Розділ «56. Великодні жнива тетіївських гайдамаків»

Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і «тілько» вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче — червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.

Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села — за підмогою.

Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю — місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з «обрізком», хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.

Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки — люди. Цілий ряд… Він розтягується на полі все ширше й ширше — в лаву. Другого кінця лави не видно.

Ворог ішов просто на містечко.

Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян… Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.

Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі… Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі… Адже бігли вони назустріч смерті…

А Шляхтиченко все підганяв:

— Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!

Завдання було вибігти на дорогу — щоб відрізати москалям шлях до відступу.

Бій вже клекотів за спинами снігурівців — аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.

Ось вже і шлях. На ньому — чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: «Га-а-а-а!..» То оборонці Тетієва з криком «Слава!» кинулися на «ворога лютого». Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці — вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.

Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились — і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.

Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.

А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.

За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно — завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.

Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!

Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший — 6-й більшовицький — загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло… Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.

Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон — другого дня, по обіді.

«Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, — писав він. — Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців».