Розділ «Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва»

Друге. Як у бiльшовикiв, так i в українських вiйськах була одна велика проблема — повна вiдсутнiсть зв'язку, iнформацiї та розвiдки. Фактично бойовi дiї вiдбувалися мiж слiпцями. Нi бiльшовики, нi українцi не знали навiть реального стану своїх вiйськ, не кажучи вже про становище супротивника. Саме тому спланувати успiшний хiд операцiї було дуже важко. Через це, з вiйськової точки зору, пiд час боротьби на Правобережжi в лютому, українськi вiйська неодноразово дiяли занадто обережно, а бiльшовицькi — дуже безпечно. Вiдсутнiсть iнформацiї призвела до того, що бої на Волинi та Полiссi велись цiлих два тижнi, хоча вони могли закiнчитися перемогою українських вiйськ за два днi. Отже, такий фактор, як неналагоджений зв'язок та розвiдка, сильно вплинули на хiд подiй.

А тепер спробуймо проаналiзувати, що ж вiдбувалося на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року. Отже, Запорiзька бригада прискореним маршем йшла до Житомира, де не було жодних бiльшовицьких пiдроздiлiв. Їх нiхто не переслiдував. У бойове забезпечення бригади пiд час маршу було висунуто 3-й Запорiзький кiнний курiнь, який ретельно перевiряв усi навколiшнi села. Пiд час походу не було жодних збройних сутичок, i надвечiр 11 лютого Запорiзька бригада прибула до Житомира. 3-й Запорiзький курiнь увiйшов до мiста лише наступного дня, оскiльки був зайнятий вирiшенням рiзних господарських справ (харчове забезпечення та iнше).

У той час Житомир був єдиним на всiй Українi мiстом, яке не вiдчуло всiх жахiв громадянської вiйни. У мiстi не iснувало червоної гвардiї, а бiльшовицький осередок був мiзерним та нездатним на рiшучi дiї. Житомирська залога складалася виключно з "контрреволюцiйних" за бiльшовицькою термiнологiєю з'єднань. Тут знаходилися 1-а Чехословацька дивiзiя, сформована заходами царського та Тимчасового урядiв переважно з вiйськовополонених австро-угорської армiї. Для Чехословацької дивiзiї не було вибору, оскiльки нiмцi та австрiйцi вважали її особовий склад зрадницьким. Саме тому чехословаки були як нiхто iншi зацiкавленi в утримуваннi фронту та опору бiльшовизму, який його розклав. Вiдповiдно, 1-а Чехословацька дивiзiя була антибiльшовицьки настроєна i не допускала до Житомира жодної здеморалiзованої чи збiльшовиченої росiйської частини. У своєму складi вона мала до 10 тисяч воякiв та бригаду артилерiї.

Українську владу в Житомирi репрезентував виконуючий обов'язки командуючого Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. В його розпорядженнi знаходились вже згаданi рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та одеськi гайдамаки, загальною силою 750–900 багнетiв. Українськi пiдроздiли спiльно з чехами несли варту в мiстi та навколо його, боронили Житомир вiд будь-яких напасникiв. Допомагав цьому i український броньовий дивiзiон полручника Болдирева, оскiльки 1-а Чехословацька дивiзiя власних броньовикiв не мала.

Крiм вище згаданих вiйськ у Житомирi знаходилось i кiлька частин старої росiйської армiї, антибiльшовицьки настроєних. У першу чергу, це два батальони 1-го запасного пiшого полку (3-й батальйон знаходився у Чернiговi). На базi цього полку формувалися свого часу ударнi частини, саме тому полк зберiг "ударницькi" настрої. Українцiв у цьому полковi не було, оскiльки ще восени вони були видiленi до 4-го Українського запасного полку iменi З.Сагайдачного. Також були в мiстi кадри розформованих у листопадi 1917 року 2-х Житомирських шкiл прапорщикiв. Цi кадри були цiлком патрiотично настроєнi та пiдпорядковувались Центральнiй Радi.

