Розділ «Вiдворот з Києва»

Полiтична короткозорiсть радянських керiвникiв на Українi була просто вражаючою. I Народний Секретарiат, i командування "армiями" чомусь вважали, що захоплення Києва є остаточною перемогою над Центральною Радою. Найцiкавiше, що так гадали i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко, i В.Затонський, i Ю.Коцюбинський. Ось що, зокрема, доповiдав М.Муравйов В.Ленiну 9 лютого 1918 року:

"Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-Революционного Комитета, работает энергично. Разоруженный город приходит понемногу в нормальное положение до бомбандировки. Налаживается транспорт и продовольствие. Я особенно рад, что так скоро могу быть с революционными войсками свободен для дальнейших операций, когда об этом укажете. Мы окончательно соединились с революционными войсками Юго-Западного фронта. Сегодня вступили гвардейские части и расположились в Киеве пока на отдых. Отсюда видите, что положение наше благоприятное и крепкое. Как население, так и учреждения, все охотно идут на встречу, о саботаже нет и речи. Это еще более облегчает нам революционную работу. Остатки войск Рады отступили на Житомир, где Петлюра и Порш вербуют из гимназистов дружину, но, конечно, мы не придаем этому значения. Я приказал частям 7-ой армии перерезать путь отступления — остатки Рады пробираются в Австрию. У меня были представители держав Англии, Франции, Чехии, Сербии, которые все заявили мне, как представителю Советской власти, полную лояльность и порицание Раде за 4-й Универсал, который они не признали" (208,с.156).

Одразу зауважимо, що iнформацiя щодо стабiлiзацiї ситуацiї в Києвi, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Однак нас цiкавить не це. Впадає у вiчi той факт, що М.Муравйов легковажно ставиться до "дружин гiмназистiв Петлюри та Порша", не надаючи цьому нiякого значення. Тож вiн вважав, що з українськими вiйськами цiлком скiнчено справу. Маючи в своєму розпорядженнi 10-тисячний 2-й Гвардiйський корпус та двi "армiї", в яких залишалось (враховуючи втрати) бiльше 6 тисяч багнетiв, М.Муравйов поклав завдання "перерiзати шлях" Центральнiй Радi на революцiйнi пiдроздiли 7-ї армiї. Це загiн В.Кiквiдзе, який мав у своєму складi всього 1300 багнетiв, 200 шабель, 6 гармат та був заклопотаний боротьбою з бригадою 1-ї Української дивiзiї А.Певного у Сарнах. Можна зрозумiти, що В.Кiквiдзе аж нiяк не мiг упоратися з покладеним на нього завданням. Однак М.Муравйов цього не розумiв. Уже згодом загоновi В.Кiквiдзе довелося бути в становищi, коли на нього вiдверто полювали українськi частини. Тож недооцiнення становища щодо "втiкаючої до Австрiї Ради" призвело до того, що українцi, зiбравши сили на Волинi та Подiллi, незабаром знов повернулися до Києва.

Уже згодом В.Антонов-Овсiєнко в спогадах визнавав, що i вiн був досить легковажним щодо Центральної Ради:

"Характерно и другое — это ошибка в оценке дальнейшей роли Центральной Рады. В этом, впрочем, просчитался не один Муравйов. Мы на Украине тогда все не были в курсе той политики, которую немцы вели по отношению к Украинской Раде. Нам представлялось, что взятием Киева и закреплением на правобережной Украине наши боевые действия против Рады, в основном, заканчиваются, и что наступает возможность повернуться всеми силами на контр-революционный Дон-Кубань" (208,с.158).

Таким чином ми бачимо, що i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко вважали, що Центральна Рада розгромлена, а тому доручили її остаточну лiквiдацiю невеличкому загоновi В.Кiквiдзе. Саме тому українськi вiйська, якi зупинилися в Iгнатiвцi, абсолютно нiхто не переслiдував. Для бiльшовикiв це була одна з найбiльших помилок того часу.

