Розділ «Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва»

19 лютого операцiї українських вiйськ продовжувалися в Сарненському напрямковi. Пiсля остаточного закрiплення лiнiї Житомир — Коростень — Олевськ українськi пiдроздiли також зайняли Овруч та Звягель. На охоронi цих останнiх двох мiст та Коростеня залишався Гайдамацький курiнь, а сiчовики вирушили далi. Вдень вони досягли Сарн, де знов з дуростi в'язалися в кровопролитну сутичку.

Як було зазаначено, Сарни мiцно займали рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї. На станцiї органiзовано демобiлiзувались росiйськi вiйськовi частини, роззброювати якi не було потреби. Прибувши пiд Сарни та не зв'язавшись з 2-ю бригадою, сiчовики з ходу почали нападати на росiйськi частини, якi нiчого проти українських вiйськ не мали. Вволю настрiлявшись, сiчовики таки увiйшли до Сарн, голосно розголосивши про свою "перемогу". Iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн стверджував, що проти куреня дiяло аж кiлька чисельних бiльшовицьких полкiв (!), серед яких був i Кексгольмський. Думiн, мабуть, погано орiєнтувався в iсторiї боротьби на Правобережжi, iнакше вiн би знав, що ще 9 лютого 1918 року Кексгольмський полк 2-го Гвардiйського корпусу увiйшов до Києва. Ще бiльше перегнув палицю З.Стефанiв, який написав, що Сарни боронила цiла Фiнляндська дивiзiя (!!!). З його даних можна зробити висновок, що принаймнi половина Пiвденно-Захiдного фронту складалася саме з Фiнляндських дивiзiй. Треба наголосити, що пiд час Першої свiтової вiйни на Українi була всього одна Фiнляндська дивiзiя — 2-а, яку українськi вiйська перед тим пропустили через Коростень. Таким чином, нi про якi Кексгольмськi полки та Фiнляндськi дивiзiї у Сарнах не може йти i мови.

Отже, 19 лютого сiчовики прибули до Сарн, вже давно зайнятих українськими вiйськами та зробили з цього "перемогу над ворогом" (42,с.76–77).

Того ж дня до Сарн прибула i Центральна Рада.

20 лютого продовжити успiшний наступ українським пiдроздiлам не вдалось. На станцiю Маневичi прибув з фронту 46-й армiйський корпус, який став хаотично демобiлiзуватись. Виникли погромнi ексцеси, на припинення яких були кинутi українськi частини. В наслiдок цього цiлий день було втрачено для вирiшення проблеми з 46-м корпусом. До нього було надiслано комiсiю, яка i владнала всi справи демобiлiзацiї (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N11).

Лише 21 лютого наступ був продовжений. Курiнь сiчовикiв залишився з Центральною Радою у Сарнах, а пiдроздiли 2-ї бригади вирушили до Рiвного та без бою зайняли це мiсто. Взяття Рiвного треба вважати значною подiєю, яка свiдчила про остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. Того ж дня було призначено коменданта Рiвного сотника Гаврильчука та розпочато створення мiської комендатури (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N13,14).

У Сарнах українськi пiдроздiли зв'язалися з нiмецькими вiйськами, що наступали на Україну згiдно Берестейськiй мирнiй угодi з Центральною Радою. Чехословаки, нанависники нiмцiв, облишили Житомир та вирушили на Лiвобережну Україну. Тепер мiсто цiлковито перейшло пiд юрисдикцiю української влади. До Житомира, штабу Запорiзької бригади, прибули вiдпоручники нiмецької армiї, нiмецькi офiцери. Разом з ними приїхали i два генерали з зукраїнiзованих корпусiв — В.Бронський та О.Натiєв. Українськi та нiмецькi вiйськовики спiльно взялись за обговорення наболiлих справ. На Волинь та Полiсся просувалося два нiмецьких корпуси: один до Коростеня, iнший — до Бердичева. Саме з ними в спiлцi й мусили дiяти українськi частини. Воякам-українцям дуже болiсно було бачити нових союзникiв, якi ось уже кiлька рокiв вважалися ворогами. Як зазначав у спогадах В.Петрiв:

"Вчорашнi вороги ставали спiльниками, а разом iз тим нацiональний ворог — в уявi декого з наших провiдникiв уже починав називатись iменем, пануючої над росiйським суспiльством соцiяльної групи, тiєї групи, яка була тодi не без впливiв i на Українi. Вузол соцiяльних i нацiональних вiдносин почав тепер замотуватись чимраз складнiше" (178,с.180).

