не «королівська», може вона за Тітом, хто його знає. Алеж край не наш і нам у ньому не побувати. Навіщо нам вміщуватись надто глибоко в його справи? Віддам цю молоду красуню німцям, знищать її і до смерти не матиму чистої совісти. Сховав я її пістолю до кишені і наказав сидіти в хаті, до ранку недалеко, а там побачимо. Залишив я її з бабусею, що розбудилась в міжчасі, забрав свого стрільця і вийшов знов на становище. Думав я так, пам'ятаю: коли втече, значить брехала, тоді нехай іде на інші руки, якщо ж залишиться — значить говорила правду. Ранком розберемо цю історію.

Ніщо більше не сталося цієї ночі, помалу надійшов світанок, на сході поясніло і мені пригадався ранок перед большевицькою атакою під Бродами. Тоді теж мені довелось бачити прихід нового дня, але ніщо доброго він нам не приніс. Коли вже добре розвидніло, ввійшов я обережно до хати. Дівчина сиділа за столом, підперши голову на руках, може так і дрімала, але її очі були червоні. Коли побачила мене, піднялась на рівні ноги. В очах її був блиск переляку: що з нею зроблять.

Глянув я на неї серйозно і кажу:

— Я прийшов попрощатись. Вона розкрила очі широко, не вірить. Я витягнув руку до неї.

— До побачення. Не згадуйте лихим словом українців у німецьких одностроях. — Поклав я на столі між нами її пістолю, а вона сіла, наче ноги під нею скосились. В очах затремтіли у неї сльози. Подала мені руку і стільки я її бачив. Жаль мені було цієї дівчини, що на свій лад воювала за свою ідею, яка б вона не була, але я мав враження, що вона не є червона, ці інакше поводяться. Цілу ніч промучилась вона, не знаючи, що ранком з нею зроблять, але може це й для неї научка. Зібрав я хлопців і вернувся з роєм до сотні. Ще одна тайна залишилась в нашому рою, одні забрали її із собою в могилу там таки, на Юґославії, інші тиняються по світу, а моя чорноока королівська краля може і живе десь у своїх горах та згадує чорну ніч і українця, що дарував їй — може — й життя. Револьвера не взяла із собою, він залишився мені на пам'ятку.

На південь від Велян, поза залізничою дорогою Унтердравбурґ — Ціллі, біля присілка Стара Вес /Старе Село/, знаходилась копальня вугілля, яка мала свою електрівню, що нею завідував наш земляк, інженер Е. Кравчук. Ппор. Трач розказав мені про свої зв'язки з інженером Кравчуком таке: ми познайомились з ним, тобто я і ппор. Мирон Шарко, дізнавшись, що він українець. На нашу думку, він міг нам дуже помогти нав'язати контакти із юґослов'янською національною партизанкою, через яку ми знов думали нав'язати контакт з англійською розвідкою. Та щоб пояснити нашу невдачу, скажу зразу тепер, що скоро виявилось, що націоналісти, хорвати, словінці та серби не мали вже підтримки в англійців, які поставили свою карту на Тіта. Багато в тому завинила загальна тоді на Заході психоза «удобрухування» Йосифа Сталіна, «дядько Джо», як його популярно звали тоді в Америці. А в тому самому часі Тіто вів таємні переговори з німцями про спільне поборювання Усташі, Четніків і королівської армії генерала Михайловича, які воювали на двох фронтах, проти німців і проти червоних партизан Тіта. Так комуністи ще раз доказали, що в політиці для них не було меж і вони могли дуже добре йти з німцями проти власних земляків, щоб тільки дірватись до влади. Німці кинули нашу Дивізію на Юґославію з надією, що ми будемо помагати їм поборювати національних партизан. Але «якось так склалось», що ми не мали боїв із національними партизанами, але з червоними партизанами Тіта, якого англійці стали підтримувати ще міцніше, дізнавшись про його переговори з німцями. Англійцям вдалося нарешті Тіта перетягнути повністю на свій бік… за що після війни мусіли вони заплатити гірко на Балканах і в Греції, доки Тіто з цілком інших причин не зірвав із Сталіном.

Інж. Кравчук постарався нам про можливість купатися в лазні цієї копальні і ми скористались його дозволом здається, два чи три рази.

