Розділ «Вiдворот з Києва»

Гайдамацький кiш Слобiдської України зупинився в селi Шпитьки. Симон Петлюра не хотiв розмiщатись разом з iншими українськими вiйськами, в яких тривала демобiлiзацiя, тим самим рятуючи свою частину вiд впливу хаосу та анархiї. Залишилися згадки, що в той час у кошi було всього 50–60 воякiв (6). Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки гайдамакiв у той час у С.Петлюри було понад 100. До Гайдамацького коша долучилася й переважна бiльшiсть вiльних козакiв М.Ковненка. Останнiй втратив зi своїми людьми всякий зв'язок, а тому козаки вирiшили просто долучитися до Петлюри та його гайдамакiв, як близьких по духу. У той час вiльних козакiв залишалося менше 150, бiльшiсть їх була перебита в Києвi, частина залишилась у мiстi, не отримавши наказ про вiдступ.

На вiдмiну вiд "iменних" полкiв, у Сiчовому куренi нiякої демобiлiзацiї не було. Командир куреня, Євген Коновалець, не бачив у цьому потреби, оскiльки його частина була надiйною. А сiчовикам, колишнiм австро-угорським воякам, просто не було куди демобiлiзуватись. У куренi залишилося до 330 воякiв, якi знаходились в Iгнатiвцi.

Отож, з усiх збережених українських вiйськових частин довелося формувати новi пiдроздiли. На командирськiй нарадi було прийнято рiшення про формування з наявних частин Запорiзької бригади. Враховуючи те, що полковник Сальський, пiдполковник Капкан, полковник Пилькевич та взагалi переважна бiльшiсть вiдомих дiячiв залишилась у Києвi i тiльки згодом пробилася до своїх вiйськ, на команднi посади довелося призначати людей, ще мало вiдомих. Командиром бригади став полковник Присовський. Посаду ад'ютанта штабу перебрав на себе командир Наливайкiвського загону, сотник Шпилинський.

Запорiзька бригада складалася з трьох Запорiзьких куренiв. 1-й Запорiзький курiнь був складений з решток Богданiвського, Дорошенкiвського, Богунського, Наливайкiвського, Сагайдачного та Полуботкiвського полкiв. 1-у сотню куреня склали богунцi та наливайкiвцi. З богунцiв майже всi були офiцерами та ще й георгiївськими кавалерами — вiдбiрнi вояки. Наливайкiвцi, вчорашнi гайдамаки, також були досить вiдбiрними вояками. Саме тому богунцi та наливайкiвцi ввiйшли до 1-ї сотнi, яка стала ударною. 2-у сотню склали дорошенкiвцi. 3-я та 4-а сотнi були колишнiми богданiвськими 1-м та 2-м куренями. На чолi 1-го Запорiзького куреня став сотник (штабс-капiтан) Олександр Загродський. Сам же курiнь став неофiцiйно називатись 1-м Запорiзьким iменi П.Дорошенка. Богданiвцi та їх командир О.Шаповал ображалися на це, однак зробити нiчого не могли. За логiкою речей курiнь мусив називатись Богданiвським, а очолювати його мав би О.Шаповал. Однак до богданiвцiв у той час було застосовано певних покарань. Справа в тому, що пiд час вiдступу з Києва був загублений прапор Богданiвського полку. За суворими вiйськовими правилами, частина, яка втратила свiй бойовий прапор, мусила бути розформована. Так на цей раз повелися i з богданiвцями. Вже пiсля повернення українських вiйськ до Києва виявилося, що прапор Богданiвського полку переховували в мiстi кiлька козакiв-богданiвцiв. Вiднайшовши прапор, богданiвцi отримали згоду на вiдродження полку iменi Б.Хмельницького. Загальна чисельнiсть 1-го Запорiзького куреня сягала всього 250 воякiв.

До 2-го Запорiзького куреня, який ще називався "Республiканським", було влито Республiканський загiн та прикомандировано 1-у юнацьку школу. Крiм того, командировi куреня, яким став пiдполковник Болбочан, оперативно пiдлягав й Офiцерський добровольчий загiн пiдполковника Полозова. Загальна чисельнiсть 2-го Запорiзького куреня становила до 300 воякiв, а з Офiцерським загоном — до 400. Курiнь був найпотужнiшою частиною загону.

