Розділ «XIV.СМУТА»

Почула його Родославадана i звернулася до Ягни з такими словами:

– Ягно-Лелю-Коляда, змiни вогонь у тiлi мого сина Змiя-полоза на вогонь теплий, животворний, дай моєму синовi чоловiчу вроду хоч на один день i на одну нiч, таку вроду i звабу, щоб йому пiдлягла та жiнка, яку вiн захоче.

Вийшла Мар'я Всеславiвна на другий день у зелений сад погуляти, сiла пiд глиняною кручею бiля лiщинового куща та й задумалась. Млость на її серце разом з теплим весняним туманом налягла недiвоча, а туга в грудях защемiла неземна. Тут з куща лiщинового звiсився величезний Змiй-полоз, закрутився товстелезними кiльцями i заглянув Марiї в очi. Захопило Марiї дух, а тiло стало нiме. Нi крикнути їй, нi писнути, щоб на помiч покликати. Сидить вона сама не своя, вiд страху очi заплющила. А як вiдкрила очi – стоїть перед нею ставний юнак роду невiдомого, але княжого, бо горить у нього на чолi золочений ремiнець з дiадемою, на шиї блищить гривна княжа золота. Що по верхньому краю гривни птахи по квiтах лiтають, що по середньому ряду гривни князi диких коней упокоряють, що по третьому ряду гривни звiрi коней княжих терзають. Сорочка, вишита жовтою i синьою ниткою, взята пiд шию золотим шнурком, а на рукавах Берегинi знаки повишивано. Перехоплений стан тонкий шкiряним широким поясом, блискiтками-цвяшками розцяцькований, та ще й золотою пряжею, а за поясом запоясник з рукояттю, дiамантами обсипаною. Що штани на ньому iз шкiри змiїної та заправленi в червонi м'якi чоботи.

Був юнак вродливий з лиця, а очi мав наче чорна вода у геть затiнених верболозом рiчкових озерах. У таку воду неможливо довго дивитись, за її блискучою чорнотою – безодня. I це таїнство живої води притягує упасти в неї i не ворухнути нi рукою, нi ногою. Стати очеретом а чи зеленою кугою, яка пузириться таємним диханням де-не-де попiд берегом.

Розiмлiло вiд любовi серце Марiї Всеславiвни, стала падати вона вiд млостi свiтлої, але втрималася за лiщиновий кущ. Мовив слово юнак – наче весiльна музика заграла, руки здiйняв до плечей Марiї Всеславiвни – наче теплий вiтрець повiяв:

– Не багато i не мало у нас часу, Марiє Всеславiвно, а всього лише один день та одна нiч. Тож ми часу не гаймо i поспiшати не маймо, а подiлимо нашу любов на цю добу по хвилиночцi, вип'ємо росу нашого кохання по краплиночцi.

З того часу затяжiла Мар'я Всеславiвна, i настав той час, прийшов той день: засяяло в небi сонечко краснеє, загорiлись-заграли зорi яснiї – то народжувався у Києвi-градi могутнiй боготир по iменi Вольга Всеславович. Задрижала тут земля сира, похитнулось синє море, i риба сховалась у морську глибину; полетiли пташки попiд хмари, всi земнi тварi сховалися, по горах, по долах розбiглися.

Швидко-скоро став Вольга на мiцнi ноги. I став Вольга рости-матернiти не по днях – по часах, по хвилиночках. Скоро вiн вивчився пером володiти, а ще скорiше читати. Тут захотiлося Вользi мудростей пiзнати. Перша мудрiсть: щукою-рибою пiрнати в глибоких морях. Друга мудрiсть-хитрiсть: соколом лiтати попiд небеса. Третя мудрiсть: сiрим вовком чи всякою земною твариною по лiсах-полях гасати.

Замовив волхвам, якi вчили Вольгу мудрощiв, i князь Володимир слово своє:

– Ой ви, гей єси, волхви-мудрецi! Вольга сильний i мудрий стає над усiх. А вiн мiй племiнник, та ще й безбатьченко. Щоб бiди не накоїв, адже в державi неможлива свавiльнiсть, i менi, князевi, доводиться слово вiча виконувати. Найдiть-винайдiть для мене слово заповiтне, щоб мiг я Вольгу богатиря пiд своєю рукою держати.