Тож вiдтепер усi операцiї доводилось узгоджувати з нiмцями. Для цього до нiмецького штабу фронту було вiдряджено генерала В.Бронського (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N 12).

У цей час незалежно вiд подiй на Волинi та Полiссi до українських рук цiлковито перейшов Кам'янець-Подiльський з усiма околицями. Як зазначалося, тут знаходилася 12-а зукраїнiзована пiша дивiзiя та курiнь iменi Кармелюка. До звiльнення мiста ще прислужився Мусульманський батальйон 3-го Кавказького корпусу, що знаходився також у Кам'янцi. Треба сказати, що i командир 12-ї дивiзiї генерал П.Єрошевич i командир куреня сотник Ю.Кiверчук, i командир Мусульманського батальйону Компен Палеолог вiдносять звiльнення Кам'янця тiльки на свiй рахунок. Спробуймо розiбратися в цiй ситуацiї та визначити реальну послiдовнiсть дiй. Отже, з наступом нiмецьких та австро-угорських вiйськ до Кам'янця-Подiльського вирушив 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Проти нього вирушила 12-а українська дивiзiя генерала П.Єрошевича й у наслiдок кiлькох сутичок 12-й корпус було вiдiгнано вiд Кам'янця (139,с.11). У цей час у Кам'янцi-Подiльському проти збiльшовичених частин 3-го Кавказького корпусу виступив Мусульманський батальйон, який захопив переправу через рiчку Смотрич, мiст через Днiстер, а також пiдступи до центру мiста. Внаслiдок боїв мусульмани загубили 28 воякiв вбитими та 28 пораненими (152,с.69).

Захоплення мусульманами переправи через Смотрич, що вела до Кам'янця, дало змогу куреню iменi Кармелюка увiйти до мiста та без жодних проблем зайняти центр та всi урядовi установи (148,с.218). Командир кармелюкцiв сотник Ю.Кiверчук став комендантом мiста, а перебуваючий при куренi губернський комiсар Центральної Ради на Подолi Григiр Степура знов повернувся до виконання службових обов'язкiв.

Так закiнчилося остаточне перебрання влади до українських рук у Кам'янцi-Подiльському. Хто саме до цього найбiльше прислужився, нам сказати важко, однак зрозумiло те, що й мусульманськi, й українськi пiдроздiли дiяли однаково хоробро та вiддано. У найближчi днi силами 12-ї дивiзiї було остаточно закрiплено за українською владою i всi кам'янецькi передмiстя.

Доки в Кам'янцi-Подiльському влада остаточно переходила до Центральної Ради, в Житомирi штаб Запорiзької бригади збирав сили для бою з загоном В.Кiквiдзе. Нiмцi пропонували своїми силами взяти Бердичiв, однак вони були ще далеко, а взяття цього мiста стало справою честi для українських воякiв. Саме тому полковник Присовський спiльно зi своїм штабом — генералом Натiєвим та пiдполковником Балецьким, розробив план боротьби з загоном В.Кiквiдзе. У розпорядженнi Присовського було три Запорiзькi куренi, рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та загiн одеських гайдамакiв. Щоб посилити запорожцiв до 1-го та 2-го куренiв було влито одеських гайдамакiв. Тепер у запорожцiв разом з Офiцерським загоном нараховувалось до 800 багнетiв та 100 шабель, а всього українськi вiйська в Житомирi мали 1400–1500 багнетiв, 100 шабель та 10 гармат. Запорiзьку артилерiю становили кiнно-гiрська батарея Алмазiва (4 гармати), 1-а легка Лощенка (2 гармати) та 2-а легка Савицького (4 гармати). Цих сил для боротьби з загоном Кiквiдзе було явно недостатньо, а тому Присовський на допомогу покликав Гайдамацький курiнь у силi понад 300 багнетiв та Гайдамацький гарматний дивiзiон з 6 гарматами. З такими силами можна було йти на приступ Бердичева. Перед українськими вiйськами стояло принципове завдання — взяти мiсто до пiдходу нiмцiв.

Бої за Бердичiв розпочалися зранку 25 (12) лютого 1918 року. На превеликий жаль, подробицi цих боїв нам абсолютно невiдомi. В українськiй iсторiографiї вони висвiтленi досить погано, а в радянськiй — надзвичайно тенденцiйно. Бiльше того, радянськi iсторики, як вже зазначалося, стверджували, що Кiквiдзе боронився не проти українських, а проти нiмецьких вiйськ.

