TextBook — Я чоловік, — закінчив Хмара, — який не заслуговує на розстріл.
Та «судді» були іншої точки зору… Ізраїль Леплевський, Іванов, Харитонов та секретар Брауль пішли на нараду, а може, на вечерю. Адже час вже був пізній… Вирок оголосили о 21 годині 2 листопада. «Суд» засудив Хмару до розстрілу тричі, тобто за трьома статтями Кримінального кодексу.
Діяльність повстанця Василя Яблунівського було оцінено у два вироки смерті — він теж, як і Хмара, був учителем, а отже, перевихованню не підлягав… Інших повстанців (Бондаря, Топорівського, Поляруша та Покидька) ухвалили розстріляти за однією статтею. Але, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією.
Ось уривок із статті більшовицького підголоска, який сховався за ініціалами В. М. Цитую: «Хмар таких було багато, — «лірично» писав він. — Всі вони в недавні роки заступили небо революції та дмухали на полум’я Жовтня, сподіваючись його погасити… «Чесний бандит» Хмара бився «за ідею». Була в нього провідна думка: Україна для українців.
Був на суді цікавий момент. Мова йшла про вбивство бандитами відповідального радянського робітника. Хмара сказав:
— Я його не вбивав… Бо він українець.
— Значить, коли б не українець, то можна вбити…
Пани чекали від цієї хмари великого дощу, та наш пролєтарський вітер подужав: хмари розвіяно. Сонце Жовтня сходить нестримно на ясному небі революції» (Червоний край. — 1924. — 5 листопада).
Убивство учителів Семена Харченка, Пилипа Іванова та Василя Яблунівського більшовики обставили як десерт до «свята Жовтневої революції» — українських повстанців було знищено 7 листопада 1924 року. Горліс-Горський у своїх «Спогадах…» писав, що, коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли забирати на розстріл Хмару, Іваніва та Яблунівського, ті, розібравши пічку і озброївшись цеглинами, вступили з ними у бій. Після перемоги чекісти дико знущалися над їхніми тілами… Закопали козаків на старому польському цвинтарі на Калічі у Вінниці.
Символічно, що підписи під актом про їхню смерть поставили виключно представники «братніх» народів: помічник губернського прокурора тов. Санін, комендант ҐПУ тов. Раскін, лікар ҐПУ тов. Перельмітер, секретар ҐПУ тов. Асанов.
Слід нагадати, що у вирішенні долі отамана Хмари та його повстанців взяли участь й інші представники «дружніх» націй: голова Надзвичайної сесії Подільського губернського суду Ізраїль Лєплєвський, члени: Іванов та Харитонов; секретарі Надзвичайної сесії суду Фельдман і Брауль; губернський прокурор Бомаш та його заступник Лоґінскій, начальник контррозвідки Подільського ҐПУ Ґаліцкій, його помічники слідчі Лиман і Павлов, уповноважені Подільського ҐПУ Варшавскій та Соболєв, чекісти Ґарін і Наґ, вартові коменданти Рубцов і Котєльніков…
Окупанти утверджувалися на нашій землі, ув’язнюючи, судячи і розстрілюючи українських патріотів.
Під грифом «Хранить вечно» в Державному архіві СБУ зберігається двотомна «Справа № 512 зі звинувачення Харченка-Хмари Семена Васильовича та інших (за статтями 58, 59, 66, 76)». У першому томі 441 аркуш, у другому — 413.
Закінчується справа Семена Харчука-Харченка документом від 20 серпня 1998 року. Написано його тією ж мовою, якою допитували Хмару чекісти. Йдеться про «Заключение по архивному уголовному делу № 5455 в отношении Харченко-Хмары С. В. и других». Цитую: «…Материалами дела установлена совокупность доказательств вины Хмары-Харченко С. В. в совершении преступлений, предусмотренных статьями 58, ч.1, 66, ч.1 УК УССР, Яблоновского В. Е. статьями 60 и 76, ч. 1 УК УССР и Иванова Ф. В. статьями 60 и 76, ч.1 УК УССР, в связи с чем они реабилитации не подлежат… На основании изложенного и в соответствии со ст. ст. 2 и 7 Закона Украины «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 24 декабря 1993 года считать Хмару-Харченко Семена Васильевича, Яблоновского Василия Ефремовича и Иванова Филиппа Васильевича обоснованно осужденными, не подлежащими реабилитации. Заместитель Генерального Прокурора Украины Д. А. Ветоха».
І виникає питання: «А судді хто?!» Невже «дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой»?
Тут доречно згадати «Відповідь командира повстанського загону сотника Гальчевського на ноту повноважного представника УСРР»: «Винить повстанчу організацію Поділля і Київщини в кримінальних злочинствах можуть тільки кримінальні люде, грабіжники до мозку кісток, що намагаються вихопить з-під нас політичну підставу, ту відданість справі визволення пограбованого червоними грабіжниками українського народу… За нами був і є нарід… Якби ми боролись без ідеї, без лозунгів нашого поневоленого українського народу, а були злочинці, то існували б тільки одну, дві доби — нарід би… без допомоги большов(ицького) радянського війська сам би нас знищив. Та ні, на Україні загони нашої організації, підтримувані народом, ведуть і зараз запеклу боротьбу, і вона буде там кипіти, доки пануватимуть… окупанти…»
І все ж таки: капітулював Хмара чи хитрував? герой він чи зрадник? Для мене ясно: якби Хмарі вдалося вирватися на волю, він би продовжив свою повстанську діяльність ще більш завзято і затято — адже любов до українського народу у нього нерозривно поєднувалася з ненавистю до його ворогів.
І в тюрмі він жив мріями про помсту ворогам… Бо тільки від пролиття ворожої крові ставало йому легше на серці. Саме в ріках ворожої крові він, палкий Шевченків син, шукав ліків своєму болю за поневолення українців.
Заклик Тараса Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте» Хмара розумів у буквальному смислі — саме так, як і були ці слова промовлені…
Тому з увагою і повагою ставилися до нього окупанти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Багряні жнива Української революції» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „89. Подільський отаман Хмара“ на сторінці 3. Приємного читання.