Отже, до мiста, яке було яскраво антибiльшовицьким, i прибула Запорiзька бригада. Пiсля боїв у Києвi фактично не залишилось жодного управлiння чи штабу, здатного перебрати на себе обов'язки загального керiвництва українськими збройними силами. Не можна було вiдшукати i виконуючого обов'язки мiнiстра Миколу Порша. Саме тому, одразу з прибуттям до Житомира постало питання про створення вiдповiдних керiвних структур. 12 лютого (30 сiчня) 1918 року, фактично наново почало функцiонувати Вiйськове мiнiстерство. У наказi N 1 значилося, що, враховуючи вiдсутнiсть М.Порша, обов'язки вiйськового мiнiстра Української Народної Республiки передаються помiчниковi Порша, пiдполковниковi Олександру Жукiвському. Останнiй повiдомляв, що приступив до своїх нових обов'язкiв (ф.1076, оп.1, спр.12, нак. N 1).

Того ж дня вийшов наказ N 2, в якому повiдомлялось, що начальником Генерального штабу призначено генерал-майора Олександра Осецького, який вiдступав з Києва разом з гайдамаками С.Петлюри. Оскiльки весь попереднiй склад Генерального штабу не був евакуюваний зi столицi України, Осецькому доручалося наново сформувати оперативний, мобiлiзацiйний, демобiлiзацiйний, iнспекторський та пересування вiйськ вiддiли (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N2).

Таким чином, в українських вiйськах знов з'явилися вiйськовий мiнiстр та начальник Генерального штабу, якi, правда, не мали в своєму розпорядженнi жодного помiчника чи спiвробiтника.

Пiд час перебування в Житомирi до Запорiзької бригади зголосився генерального штабу пiдполковник Балецький, який обiйняв посаду начальника штабу бригади. Сам Балецький був поляком та служив у 1-му Польському корпусi генерала Довбор-Мусницького. Вiн привiз вiдомостi про бої мiж поляками та бiльшовиками на кордонi мiж Україною та Бiлорусiєю — пiд Мозирем (178, с.161).

Командування Запорiзької бригади вирiшило, не гаючи часу, вирушити на Коростень. З одного боку, це могла бути допомога полякам, а з iншого — через Коростень можна було вiдправити в бiк фронту, до Сарн, Центральну Раду, у бiльш безпечне мiсце. Саме тому Запорiзька бригада почала ладнатися до подальшого походу.

Пiд час перебування в Житомирi було зорганiзовано двi новi гарматнi батареї — запорiзьку та сiчову, в кожнiй з яких було по 4 гармати. Запорiзька батарея, яка стала 2-ю, була сформована з наявних у бригадi артилеристiв та вiльних гармат, що знаходилися в Житомирi. Очолив батарею сотник Савицький. 1-а Сiчова батарея була зорганiзована артилеристами Сiчового куреня, якi роздобули на станцiї Кодно чотири гармати. У батареї служило 12 галичан-гармашiв з австро-угорської армiї та 38 добровольцiв-семiнаристiв з Коростишева. Очолив цю батарею сотник австрiйського вiйська Р.Дашкевич (132,с.16–22).

2-а Запорiзька батарея залишалася в Житомирi в пiдпорядкуваннi начальника української залоги мiста полковника Никонiва. 1-а Сiчова батарея була поставлена на залiзничнi платформи та стала суттєвою пересувною вогневою силою.

Першими на Коростень 13 лютого вирушили Сiчовий курiнь та 1-а Сiчова батарея. Мiсто було зайнято сiчовиками без усяких проблем. Надвечiр командир куреня хорунжий Є.Коновалець вiддав наказ про зняття залiзничних колiй у напрямку Овруча, Києва та Новоград-Волинського (Звегеля). Наказ цей був досить слушним та вiдповiдав вимогам часу, однак до вiдома не були поставленi робiтники-залiзничники депо Коростеня, що викликало небажанi ексцеси. Робiтники, побачивши, що невiдомi люди намагаються зняти залiзничнi колiї, дуже обурилися та почали з'ясовувати з сiчовиками стосунки. Напевне, сiчовикiв було сприйнято за чехiв, що було тодi загальнорозповсюдженою помилкою. Сiчовики поставили опiр залiзничникам, якi витягли зброю та кинулись на сiчовикiв. Двоє воякiв з куреня Коновальця були вбитi, четверо пораненi. Командування сiчовикiв зв'язалося з комiтетом Залiзничного депо та з'ясувало, що збройна сутичка виникла саме через те, що залiзничники не знали, що сiчовики пiдтримують Центральну Раду та знiмають колiї, маючи на те вагомi пiдстави. Остаточно було вичерпано непорозумiння, коли на станцiю Коростень прибула Центральна Рада, яку залiзничники визнавали. Так закiнчилась безглузда кривава сутичка в Коростенi (42,с.74–75).

