Розділ «Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва»

Вся делегацiя була обурена такою вiдповiдю вiйськового мiнiстра. Тодi вiдiзвався отаман Волох та й каже: "Батьку мiнiстря, прошу числитися зi словами, бо гайдамацькi кулемети стоят навколо мiнiстерського потягу"" (196,с.154). Звичайно, що такий аргумент, як гайдамацькi кулемети, швидко вплинув на мiнiстрiв, якi знали, чого варте гайдамацьке слово. Жукiвський та Голубович визнали рацiю у словах Волоха, звичайно, пiд тиском сили.

Отже, таким екстравагантним засобом довелося переконувати власний уряд, що до Києва мусять увiйти саме українськi частини.

28 (14) лютого розпочався останнiй бiй українських пiдроздiлiв у окресленiй нашими часовими простiрами 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Сiчовики та гайдамаки наступали на Київ зi сторони Коростеня, а запорожцi — Бердичева. На пiдступах до Києва бiльшовики, рештки загону В.Кiквiдзе, укрiпившись бiля колонiї Северинiвки пiд Бучею на захiдному березi рiчки Iрпiнь дали українцям свiй останнiй бiй на Правобережнiй Українi. Треба сказати, що в Києвi вже давно було демобiлiзовано 2-й Гвардiйський корпус та "армiю" Р.Берзiна, а "армiя" П.Єгорова боролася з нiмцями та бiлогвардiйцями на Пiвднi України. Радянський Народний Секретарiат та головнокомандуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко виїхали до Харкова i мiсто нiхто не боронив.

Саме тому пiд Київ було кинуто рештки загону В.Кiквiдзе та кiлька нашвидкуруч складених пiдроздiлiв. З ними вступили в бiй гайдамаки та сiчовики, якi за допомогою артилерiї зламали опiр бiльшовикiв та заволодiли їхньою останньою оборонною позицiєю. Стрiлецькi сотнi багнетами розчистили бiльшовицькi укрiплення i шлях до столицi України, мiста Києва, був цiлком вiльним (42,с.79).

1 березня 1918 року кияни побачили на вулицях рiдного мiста шлики гайдамакiв, сталевi шоломи сiчовикiв та оригiнальнi кашкетки запорожцiв. Українське вiйсько з першим днем весни поверталося до своєї столицi. Перша українсько-бiльшовицька вiйна закiнчилася, починалася нова вiйна — нiмецько-українська кампанiя проти бiльшовицьких вiйськ. Ця кампанiя була зовсiм вiдмiнною, i поєднувати її з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною ми не можемо.

1 березня 1918 року залишилося в українськiй iсторiї не тiльки як день звiльнення Києва, не тiльки як офiцiйний початок вiдрахунку часу за новим стилем, зрештою, не тiльки як перший день весни, а ще й як тривалий перiод нiмецької окупацiї України. Будемо вiдвертi, нiмцi були окупантами, щодо України вони переслiдували конкретнi цiлi, якi не мали нiчого спiльного нi з Українською державнiстю, нi з українським народом та його вiйськом.

Наступ на Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi нiмецькi вiйська цiлковито взяли на себе, не довiряючи та остерiгаючись українських пiдроздiлiв. Українськi командири рвалися в бiй, оскiльки розумiли, що свою державу мусять вiдстоювати саме вони, а не нiмцi. Однак останнi теж дуже добре розумiли тонкощi полiтичної гри i намагалися першими покласти свою руку на хлiборобськi райони та шахтарськi регiони, чорноморськi порти та флот. Це вже була iнша вiйна, з iншою метою та iншим характером бойових дiй.

До повернення в Київ жодного разу українськi частини не послугувалися пiдтримкою нiмцiв. Тепер же запорожцi та гайдамаки були придiленi до нiмецьких корпусiв як допомiжнi вiддiли, якi мусили репрезентувати мiсцевому населенню хiба що наявнiсть на Українi Центральної Ради.

Зi змiною полiтичних орiєнтирiв змiнився характер та змiст боротьби, змiнилися i вiйни, i саме тому на 1 березнi 1918 року ми ставимо крапку.