Українське командування на цей раз вирiшило наступати не з боку Житомира, а зi сторони Шепетiвки. 25 лютого 1918 року кривавi бої розгорiлися пiд Бердичевом — бiля станцiї Тетерiв. Тут наступали 1-й та 2-й Запорiзькi куренi, яких пiдтримувала 2-а Запорiзька батарея. Проти запорожцiв В.Кiквiдзе кинув 73-й полк, червону гвардiю, а також кiнноту. Почався завзятий бiй. Українськi частини не витримали контрнаступу бiльшовикiв та почали вiдходити. Вiдступаючi запорiзькi лави заатакувала кiннота. 1-й та 2-й куренi могли бути знищеними, однак їх вiдступ прикрила вогнем батарея сотника Савицького. Гарматники стрiляли впритул по кiннотниках, що наближалися, а тому на встигли вiдiйти. Усi вони загинули вiд ударiв шабель у нерiвнiй рукопашнiй бiйцi. У цей час командири запорожцiв привели до ладу куренi, яким на допомогу прийшли й гайдамаки С.Петлюри. Вiдiгнавши ворожу кiнноту, українськi пiдроздiли пiд потужним артилерiйським вогнем знов перейшли в наступ. Гармати Запорiзької батареї та тiла героїв-гармашiв було вiдбито. Надвечiр останнi бiльшовицькi частини було остаточно вiдiгнано до Бердичева. Станцiя Тетерiв залишилася в руках українських вiйськ.

Наступного дня наступ на Бердичiв почався з житомирського та шепетiвського напрямкiв. Кiквiдзе знав, що нiмецькi вiйська всього в одному переходi вiд мiста, а тому наказав своїм пiдроздiлам почати евакуацiю. Українськi частини швидко просувалися в бiк мiста, займаючи кiлометр за кiлометром. Пополуднi запорожцi з боями увiйшли до мiста та до вечора опанували всiма вулицями. Загiн В.Кiквiдзе планомiрно вiдступав з Бердичева, знищуючи за собою залiзничну колiю. Бiльшовики через Козятин та Фастiв виїхали до Києва, щоб на пiдступах до столицi зорганiзувати оборону. Українськi вiйська цiлком захопили Бердичiв та могли святкувати свою перемогу.

Геройський вчинок сотника Савицького був високо оцiнений українською владою. Згiдно наказу Вiйськового мiнiстерства N 35 вiд 27 лютого 1918 року батарею, якою вiн командував, було названо "батареєю iменi отамана Савицького" (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.35).

Ця батарея iснувала в Запорiзькiй артилерiї до кiнця 1919 року. Окремим наказом N 32 було вiдзначено i рiшучi дiї Запорiзької бригади пiд час боїв з бiльшовиками за Бердичiв (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.32).

27 (14) лютого до Бердичева прибули першi нiмецькi пiдроздiли. Мiсто на той час вже цiлком пiдпорядковувалось українськiй владi. Командування нiмецького корпусу, що рушило через Бердичiв на Київ, пiшло на переговори з Центральною Радою та керiвництвом Запорiзької бригади. Було узгоджено, що Запорiзькi формацiї пiдуть в авангардi корпусу, що наступав зi сторони Бердичева. Сiчовики та гайдамаки мусили йти попереду нiмецького корпусу, який уже взяв Коростень.

Через це вийшов невеличкий конфлiкт мiж гайдамаками та керiвниками Центральної Ради. Вiйськовий мiнiстр пiдполковник Жукiвський наполягав на тому, щоб в авангардi наступу на Київ йшли нiмецькi частини, якi б, вiдповiдно, й першими увiйшли до Києва. Жукiвський таким чином прагнув зберегти вiд зайвих утрат українськi частини. Однак проти цього збунтувалися гайдамаки. "Гайдамацькi старшини та старшини-богданiвцi на чолi з О.Волохом вирiшили зажадати вiд вiйськового мiнiстра Жукiвського, щоб саме вони зi своїми пiдроздiлами, а не нiмецькi вiйська, першими увiйшли до звiльненої столицi України — мiста Києва. Ось як про цей конфлiкт оповiдає К.Смовський: "Ще перед приїздом мiнiстерського потягу отаман Волох дав наказ сотниковi Виноградову уставити кулемети так, щоб цей потяг можна було обстрiляти, а коли я запитав, для чого це, — вiн сказав, що так потрiбно … Пiсля скiнчення докладу сотника Шаповала вiйськовий мiнiстр почав на нас кричати; що, мовляв йому ще на фронтi обридли подiбнi делегацiї, а на Київ авангардом пiдуть нiмцi, а нiякi Гайдамаки.