Розділ «XIV.СМУТА»

I копнув ногою в дверi, залiзом кованi – поламав усi засуви, пробої булатнiї. У свiтлицi брав за руки самого хана бусурменського i говорив такi слова:

– Похвалявся ти, Салтане Ставруловичу, на Україну йти, а поляни ось до тебе самi прийшли, не треба тобi, Салтане, нiг томить – я накину на плечi ханум Азв'якiвни соболину шубоньку.

Помiнявся в лицi бусурменський хан:

– Недарма казала менi ханум Азв'якiвна, свiй вiщий сон переказувала. Ти не бий, не карай мене, Вольго Всеславовичу, я й сам не пiду воювать Рос великую i дiтям, внукам закажу в мирi з тар'ягнами жить i данину платить з року до року! Ми запишемо цю заповiдь на срiбнi листи.

Як прийшов Вольга з походу дальнього в стольний город на Днiпрi Київ з полоном великим i дарунками, а Великий князь Володимир його й стрiчать не став. Бо стрiчав якраз гречинiв золоторизих, та цiлував Бога їхнього, та за себе брав царiвну царгородську, жiнку брата свого рiдного, якого сам пiдступно вбив. Душу продавав та на царство Вiзантiйське мiрився. У палатах Володимира бiлокам'яних ллються вина, та все заморськiї, i нема серед них домашнiх медiв. За столом та все гречини-ромеї, та попи золоторизiї, та бояри боговiдступники, та нема серед них богатирiв. Нема нi Дуная Русиновича, нi Святогора Родовича. Бо вся сила їхня вiд Ягни-Бережi йде, а князь Володимир – на грудях з розп'яттям. Богатир Вольга Всеславович образився. Та й виходив вiн на вулицю, тугий лук натягував, став стрiляти по церковних макiвках i кричав городянам київським:

– Позбирайте срiбнi-золотi церковнi макiвки, несiть у кружало – корчму мужицькую. Заведемо свiй бенкет невиданий на увесь робочий люд київський.

Князь Володимир стольно-київський розгнiвався, наказав посадити Вольгу у поруб пiд баштою. Наказать наказав, а бояться челядники i гридники до Вольги пiдступить та за руку взять. Тут сказав йому Вольга Всеславович:

– Ти, вiдступнику, Володимир-князь, оскверняєш вiру дiдiв наших, обiдняєш ти силу богатирiв наших, не бувать по тому Києву добра, а твоєму княжому роду миру! Ти послав Богiв моїх у Днiпро та ще й бити їх батогами смiв. Я ж тебе рiшу i твiй поганий рiд, щоб землi Тарiйської не поганили!

Накладає Вольга стрiлу гартовану. Тут згадав князь Володимир слово чарiвнеє, що йому дали, не подумавши, волхви роськiї, як Вольгу скорить. Не страхаючись, князь Володимир до Вольги пiдступається, та до самого вуха дотягається, та й говорить йому чарiвнi слова. Тут Вольга руку зняв з лука могутнього, меч сховав i палицю викинув, звiсив голову та й у поруб пiшов своєю волею, у пiдземелля глибокеє. Тут попи гречинськi закричали:

– Володимир святий скорив словом диявола, словом, iз книг гречинських зчитаним!

Так сидiв Вольга у вогкiм порубi i вже мохом бравсь, аж прийшов до нього батько-полоз – Землi син.

– Як не можеш ти, Вольго, жить на землi людиною, то ставай же i ти таким, як я. – I забрала їх назад мати сира Земля.

Як прийшов Дунай Русинович до Карпатських гiр, стрiв вiн Святогора Родовича. Святогор якраз iз коня зiйшов та iшов спати у печеру пiд Говерлою. Тiльки-но Дунай Русинович хотiв його погукати, щоб про сумну долю Вольги Всеславовича розказати, щоб разом якось раду цьому дiлу дати, як стулилися челюстi гiр. Що не ламав Дунай Русинович списа об скелi, що не лупив булавою могутньою, що не рубав мечем, а по скелях лиш залiзнi смуги. Засмутився-зажурився Дунай Русинович, що забрала Земля Вольгу Всеславовича, що забрала Земля Святогора Родовича, та й зажурений поїхав на Дунай-рiку, свою матiнку. Та як в'їхав на конi в прибережнi кущi, в очерети високiї, так i зник навiк з очей воїнських. Так не стало на Українi трьох найдужчих богатирiв.