Послухали волхви князя Володимира, заступив у цей час Мiсяць Сонце, i стало на землi темно. Погасла на якийсь час мудрiсть волхвiв прозорлива, i дали вони князю Володимиру заповiтне слово, вiрили князю Володимиру, бо зiбрав вiн усiх богiв землi Української на Священному Горбi над Днiпром. Вiд Вардани взяв Дарбога, пiд Дону взяв Дану, вiд Днiпра – Арпославу, вiд Бугу взяв Велеса, вiд Днiстра – Роду, вiд Дунаю взяв Морану. I сказав українцям:

Тар'ягни, по землях i весях своїх молiться всiм перевтiленням Ягни i її оберегам, а для всiх людей українських ось святилище Ягни: це коло, викладене з каменю на землi, а вiд нього шiсть променiв, i на кожному променi постава одного з ваших Богiв.

Тож повiрили волхви у глибоку набожнiсть князя Володимира, у вiрнiсть його своїм Богам i дали йому заповiтне слово над Вольгою.

А тим часом Вольга всi науки, всi мудрощi пройшов. Як виповнилось йому дванадцять лiт, став вiн собi дружину пiдбирати. Пiдбирав вiн дружину три роки i зiбрав молодцiв сiм тисяч. Вользi стало п'ятнадцять рокiв i дружинникам його по п'ятнадцять лiт. Вирiс Вольга у плечах широкий, тонкий у поясi, брови чорнi, врозлiт, соболинiї, очi зоркiї соколинiї, кучерi в'ються русiї, кiльцями розсипаються, з лиця бiлий-рум'яний, наче макiв цвiт, очi синiм синi, як чисте небо, а силою та вдачею йому рiвних нема, сам же ласкавий та поступливий.

I ось вирiс Вольга до козака зрiлого, молодця змужнiлого та й сказав матерi:

– Ой ти, матiнко моя, добрая-ласкавая! Ти спечи менi в торбу хлiба житнього та клади в клунок рушник-дорiженьку, попоїжджу я навкiл Києва, навкiл Києва по крутих ярах, по байраках та по чистих полях. Або стрiну я звiра сильного, або стрiну я змiя злючого, або стрiну я бусурмана-грабiжника, щоб з ним силою молодецькою помiрятись.

Ой виходив вiн з палат бiлокам'яних на широкий, на просторий двiр, виводив з конюшнi коня богатирського та й став засiдлувати: спершу наклав пiтничок, а на пiтничок наклав войлочок, а на войлочок сiдло троковицьке, шовком-золотом оторочене; дванадцять пiдпруг ремiнних затягнув. Пряжки в пiдпругах – чисте золото, а шпинi у пряжках залiзнiї, не заради краси, заради мiцностi. Ремiнь не рветься, золото не iржавiє, богатир на конi сидить – не старiє. Потiм приладнав до сiдла колчан зi стрiлами, взяв тугий богатирський лук розривчастий, меч двосiчний, запоясник гострий, приладнав до сiдла тяжку палицю, один довгий i два коротких списи подав парубку. Видно, як богатир на коня вимахує, та не видно, як з двора вилiтає. Тiльки пил стовпом та курява.

Виїхав Вольга та в чистеє поле, бачить сили бусурманської пiд Києвом видимо-невидимо, вiд крику людського та iржання кiнського сум на серце чорною габою спадає. Виїхав Вольга на високий горб-могилу, подивився в сторону, де сонце сходить, i побачив далеко-далеко шатро бiлеє коноплянотканеє. Направляв туди свого коня богатирського, промовляючи:

– Видно, там стоять нашi тарiйськi богатирi, про напасть-бiду не знаючи.

Приїздить вiн на заставу богатирськую, зайшов у курiнь до богатиря Дуная Русиновича, свого божатого, а богатирi пiд ту пору якраз обiдали.