Нарештi, 3-м Запорiзьким куренем став Гордiєнкiвський полк, до якого було прикомандировано воякiв з полкiв iменi Грушевського, "Вiльної України", а також кiлькох добровольцiв. У своє розпорядження 3-й курiнь забрав усiх коней полку "Вiльної України". Таким чином, у Запорiзькiй бригадi виникла хоч i нечисельна, всього 80 воякiв, однак єдина кiнна частина. На чолi 3-го Запорiзького куреня, який став називатись "Гордiєнкiвським", залишався полковник В.Петрiв.

Гайдамацький кiш Слобiдської України та вiльнi козаки були зведенi в один Гайдамацький курiнь, який тепер нараховував понад 250 воякiв. Крiм того, окремою сотнею до нього долучилися чорнi гайдамаки — вихованцi 2-ї юнацької школи, i тепер Гайдамацький курiнь мав близько 350 багнетiв. Командир куреня, Симон Петлюра, увiйшов у цiлковите пiдпорядкування полковниковi Присовському.

Органiзацiя Сiчового куреня залишилася без змiн, а тому зупинятися на ньому ми не будемо.

Цiлком реорганiзовано було i артилерiю. З Києва українськi вiйська вивели 6 легких та 4 кiнно-гiрськi гармати. У Святошинi було знайдено ще 2 гармати, якi долучили до iнших артилерiйських частин. Пiд Києвом 6 гармат потрапили до села Шпитьки, iншi шiсть (кiнно-гiрськi та 2 легкi Лощенка) — до Iгнатiвки.

З гармат, що знаходились у Шпитьках, було створено 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон. До нього увiйшли 1-а батарея штабс-ротмiстра Смовського (2 гармати), 2-а батарея поручника Одинця (2 гармати) та 3-я батарея (2 гармати) поручника Висоцького. Очолив дивiзiон капiтан Макарiв, а його помiчником став капiтан Матюшенко (7).

Подiбним чином було впорядковано i 1-й Запорiзький гарматний дивiзiон, на чолi якого став полковник Афанасiєв. Цей дивiзiон теж мав 3 батареї по 3 гармати: капiтана Алмазiва, штабс-капiтана Савченка та штабс-капiтана Лощенка.

Загалом, у Запорiзькому та Гайдамацькому дивiзiонах нараховувалось 12 гармат, що для порiвняно нечисельної бригади було досить непоганою вогневою пiдтримкою.

Всього ж у Запорiзькiй бригадi було до 1400 багнетiв, близько 100 шабель та 12 гармат. Ця цифра є цiлком нормальною, адже, якщо врахувати десятиденнi вуличнi бої в Києвi та демобiлiзацiю, то в бригадi могло залишитись набагато менше воякiв. Треба сказати, що другий етап боїв за Київ (з 5 по 8 лютого) коштував українським вiйськам до 150 вбитих та до 300 поранених воякiв. А всього пiд час київських вуличних боїв загинуло близько 450 i було поранено близько 900 вiйськовослужбовцiв та добровольцiв.

Зранку 10 лютого (28 сiчня) 1918 року Запорiзька бригада пiшки вирушила з села Iгнатiвка в бiк Житомира по грунтовiй дорозi. Перед тим воякам бригади було оголошено про укладення Берестейського миру мiж Україною та країнами Четвiрного союзу. Це викликало велику радiсть та сильно пiдняло дух українських вiйськ.

Полковник Присовський тривалий час гадав, що бiльшовики надiшлють навздогiн українським пiдроздiлам свої частини, однак нiхто переслiдувати українцiв, як з'ясувалося, не збирався. Бiльше того, 2-й Гвардiйський збiльшовичений корпус, який на той час знаходився у Фастовi, замiсть того, щоб iти на Житомир та вiдрiзати українцям шлях для вiдступу, зранку 9 лютого кинувся грабувати Київ. Отже, наступати на українськi частини нiхто не збирався.

Чому виникла така ситуацiя? Пояснюється це досить просто, адже втратi iнтересу бiльшовикiв до Центральної Ради можна знайти аж чотири пiдстави:

1) полiтична необачнiсть радянських керiвникiв;

2) розклад у вiйськах Муравйова та 2-му Гвардiйському корпусi та небажання продовжувати вiйну;

3) загострення полiтичної ситуацiї в цiлому на Українi та Пiвднi Росiї;

4) страшеннi втрати в червоногвардiйцiв, що досить гнiтюче вплинуло на них.