Розділ «81. Отаман Вовгура, начальник штабу Степової дивізії»

У районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом однієї з дивізій Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби проти Врангеля.

Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон (Микола Шкляр), виявивши ворога першим, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину… В кількагодинному бою козаки Чорного Ворона завдали будьонівцями жахливих втрат, та, врешті, під селом Розумівкою, були розтрощені переважаючими силами ворога.

Ціною власного життя козаки Чорного Ворона досягли мети: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість степовикам вийти в район формування дивізії (Верблюжка — Варварівка — Водяна — Петрове) і захистити своїх рідних. Сталося це на Покрову 1920 року…

Наступала пізня осінь…

Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців ходили босі. Це змусило Костя Блакитного наважитись на часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Вирішив продовжувати боротьбу й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…

Після демобілізації Степової дивізії, взимку 1920–1921 рр., Вовгура під прізвищем Наконечного легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.

Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були «грандіозними». Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, «широта размаха задуманного».

Революціонери півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.

Та все вирішив сліпий випадок…

Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись випадковим перехожим, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на роз’їзді та пароль. Ще й записку написав, що «це хлопці свої, можна їм казати все»… А ті виявилися чекістами. Це призвело до низки провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках із чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцезнаходження Вовгури-Гниненка.

Під час арешту «золотопогонный самостийник» (так його називали чекісти) Гниненко спочатку намагався «підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.» та коней «ординської породи»… Коли підкупити не вдалося, Григорій Гниненко спробував залякати чекістів.

— Погано буде вашим сім’ям, — погрожував він, — від всіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.

Та погрози не подіяли…

Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він виступав збройно проти совєтської влади, а також був причетний до організації «крупного повстанського загону». Чекісти вже не раз переконалися, що отаман Вовгура був «переконаним ненависником і непримиренним ворогом Совєтської влади».

Перебуваючи в ув’язненні, Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.

І він гідно прийняв смерть.

Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (ст. ст.) 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом. Ось імена розстріляних: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.

П’ятдесят одного українського підпільника розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом.

Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку «вдячні чекісти» знищили того ж дня в тому ж місці.