14 лютого до Коростеня прибула вся Запорiзька бригада. Їх подальшою метою був наступ на Сарни, де ще трималася 2-а бригада 1-ї Української дивiзiї. Однак цьому перешкодили певнi подiї. Українське командування отримало вiдомостi, що з боку Шепетiвки на Звягель та Коростень рухаються великi збiльшовиченi з'єднання старої росiйської армiї. В.Петрiв помилково писав, що це був 2-й Фiнляндський корпус. Його помилку повторив З.Стефанiв в "Iсторiї українського вiйська". Однак, справа в тому, що в росiйськiй армiї нiколи в життi не iснувало нiяких Фiнляндських корпусiв. Бiльше того, на Пiвденно-Захiдному фронтi була всього одна-однiсiнька дивiзiя з подiбною назвою — 2-га Фiнляндська стрiлецька. Саме вона i могла йти на Коростень, тим бiльше, що дивiзiя ця дiйсно розташовувалась у районi Шепетiвки. Фiнляндцi не збиралися нi з ким воювати i намагалися через Коростень просто пройти додому. Саме тому фiнляндцi не становили особливої загрози для Запорiзької бригади, як про це схильнi були писати В.Петрiв та З.Стефанiв.

Що ж сталося насправдi? Пiсля зайняття Коростеня полковник Присовський вiдправив курiнь Сiчових Стрiльцiв, з яким була Центральна Рада, а також Гайдамацький курiнь на Олевськ — Сарни. 1-й Запорiзький курiнь був висунутий на станцiю Звягель (Новоград-Волинський).

15 лютого, у той час, як гайдамаки та сiчовики були вже в Олевську, до Звягеля стали прибувати першi частини 2-ї Фiнляндської стрiлецької дивiзiї. 1-й Запорiзький курiнь вирiшив самостiйно роззброїти ешелони фiнляндцiв. Однак тi поставили суттєвий опiр та оточили 1-й Запорiзький курiнь. За таких умов пiд Звягель довелося кинути 2-й та 3-й Запорiзькi куренi, якi й визволили 1-й курiнь з оточення. Фiнляндцi були розлюченi на українськi вiйська, якi намагалися їх роззброїти, а тому й далi зi зброєю в руках вирiшили собi торувати шлях на батькiвщину через Коростень та Овруч.

Полковник К.Присовський вчасно зрозумiв, що фiнляндцi не є ворогами i шо їм треба просто дати шлях для виїзду додому. Саме тому ввечерi 15 лютого з Запорiзькими куренями вiн облишив Коростень та подався до Житомира (178, с.166). Рiшення Присовського було цiлком слушним, оскiльки таким чином вiн не в'язувався в даремну бiйку.

На кiлька днiв зв'язок мiж Житомиром, де знаходилися основнi українськi сили та Олевськом, де зупинилися гайдамаки, сiчовики та Центральна Рада, був перерваний. Однак вже 17 лютого Гайдамацький курiнь пiсля облишення фiнляндцями Коростеня, повернувся до мiста та остаточно зайняв його. Так без зайвих втрат було випроваджено з України 2-у Фiнляндську стрiлецьку дивiзiю та вирiшено проблему з Коростенем.

А в цей час загiн В.Кiквiдзе, який знаходився в Рiвному, почав отримувати звiстки про боротьбу українських вiйськ пiд Житомиром. Кинувши Сарненський напрямок, Кiквiдзе негайно вирушив до Бердичева, звiдки рукою можна було подати до Житомира. Тут Василь Кiквiдзе збирався дати бiй українським вiйськам. 17 лютого його загiн вирушив на Житомир.

У цей час полковник К.Присовський повiв на Бердичiв Запорiзьку бригаду. Мiж Житомиром та Бердичевом українськi та бiльшовицькi вiйська зустрiлися. Тут почався гарячий бiй, який тривав до вечора. Лише з наступом темряви запорожцi та бiльшовики повернулися до своїх мiст. Цiкаво, що кожний з супротивникiв вважав переможеним себе, а тому Кiквiдзе кинувся робити траншеї пiд Бердичевим, а Присовський укрiплювати Житомир (178,с.179).