Розділ «24. Українська Держава та її падіння»

Довелося шукати підкріплення серед робітництва. Ті обіцяли виступити проти гетьмана. Але більшість старшин визнала непотрібною допомогу робітників, бо була «свято переконана, що то большевики».

Ухвалили захопити вночі штаб 35-го Кременчуцького полку власноруч. Але штабні офіцери, передчуваючи небезпеку, своєчасно втекли — разом із документацією та касою. Рятувались втечею на Ромодан, бо Полтава вже була зайнята Болбочаном, а Знам’янка — іншими частинами Республіканського війська. За штабом рушили добровольці та «каральні загони».

Так без бою влада в Кременчуці перейшла до Директорії, яка про це навіть не відала, бо зв’язку з нею ще не було встановлено. Старшинські сотні утримували порядок у місті, за що вдячні євреї кожному воякові вручили по 120 карбованців. Більшовики великої активності не виявили, хоча і порозвішували в місті чимало прокламацій.

За два дні вдалося зав’язати контакт із Директорією, яка затвердила сотника Гордієнка на новій посаді та прислала свого комісара. А вірні гетьману частини під командою полковника Ратманова відступили до Хорола. За ними слідом вирушили й «гайдамаки Центральної Ради» під проводом старшини Котуха. Було їх небагато — 80 піших та 40 кінних.

На передостанній станції перед Хоролом кіннота зійшла з потяга і попрямувала своїм ходом. Потяг помалу посувався позаду. На наступній станції вже вискочила і піхота та по обидва боки тору рушила вперед. Але ніхто з козаків не зауважив, що гетьманці «розтрубували» рейки. Помилку зрозуміли, коли потяг виколіювався і став серед поля, перетворившись на вразливу мішень. Таким чином план захоплення станції та міста Хорола прогорів.

Зв’язалися з Кременчуком. Звідти пообіцяли прислати паротяг, щоб зачепити вагони, які не зійшли з рейок.

Тим часом повернулась піхота. З собою козаки привели вісьмох полонених, одягнених у російську форму. Це була гетьманська застава, яку «зняли» без жертв з обох боків.

Гетьманці сиділи в кутку вагона. Один із них запитав із надією:

— Скажітє, ґаспада, вєдь ви нє бальшевікі?

Отримавши відповідь, гетьманці зраділи:

— Ну, слава Боґу, а ми уж думалі, что к бальшевікам папалі…

Та радість їхня була передчасною…

Нарешті розвиднілось. Із боку Кременчука закурив паротяг, який ішов на допомогу. Машиніст приніс радісну вістку — в Кременчук із Полтави прибули запорожці Петра Болбочана. Тож старшина Котух вирішив назад не повертатися, а від’їхавши до найближчої станції, дочекатись підкріплення.

Та після обіду появились не запорожці, а ворожий панцерник. Назустріч йому вислали відкриту платформу з гарматою. Якийсь час роздивлялись один одного у біноклі. Тут несподівано, як із-під землі, випірнув молодий німецький старшина і також навів свій бінокль на гетьманський бронепотяг. Роздивившись, він від радості заплескав у долоні:

— Гетьманакі, петлюракі, буде война, люблю война, карош дєло война…

Перестрілка закінчилася втечею добровольців та смертю жінки залізничного сторожа, в будку якого потрапив один зі снарядів… Невдовзі на панцернику прибув курінь Запорозької дивізії і станція всіялася довговусими запорожцями. «Це було справжнє військо, — згадував Йосип Дігтяр. — Козаки всі були одягнені добре, були веселі й бадьорі». Бадьорість передалася й іншим.

Разом рушили на Хорол: запорожці по правий бік тору, а козаки з Кременчука — по лівий.

Кулемети гетьманців стріляли по пристрілу з попереднього дня. Пристріляну смугу передовий загін пройшов швидко і без втрат. Усе ж бій виявився запекліший, ніж гадали козаки. Чотири години не втихали кулемети. Жваво перегукувались й гармати. Кулеметний вогонь був такий щільний, що Йосипу Дігтярю, як й іншим, довелося довго лежати в снігу — «аж кров застигала від холоду» (як-не-як 200 морозу було надворі).

Прискорив події відчайдух-запорожець. Із «Люїсом» він забрався в запілля гетьманців, засів за штахетником і почав поливати їх розпеченою оливою. Серед гетьманців почалася паніка. Тікаючи, вони залишили вісім коней.

Нарешті змовкли і гармати — противник відступив.