Друга, що вплинула на подальший хiд подiй — це цiлковитий розклад частин, складених з воякiв старої росiйської армiї. А таких було весь 2-й Гвардiйський корпус, майже вся "армiя" Р.Берзiна та частина армiї П.Єгорова. Це становило понад 80 вiдсоткiв усiх вiйськ, що знаходились у розпорядженнi М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка. Солдати вже давно мрiяли про мир, обiцяний їм В.Ленiним. I боротьбу з Центральною Радою вони сприймали як перешкоду поверненню до мирного життя (принаймнi, їм так казали бiльшовики). Саме тому пiсля взяття Києва солдати почали вимагати демобiлiзацiї. Про продовження бойових дiй не могло йти i мови. Особливо розкладеною була "армiя" Р.Берзiна та деякi частини П.Єгорова. Це й не дивно, адже всi цi вiйськовi пiдроздiли з листопада 1917 року нещадно експлуатувалися бiльшовиками для досягнення власної мети.

Вiйськовi частини Р.Берзiна та П.Єгорова, потiшаючись обiцянкою про мир, спочатку злiквiдували Ставку Головнокомандуючого в Могильовi генерала О.Духонiна, який вiдмовився пiдпорядкуватись бiльшовикам, потiм виступили на боротьбу з 1-м Польським корпусом генерала Довбор-Мусницького, воювали з бiлогвардiйцями у Донбасi та, нарештi, були кинутi проти Центральної Ради. Чим бiльше солдати наближалися до Києва, тим бiльше вони знов наближалися до фронту, з якого вiд'їхали ще в листопадi. Певно, що це аж нiяк не втiшало "революцiйно свiдомих" воякiв. Бiльше того, з мрiями про мир у солдатiв знов з'явилася реальна можливiсть повернутись на фронт Першої свiтової вiйни. Звичайно, за таких умов почалось вiдверте невдоволення бiльшовиками. Це невдовлення набрало катастрофiчних форм, коли в київських вуличних боях вояки почали сотнями втрачати своїх товаришiв. Саме тодi М.Муравйов вимушений був видати наказ пiдганяти "слабодухiв", солдатiв 11-го Сибiрського полку, шрапнеллю. Звичайно, що пiсля цього не було нiякої мови про подальше використання солдатiв (а це 4 тисячi з 6 наявних у Р.Берзiна та П.Єгорова). Саме тому пiсля захоплення Києва "армiї" М.Муравйова виявилися непридатними для подальшої боротьби i мусили бути розформованi найближчим часом.

Це визнавав i М.Муравйов, який доповiдав В.Ленiну про непридатнiсть солдатiв:

"В виду угрозы наступления австро-украинских корпусов на Киев, совместно с румынами, я начал организовывать оба эти фронта, создаю новый штаб, стягиваю войска к стратегическим пунктам и думаю начать формирование Социалистической армии из рабочих для того, чтобы, при первом зове восставших рабочих Германии, Австрии и других стран, мы могли бы подать руку помощи нашим братьям рабочим. Из регулярной армии сформирование таковой невозможно, вследствие крайнего морального разложения и усталости. Всеми моими победами на Украине я обязан Красной Гвардии, но не солдатом, которые принесли мне и Наркому Антонову массу неприятностей и огорчений" (208,с.157).

Як бачимо, нездатнiсть до боротьби вiйськових частин визнавав i М.Муравйов.

Не менш стомленим та не менш розлюченим на бiльшовикiв був i 2-й Гвардiйський корпус. Цей корпус ось вже два мiсяцi боровся з Центральною Радою як з начебто ворогом миру. Українськi вiйська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардiйцiв додому, перед тим вимагаючи вiд них роззброїтись. Похiд на Київ був здiйснений 2-м Гвардiйським корпусом лише тому, що це мiсто лежало на шляху до своїх росi— йських осель, де гвардiйцiв чекав мир. Саме тому гвардiйцi погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому. На бiльше 2-й Гвардiйський корпус був не здатний. Про це свiдчать бої пiд Фастовом та Житомиром, проведенi з гвардiйцями 1-ю бригадою 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Полковник тримав Фастiв, який був ключем до Києва, до вечора 8 лютого 1918 року. Тiльки пiсля того, як Никонiв отримав iнформацiю про здачу мiста бiльшовикам, вiн облишив Фастiв та грунтовою дорогою подався до Житомира. 2-й Гвардiйський корпус навiть не намагався переслiдувати рештки 1-ї української бригади i в повному складi подався до Києва. Якщо б гвардiйцi дiйсно боролися з українськими вiйськами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили.