Про переговори Тіта з німцями дізнався я багато після війни, прочитавши книжку «German Military Intelligence», видану в Лондоні 1954 року. Автор її, Paul Leverkьn, сам член німецької розвідки на високому становищі подав докладно характер цих розмов, в яких Тіто вимагав від німців признання його влади над цілою територією Юґославії та повного знищення національних партизан і всяких залишків королівської влади. Згідно із автором, вже доходило до згоди, але в цю гру вмішались англійці, які дали Тітові рішаючу допомогу і перетягнули його на свою сторону. Думав я собі нераз, до яких політичних ходів здібні чужинці і їм завжди все вільно, а не дай Боже, якби наші партизани були почали якісь такі переговори, закричали б їх на смерть самі наші: «з ворогами говорити…?» Мені здається, що ми є дуже добрі вояки і борці за волю, але невмілі політики і тому протягом цілої нашої історії показується, що ми ніколи не уміли політично використати навіть наших перемог.

Національна партизанка хорватів, словінців і сербів від нашої присутности на терені Юґославії не потерпіла, бо ми з ними в бої не входили, а тут і там навіть війшли в контакти, хоч це було небезпечне з огляду на становище німців. За те червоних партизан ми били добре, поодинокі відділи Дивізії мали з ними солідні бої, але стрільці говорили, що вони не витримують вогню і наступу. Частини нашої Дивізії в одному випадку захопили їхній штаб разом із великою радіовисильнею та високими старшинами, де визначився відвагою ппор. Тарас Чмола, і в іншому випадку в наші руки попав цілий їхній шпиталь, з усім вирядом совєтського походження, кілька разів ми захопили їхні харчові та муніційні магазини. Десятник Теслюк довгий час їздив на сивому партизанському коні. Кінь не протестував проти зміни ідеології на собі, може навіть був радий, ми його не питали.

Одного разу вертаючись з акції на червоних, хлопці зорганізували свиню. Просто застрелили її замість партизана. Наближаємось ранком вже до Велян, а перед нами, на дорозі, майже цілий полковий штаб з адьютантом Курковським на чолі. Не сказали нам що і як, але шукали дуже уважно. Мабуть хтось потелефонував про цю свиню. Та що нам перевірка, чи контроля. Ми свині не мали, бо жадної вони не знайшли. А вона їхала собі преспокійна, накрита цельтою, що охороняє замок гармати. Їхала разом із замком і жаден із полкового штабу не знав, як виглядає під накривалом замок, або не знав, як виглядає на замку забита свиня. Наступного дня наша сотня мала королівський обід і навіть наш Гансен дістав кусень м'яса і з дива не міг вийти, як свиня могла перейти полкову ревізію переможно. Нехай собі читач витягне висновки самий, хто тут мудріший. Сказати правду, на Словенії ми не голодували, бо на наших виправах на партизан навчились ми відшукувати їхні малі харчові запаси, поховані по селянських дворах, а це пізнати зразу по обличчі і очах селянина, чи він «чистий», чи має щось на совісті. Таким чином ми придбали бочки смальцю із шкварками, мішки муки, ведра меду, сушених овочів і навіть смажені, овочеві конфітури. Таким робом ми запасли нашу сотенну комору непогано і коли прийшлось пізніше відходити на фронт до Австрії, до Штаєрмарку, ми дивились у майбутнє не так дуже чорно.

Мали ми два випадки самопострілу в сотні. Десятник Теслюк прострелив собі через неувагу під час чищення своєї пістолі ліву долоню і таке саме зробив стрілець Бардахівський. Але обидва випадки затушкували ми в самій сотні, завдяки нашим розумним старшинам, підстаршинам і стрільцям в 14-ій сотні 30-го полку. Такі були Протипанцирні.

В другій половині березня почалась протипартизанська операція на більшу скалю, як досі. Спричинила її більша активність тітовців в околиці, в якій досі панували королівські партизани, тобто націоналісти. Тітовці дістали поддостатком зброї і муніції від англійців, як і від росіян тоді, коли королівські партизани були здані самі на себе, щось як наші в Карпатах. Ця активність нам не сподобалась і ми вирішили нагнати тітовцям трохи страху. Із замку вирушила наша сотня з самого ранку, залишивши тільки малу залогу із кулеметом. Промаршували ми яких 15 кілометрів разом, а тоді нас розлучили. Гансен із 2-гою та 3-ою чотою мав зайняти якусь місцевість, а 1-ша чота з двома гарматами і кухнею, під командою ппор. Трача мала видряпатись стрімкою, гірською доріжкою на вершок досить високої гори і зайняти там бойове становище. Як довго ми мали там бути, ми не знали, але що кухня з нами, то все в порядку. Не знали ми, що через цю кляту кухню загинуть гарні хлопці, стрільці нашої чоти. Партизани також мали зуби.