Розділ «67. Відходила Україна»

О четвертій ранку примандрували до Ланцкоруня. Місто було переповнене евакуйованими установами. На вулицях та дворищах — підводи, підводи, підводи… А хати по вінця набиті втікачами.

Тож розляглися на дровах на якомусь подвір’ї.

Та невдовзі холод загнав їх до хати.

На долівці лежало п’ятеро хворих козаків. Господарі, очевидно, не дуже доглядали за ними — тяжкий запах про це свідчив. Незважаючи на ці прикрі обставини, змучені дорогою, товариші за кілька хвилин лежали в ногах у козаків і спали.

По шостій із тяжкими від смороду головами вийшли на свіже повітря, а о 8-й вже йшли дорогою на Городок. Переганяли навантажені підводи, на яких високо сиділи жінки, а з-поміж пакунків виглядали дитячі голови.

— Україна відступає! — гірко казав слідом за селянами Антон.

По обіді 16 листопада промайнула чутка, що в Городку вже більшовики, що краще триматись ближче кордону і направлятись на Гусятин або Сатанів, куди поїхали установи Української Народної Респубілки…

Вже на еміграції Гнатівський довідався, що третина юнаків військової школи, з якими 15 листопада він крокував вулицями Кам’янця-Подільського, «полягла другого дня»… І лише пісня «А серед поля гнеться тополя» звучала в його серці.