Замiсть того весь корпус прибув до Києва, звiдки можна було рукою подати до Росiї. В.Антонов-Овсiєнко хотiв повернути Гвардiйський корпус на попереднi мiсця дислокацiї для можливої боротьби з дезертирами, румунськими або нiмецькими вiйськами. Однак гвардiйцi не сприймали нi В.Антонова-Овсiєнка, нi М.Муравйова. Саме тому 2-й Гвардiйський корпус вже через кiлька днiв самодемобiлiзувався, не залишивши радянському командуванню жодного бiйця.

Загалом, 2-й Гвардiйський корпус пiсля зайняття Києва не надавався нi на якi вiйськовi дiї. Фактично, М.Муравйов та В.Антонов-Овсiєнко залишилися в столицi України лише з 2 тисячами червоногвардiйцiв П.Єгорова, оскiльки iншi 14 тисяч солдатiв найближчим часом, незалежно вiд бажань бiльшовикiв, мусили роз'їхатись по домiвках.

Таким чином, взяття Києва для бiльшовикiв виявилося палицею о двох кiнцях.

У цей час надзвичайно загострилася загально-полiтична ситуацiя. Скориставшись розкладом росiйського фронту, румунськi вiйська розгорнули свою зброю проти вчорашнiх союзникiв. Майже без опору вони почали займати Молдову, Причорномор'я та Приднiстров'є. Склалася реальна загроза Одесi, де бiльшовицький Румчерод почав просити допомоги в Раднаркомi. Останнiй доручив допомогти Румчероду В.Антонову-Овсiєнку. У свою чергу, Антонов-Овсiєнко з усiх усюд почав збирати вiйська для опору румунам. Спочатку вiн намагався висунути проти румунських вiйськ 2-й Гвардiйський корпус. Однак гвардiйцi в досить непристойнiй формi повiдомили В.Антонову-Овсiєнку, що вони збираються додому i проблеми Румчероду їх, м'яко кажучи, не цiкавлять. Пiсля такої лаконiчної вiдповiдi Гвардiйського корпусу, Антонов-Овсiєнко вирiшив вiдiслати проти румунiв "армiю" П.Єгорова. Однак на цей раз не погодився М.Муравйов, який заявив, що пiсля вiд'їзду червоногвардiйцiв Єгорова в Києвi не залишиться жодного бiйця. Це було досить слушне зауваження, а тому й загони Єгорова вiдправленi не були. Проти румунiв довелося вiдправити усi наявнi збiльшовиченi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту — пiдроздiли 12-го армiйського корпусу М.Кропив'янського та збiльшовиченi частини Румунського фронту. Пiсля цього на Правобережнiй Українi проти українських вiйськ залишився один-однiсiнький загiн В.Кiквiдзе.

Крiм румунiв, на Дону поновили вiйськову активнiсть бiлогвардiйськi частини генералiв Корнiлова та Олексiєва, а також донськi з'єднання. За таких умов з усiєї України В.Антонову-Овсiєнку довелося збирати всi бiльш-менш вiльнi бiльшовицькi вiйська. На Дон вiдправили навiть частину "армiї" П.Єгорова, не кажучи вже про iншi пiдроздiли.

Таким чином, у бiльшовикiв було досить складне становище, яке аж нiях не сприяло тому, щоб остаточно злiквiдувати Центральну Раду.

Нарештi, не все було нормально i з червоною гвардiєю. Адже саме московськi, петроградськi, брянськi, харкiвськi та донецькi червоногвардiйцi винесли на собi весь тягар боротьби Раднаркому з Центральною Радою. То й не дивно, оскiльки червона гвардiя всюди використовувалась як ударне з'єднання. Наслiдком цього, серед червоногвардiйцiв почало ширитись недовiр'я до командного складу, обумовлене страшною перевтомою та величезними втратами. Харкiв'яни та шахтарi вимагали негайної вiдправки додому, оскiльки йшли вони тiльки на боротьбу з Центральною Радою i свiй обов'язок вважали виконаним. Подiбнi умови почала висувати й Брянська гвардiя, яка до того ж ще й пiдпала пiд вплив настроїв "армiї" Р.Берзiна. За таких умов незабаром довелося виконати й її вимоги.

Мiцними та надiйними з'єднаннями залишалися хiба що московська та петроградська червона гвардiя, а також деякi матроськi загони. Це були перевiренi бiльшовицькi частини, на якi В.Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов могли цiлком спертися, правда зi своїми хибами (мародерство, розстрiли), Однак i цi з'єднання, маючи вiдчутнi втрати, вже не дуже рвались у бiй.